У суботу, о дев'ятій годині рано, автобусом "Грей ковч", з автобусної станції при вулиці Бей, ми з Леною, обвантажені малими валізками, ніби пара молодого, щасливого подружжя, виїжджали на озеро Сімко. Дуже тепло, соняшно, шумно, рухливо. Повільні, незграбні, тяжкі, деякі двоповерхові, автобуси сірої, алюмінійової барви, поблискуючи вікнами, підсувалися до своїх пгронів, втягали до свого нутра довгі черги різноманітних, різнокольорових пасажирів, щоб опісля повільно, з приглушеним рокотом, висуватися на вулицю і зникати десь там за рогом будови. Все кудись їхало

— Ню Иорк, Фльорида, Дітройт, Чікаго, Мускока, Норд Бей, Монтреал. Щасливі, сяючі, переважно молоді обличчя.

Ми з Леною займаємо двоє поруч, м'яких, обтягнутих сірою матерією місць, наші обличчя розчервонілі, наші очі сяючі. Біля нас довкруги люди, але ми у своєму переділі почуваємось зовсім відокремлено і внутрішньо зайняті самі собою. Ми мовчимо, маємо вигляд звичайних пасажирів, але ми переживаємо, ми напружені і схвильовані. Ми гостро відчуваємо незвичність, привабливість, інтригуючість нашого підприємства. — Вам вигідно? — питаю я Лену з надзвичайною увагою. — А вам? — питає вона мене тим же тоном. Вона біля вікна, я від проходу, нам обом дуже вигідно, ми так близько одне від одного, ми так себе гостро і вражливо відчуваємо. Біля мене та сама чарівна істота, яку я зустрів поглядом на вулиці, яка мене тоді так зворушила, яка своїм незвичним єством порушила мій колишній застояний світ, яка примусила мене стати подражненим, настороженим, невротичним, перевантаженим бурхливими імпульсами. В буденній мові, це зветься залюбленість, я погоджуюсь прийняти на себе цю одіозну назву, це мене особливо вдовольняє, вона ось діткливо біля мене, вона має на собі тонку, білу, нейлонову, без рукавів, блюзку, на ній коротка, сіра, яка не закриває колін, спідниця, між нею і мною така мала віддаль, так мало перешкод, мої і її коліна й руки постійно торкаються, я відчуваю ті дотики дуже гостро, вони мене хвилюють і напружують, моє тепло тіла мішається з її теплом тіла, я чую її в своїй крові, в своїй плоті. Велика насолода робити подорож у такому поєднанні, можливо простір вимагає такого напруження, можливо він цим доповняється, як вином, і стає чарівно обезвладнюючим.

Ми сидимо і чекаємо, ми не рахуємо хвилин, мотор автобуса десь там ззаду спокійно діє, пасажири всідаються, стрілка годинника наближається до своєї мети, мотор враз здрігається і починає, ніби звір, якого несподівано торкнули по носі, гарчати, ціла велика, потужна коробка напхана людьми рушає з свого місця, обережно випихається з під накриття і слухняно, мов пес, повертає вліво на вулицю Бей і пускається бігти в напрямку півночі.

Вулиця Бей — вулиця автомашин, величезні вітрини заставлені цим блискучим товаром всіх знаних марок світу, це найбільший ринок продажу авт цього міста, а разом це одна із спокійніших вулиць, протилежність до її рівнобіжної сусідки Ионгу з її турбулентним, кругоденним неспокоєм, кипінням і гамором. Ми просуваємось в напрямку Блуру, з'їжджаєм на Ионг, пересікаєм Сен Клер, Еглінтон, виїжджаємо на вільніший простір, перед нами і за нами, туди і назад, машини, це безнастанний рух, це сила, це емоція, це барвіння металу, це соняшна метаморфоза… і це ми з Леною, зачарована частина цього прекрасного круговороту.

Як приємно, коли ця велика машина з такою певністю несе вас в те маленьке невідоме з такими спокусливими перспективами, ми з Леною так мало говоримо, ніби ми чужі, а разом ми такі драматично поєднані долею. Це рівна, асфальтова лінія, це окремі поселення, це фарми, це зелені поля, це розстелені килими збіжжя, це різноманітні точки коров, це запах сонця і цвіту. Ми все це сприймаємо, як належне, годинник швидко міряє час і за одну таку годинну одиницю, ми вже звертаємо з головної дороги, протискаємося на заповнене рухом побережжя з великим простором лазурної води, рухом човнів, вітрильників, барвінням котеджів, перламутром далекого обрію. Наш автобус постійно робить зупинки і постійно спорожняється, Лена напружено слідкує за побережжям, щоб не пропустити нашої зупинки, я почуваюсь загубленим у часі і просторі, мов блукаюча комета. Нарешті і наша зупинка. Ми поспішно забираємо наші валізки, властиво я поспішно забираю валізки, Лена йде до виходу, я йду за Леною, ми спокійно висідаємо… і ось ми на місці… М'яке, свіже повітря, зелені дерева, півголі люди і повно безжурного настрою, у якому розчиняються і зникають всі людські турботи. Земля, вода, рослини, птахи, небо і хмари з їх кольорами — все це тут призначене творити і роздавати щедро дари вдоволення.

Після Ванкувера з його океанськими берегами, це вперше я опинився в такому оточенні і взагалі вперше в житті "виїхав" на відпочинок. Яскравість цієї події підсилювалась моїм емоційним наставлениям, присутність Лени визначала весь клімат настрою. Моя горда супутниця вела мене в те загадкове незнане, я, обтяжений валізами, ступав біля неї, як символ цікавости і от нарешті, не так далеко від автобусної зупинки, на невеличкому виступі берега, над самою водою, обнеселий зі синьою покрівлею, будинок, на якому при вході воплотом, з широким виглядом на озеро, дерев'яний, білий зі синьою покрівлею, будинок, на якому при вході красувався на жовто-синьому тлі напис "Коломия" українськими літерами.

— Коломия! — викрикнув я і здивовано зупинився. Лена здивована не написом, а моїм викриком, в чому справа, той напис її не зворушував. — Чи ви знаєте, що таке Коломия? — питав я її.

— Якесь містечко в Карпатах, як не помиляюся, — казала вона. — Чому воно вас зворушує?

— В нашій мові, це не лишень назва міста. Це символ… Провінційности, закинутости, далекости… Щось як і Кобиляки.

Лена сміється, вона виймає ключ і відмикає зовнішні двері "Коломиї", що виходять на широку веранду із сходами до невеликого помосту на самому березі… Все тут залишене, двері й вікна закриті і замкнені, ніякого сліду мешканців.

Ми увійшли до чималої, півтемної, зі затхлим, гарячим повітрям кімнати, відхилили й розкрили вікна, впустили світло й повітря і перше, що кинулось у вічі, це недокінчений портрет Лисого, який стояв на мольберті насупроти закоптілого ватрана. — Моя робота, — заявила попередливо Лена. — Ніяк не вашого стилю, — додав я. — Реалізм, — відповіла вона.

Я мав причини дивуватися. З головної кімнати з її великим, округлим столом, на всі боки вело четверо відкритих дверей. Три спальні, кухня, убиральня… Меблі, лежаки, гойдалки, радіоапарат… Готові для спання ліжка, одяги, халати, костюми, рушники, білизна… Холодильник заповнений харчами і навіть рибальське знаряддя…

Лена квапилася вияснити ситуацію, вона приїжджала сюди робити той самий портрет, сам Лисий рідко тут бував, він зайнятий, тепер він виїхав до Кінгстону, його молода друга жінка виїхала до батьків до Манітоби, його одружений, від першої жінки, син, який також недавно прибув з Европи, має свій власний котедж на Мускоці.

Я розумів намагання Лени, як також розумів Лисого, який мав в різних містах, а також в Кінгстоні, кілька готелів. На такому тлі цей котедж засадничо ніяке диво. На мене дивилось з мольберта тяжке, мускулясте, округле, бульдожого вигляду обличчя з тяжким міцним носом і сивою чуприною, яке хотіло підсказати мені думку, щоб я не був здивований, що нема нічого надзвичайного, що в даному випадку все в найкращому порядку, хоча мені не було легко одразу з цим погодитися. Я був помітно розгублений, чомусь соромився, не мав потрібної відваги сприймати явище безпосередньо, почувався непрошеним вломником до чужих володінь.

інакше, здавалося, почувала себе моя чарівна супутниця. Вона виглядала легкою й самозрозумілою, як метелик, здавалось, для неї це ніяка новина, все стояло на місці і виглядало природно.

Перше, що вона зробила — відкрила радіоапарат, це був ранок, час всіляких гутірок, дитяча година, кілька вставок популярної музики, але той інший голос з тієї скриньки надав нам більше домашнього забарвлення. Далі ми оглядали спальні, кухню, убиральню, а після цього Лена діловим тоном мене запитала: