Наступної суботи мені не було легко вирватись з роботи, бо мінялась моя зміна, але я мусів вирватись, навіть коли б прийшлося зірвати власну голову. Лена буде мене чекати і було б катастрофою всесвіту, коли б вона мене не дочекалася.
Але вона дочекалася. Ми зустрілися з такою ж буревійною вервою, як і минулого разу, всі довкруги звернули на нас увагу, а далі повторилося все з минулого тижня, за вийнятком хіба, що в неділю ми пробули в готелі до другої години, а опісля поїхали на обід до індонезійського ресторану, з безліччю барвистих лямпіонів, паперових драконів, кабалістичних масок та іншого екзотичного оздоблення, з їжею, якої я ще не бачив з великою кількістю надзвичайного порцелянового посуду. Усе це, розуміється, понавидумувала Лена, щаслива, що могла мене здивувати. Ми багато говорили про екзотику, Азію, Сіям, Суматру, Борнео. Маски, кольори, талісмани надавали нам наснаги, я мальовничо говорив про потребу екзотичних мандрівок, уявляв себе, можливо, американським мільйонером, який розгулює у власній яхті по прозорих лагунах островів Пацифіку, про які недавно читав у Джеймса Міченера.
А потім ми поїхали привітатися з Лідією іванівною, яка зустріла нас з виразом стриманої непокори і мовчазного докору. Там ми вечеряли, дивилися ще раз на картини, сперечалися за якусь картину Вламінка, а потім знов прощання, швидка їзда таксівкою на двірець, довге друге прощання і від'їзд.
Протягом наступного тижня я обдарував Лену серією екземплярів мого епістолярного мистецтва, а в суботу рано, о годині сьомій тридцять, я вітав її на нашому "Юніон" двірці, звідки ми пересікли лишень вулицю Фронт до готелю Роял Иорк, де я на якомусь там поверсі, мав зарезервовану кімнату на дві ночі. Мої розпачливі вмовляння, щоб Лена зісталася в Торонті бодай тиждень, не дали висліду, бо вона. дістала в Монтреалі якусь роботу і в понеділок мусіла її розпочати.
Але ті два дні і дві ночі, які ми провели з нею разом, були апотеозою всього нами пережитого, включаючи сюди і наші патетичні пригоди на озері Сімко. Ми весь час були нерозлучні, обідали в цьому ж готелі, була до речі гарна погода, їздили до Гай — Парку на прогулянку, пили каву в парковому ресторанчику "Гренадір", безконечно говорили про мистецтво, любов, літературу, нашу майбутність, а вечером, переодягнуті у пишні шати, появилися на балю інженерів, що відбувався у двох найбільших залях Роял Норку, з безліччю прекрасно одягнутої публіки і знаною оркестрою нашого земляка Березовського. Мені здавалося, що кращого балю не могло бути на плянеті, ми з Леною безконечно танцювали, біля нас було багато наших знайомих, вибирали королеву краси, нагороджували найкращу суконку, Лену весь час запрошували до танцю, а потім п'яні від коктейлів, танців, гамору ми залишили баль по дванадцятій годині і відпочивали в готелі до другого полудня. Над нами весь час безупинно вітало огострене почуття великої, безмежної насолоди ритму єдности наших істот. Ми були на якійсь вершині гори і бачили довкруги безмежні обрії. Все біля нас тріюмфувало нашими тріюмфами.
Пополудні ми відвідали кількох знайомих Лени, а вечір провели у її найкращої приятельки Марії Зарубовської, де зібралося чимале товариство, переважно мистецького і літературного світу, де ми пили коктейлі і танцювали під радіо до пізньої ночі. Всі нас вважали за наречених і нам здавалося, що ми творимо дуже атракційну, згармонізовану пару молодих, повних життя і здоров'я, людей. А другого ранку, втомлені і засмучені, ми прощалися на Юніон — Стейшон з абсолютним переконанням, що в найкопотшому часі знов побачимось.
Ніхто не сподівався, що це прощання має бути для нас фатальним. Не сталося ніякої катастрофи, потяг Канадської Національної лінії дові? Лену до Монтреалу точно за розкладом, я негайно післач за ним звичну серію вибухових листів, дістав серію таких же відповідей, лишень наступної суботи, коли я подзвонив до Монтреалу телефоном, бо не міг приїхати, то лиш довідався, що Лени не було дома. Чому її не було дома і де вона нагло поділася, я не дістав пояснення, бо Лідія іванівна, шо відповідала в телефон, лишень зазначила, що це пов'язане з її службовими обов'язками. Пізніше далі посилались листи і діставались відповіді, але наступної суботи я знов не поїхав до Монтреалу, бо перед тим дістав несподівано листівку від Лени, на цей раз з Ню Иор-ку, з печаткою готелю "Асторія" і краєвидом нічного Мангетену з його гігантським будинком Емпайр — Стейт, у якій говорилось приблизно такс: "Мій милий! Несподівано я опинилась в Ню Иорку, Трапилась гарна нагода, я ще не бачила цього міста і я спокусилась. Чудово, велично, прекрасно, лишень сумую за Тобою. Надіюсь як найскоріше побачитись"…
Ця листівка з найвищим у світі будинком наповнила мене найвищою тривогою. Мої інстинкти били на алярм, а пізніше на мої запити, що це була за така нагода — не дістав пояснення. Приходила настирлива згадка про шведського лікаря і багато такого іншого, з чим я не міг дати ради.
Цс, розуміється, був для мене дошкульний, незбагнутий, дикий удар, суцільна моторошна змора, я метався, як скажений пес, несамовито все перебільшував і пояснював все єдиним поясненням — перемогою і тріюмфом Лідії іванівни. і уявляв Лену. Я знав Лену, я їй вірив, я її любив. Вона напевно мене не зрадила, а як щось там сталося — сталося не без важливих причин, яких я, розуміється, не міг знати.
З великою нехіттю, я перестав писати Лені. Була це довга, марудна, несамовита зима, я не ходив, а лазив, плентався, ховався від людей, попав у прострацію, вчадів якоюсь брудною зневірою і не знав, не мав сили, як з цим боротися. Несподівано у квітні наступного року, дістав від неї нараз дві листівки з відомою вежою Ейфеля і не менш відомим Версалем, датовані з Парижа і з допискою "ніколи не забуваюча". Я порвав ті листівки і викинув у сміття. "Ніколи не забуваюча" — велика ласка — грім ясний! Мене це батюжило пониженням, але це мені трохи помогло.
В кінці травня наша етнічна громада в Торонті, влаштовувала великий, трьохденний фестиваль мистецтва — літератури, музики, малярства й танців, з цілого континенту прибуло понад сім тисяч публіки. Мені запропоновано адміністрацію і я прийняв, це давало мені відпруження й забуття. Я мав повні руки організаційної роботи, відбувся великий, популярний концерт на площі національної виставки, вистава малярства у залі мистецького павільйону, симофічний концерт у залі Месі — Гол, літературний вечір у залі Українського Національного Об'єднання і великий баль у залях замку Каса — Лома.
Я був дуже зайнятий, весь мій вільний час поза фабрикою був виповнений по вінця, безконечні засідання, їждження по урядах, друкарнях, майстернях
— далебі не було місця для іншого думання, крім моєї роботи. Я почав було жити звичайними нормами, фестиваль вийшов на славу, тисячі земляків зо всіх кінців Америки і навіть Европи, сотні мистців різних мистецтв, безліч знайомих зі всіляких часів і просторів, прекрасний відгук преси, прийняття у голови міста і баль у замку Каса — Лома, де у трьох романтичних залях, під звуки двох оркестр бавилось тисяча гостей.
На цю імпрезу несподівано прибула Лена, я побачив її здалека на мистецькій виставі, де було виставлено також кілька її картин, був сильно вражений, з місця залишив виставу і довго не міг заспокоїтись. Я не хотів з нею бачитись, лишень зрідка мигцем бачив її в різних місцях між публікою, уникав зустрічі і аж при кінці імпрези, на балі в Каса — Ломі, під час танців у одній з притемнених заль, де я танцював з однією студенткою з Філядельфії, під час перерви, коли я мав намір підійти до буфету, я несподівано, зовсім перед собою побачив її. Вона була, як звичайно і як завжди, у дуже вибагливій сукні якогось сталево-синього кольору і видавалась ідеалом жіночости. Я дослівно здрігнувся, не сказав нічого і намірився відійти. — Павле! — вирвалось у неї, її голос був притишений, у ньому чулась розпач. Чекай! Хочу з тобою говорити. Саме знов заграла оркестра і я запросив її до танцю. Деякий час ми танцювали мовчазно. Ми лиш дерев'яне, настовбурчено крутилися поміж танцюючими і коли зважити наші минулі стосунки, це виглядало розпачливо.
