VI
Далi, далi вiд душного мiста!
Далi, далi вiд душного мiста!
Серце прагне буять на просторi!
Бачу здалека - хвиля iскриста
Грає вiльно по синьому морi.
Тож сповнилось мені те бажання -
Подались ми на море хутенько,
І по хвилях морських погуляння
Почали ми в неділю раненько.
А у тую недiленьку рано
Синє море чудово так грає,
Його сонечко пестить кохано,
Красним-ясним промiнням вiтає.
Що бiлiє отам на роздоллi?
Чи хмариночка легкая, бiла
Геть по небi гуляє по волi?
Чи на човнi то бiлi вiтрила?
В морi хвиля за хвилею рине,
Море наче здiймається вгору,
А склепiння небеснеє синє
Край свiй ясний купає у морю.
Свiтло там простяглося вiд сходу, -
Очi вабить стяга та iскриста;
Корабель наш розрiзує воду -
I дорога блакитно-перлиста
Зостається широка за нами,
Геть далеко розкочує хвилi,
Що сердито трясуть гребенями,
Наче гривами коні тi бiлi.
А здалека, отам на заходi,
Срiбнокудрiї хвилi кивають, -
Нереїди при сонячнiм сходi
Промiнь раннiй таночком стрiвають...
I танцюють химерно та легко, -
Ось близенько вже видно ту зграю,
Аж iзнов одкотилась далеко,
Геть бiлiє в туманному краю…
Море, море! Без краю просторе,
Руху повне i разом спокою!
Забуваю i щастя, i горе -
Все наземне, - з'єднатись з тобою
Я жадаю на час, на годину,
Щоб не бачить нiчого на свiтi,
Тiльки бачить осяйну долину
I губитись в прозорiй блакитi!..
VII
Ой високо сонце в яснiм небi стало
Ой високо сонце в яснiм небi стало,
Гаряче промiння та й порозсипало,
По хвилях блакитних пливе човен прудко.
От i берег видко! прибули ми хутко.
Ой вже сонечко яснеє та стало на межi,
Освiтило акерманськi турецькiї вежi.
Ходім же турецький замок оглядати
Щоб нашу і славу, і лихо згадати, -
Згадать давню славу, козацькую волю,
І тяжку недолю, турецьку неволю.
Тут колись гуляла доля і воля кривава;
Тяжко-важко діставалась та сумная слава!
Сi круглiї вежi й високiї мури -
Страшнi та суворi, непевнi, понурi,
I скрiзь у тих мурах стрiльницi-бiйницi,
При вежах тих сумнi "темнiї темницi".
В сих темницях колись нашi та приймали горе,
Слали думки крилатiї через синє море…
У темних темницях нема нi вiконця,
Не видко з них свiтла нi ясного сонця!
А свiт такий красний, хороший, розкiшний!
Пiд ясним промiнням лиман такий пишний.
Його хвиля край берега ясно так синiє,
А дедалi ледве-ледве, мов туман, лелiє…
Глянуть на лиман той, - втiшається око!
Колись його хвилi вкривались широко
Тими байдаками, легкими чайками,
Що плили на сей бiк та за козаками:
Швидко рiдних визволяти козаки летiли…
За мурами високими вороги тремтiли…
Славо, наша згубо! славо, наша мати!
Тяжко зажуритись, як тебе згадати!
Кров'ю обкипiла вся наша давнина!
Кров'ю затопила долю Україна.
Ой лимане-лиманочку, хвиле каламутна!
Де подiлась наша воля, слава наша смутна?
Чи на те ж козацтво гинуло в неволі,
Побивалось тяжко, шукаючи долі,
Чи на те лилися кривавії ріки,
Щоб усе пропало й забулось навіки?
Та коли судилось марне лицарям загинуть,
То невже про них і гадку нащадки закинуть?..
Все мина!.. Вiд слави давньої давнини
Лиш зостались вежi та нiмiї стiни!
Де ходили лютi турки-яничари,
Там пасуться мирнi овечок отари…
Де полягла козацькая голова думлива,
Вирiс там будяк колючий та глуха кропива.
Виросла там квiтка у темницi, в ямi,
Ми її зiрвали, - нехай буде з нами!
Квiтка тая, може, виросла з якого
Козацького серця, щирого, палкого?..
Чи гадав той козаченько, йдучи на чужину,
Що вернеться з його серця квiтка на Вкраїну?..
Сумно тут усюди, так пусто, так глухо,
У цiлому замку немає нi духа,
Коло брами тiльки мiнарет тоненький,
Там курiнь приладив вiвчар молоденький.
Та в куренi-мiнаретi вiвчаря немає -
Он вiн з вежi високої на дiл поглядає.
З високої вежi вiвчарику видко,
Як котяться хвилi лимановi швидко,
А далi зникають у синьому морi…
Вiвчарика погляд блукає в просторi.
Має вiн простор широкий для думок та гадок,
Що то вiн тепер гадає, лицарський нащадок?..
