– Ще не самореалізувався?
– Безкінечний процес.
– Тому ходиш… на Ярославів Вал?
– Непереборна потреба змінити світ.
Майці здалося – Руська поряд. Та теж усе світ змінювати пнеться.
– Мені було цікаво… – збрехала відчайдушно.
– А-а-а… Ну, то навідаємося найближчим часом, – так легко відповів Андрій – у Майки крила відросли. Він розмірковував про них двох у контексті майбутнього. Чого ще треба? Нічого! Кохати його, цілувати ступні й бачити, весь час бачити тільки його, забути про все інше.
Інше нагадало скоріше, ніж розраховувала Майка. У середу, коли Андрій поїхав до бюро перекладів, а Майка ковтала чергову книгу з бібліотеки коханого, зателефонував начальник відділу Слободяник, чемно поцікавився Майчиним здоров’ям.
– Краще. Завтра вже буду, – ляпнула, відрубала зв’язок, серце впало.
– Не хочу… – розридалася. А мізки вже складали план: увечері до гуртожитку повернутися, бо зранку й перевдягнутися треба, і робочий блокнот прихопити, і, може, підручник з іспанської…
Андрій аніскільки не здивувався, коли увечері Майка видушила демонстративно оптимістично:
– От і все! На роботу викликали.
– Зараз? – Дивиться на годинник. – Дев’ята вечора. Щось термінове?
– На роботу завтра. Але маю до гуртожитку їхати. Там і блокнот, і одяг… – белькоче розгублено, додає знічено: – І взагалі…
– Довезу тебе.
– Ні! Таксі викличу. – Мазохістка. Відмітає можливість побути поряд з Андрієм зайві кілька хвилин. Наче чекає – ось зараз він вибухне, скаже: «Та довезу! А ти тільки візьмеш у гуртожитку все, що тобі треба, і ми повернемося… додому».
– Не переймайся. Сам викличу, – каже Андрій спокійно. – Знаю нормальну службу, де завжди є вільні автівки.
Клята невизначеність. Майка тулиться на задньому сидінні таксі, що воно мчить до гуртожитку, перед очима – смерть, просто смерть: Андрій виходить разом із нею у двір, де вже гурчить двигуном автівка з шашками… Галантно відчиняє дверцята – сідай! – зачинив дверцята, махає їй рукою… І… все? Таксі вже вивертає з двору, а Майка ще не вірить: він не спитав, коли повернеться чи хоча б коли зустрінемося… У нього немає Майчиного мобільного, і вона не здогадалася записати його номер! Він не знає, де її гуртожиток… А вона не наважиться сама постукати у його двері. Клята, клята невизначеність! Сподіватися на випадкову зустріч у прокуреній мансарді на Ярославовому Валі чи припустити, що Андрій чекатиме її біля офісу «Гібралтару»?
– Не чекатиме… – Зиркає в бокове скло, бо він міг би отямитися, здогадатися про Майчині мордування, сісти за кермо «міні-купера», гнатися за таксі, щоби все виправити…
За вікном мерехтять безнадійні вогні.
– Перепрошую! Повернімося… – раптом просить Майка водія, пояснює безпомічно: – Забула дещо…
Таксі залишає Майку на Мечникова – над вулицею висить Андріїв будинок. Майка шкребеться до нього бетонними сходами, прокладеними в горі, ворожить навмання:
– Вдома! Не вдома. Вдома… Чекає на мене, знає, що повернуся…
Врешті долає сходинки, зупиняється, бо серце гупає, як скажене.
«Нікого немає вдома!» – шепочуть Майці темні вікна Андрієвої квартири.
Поривається до будинку: ключі… У неї ж мають бути ключі від Андрієвої квартири! Шарудить у кишенях – забула! Роззирається безпомічно – і «міні-купера» нема. То ж просто смерть…
На метро з пересадками й двома маршрутками близько опівночі Майка дісталася гуртожитку. Руслана не спала – старанно повторювала вголос завдання від пані Пілар.
Майка мовчки впала на ліжко, заплющила очі. «Тільки не чіпай мене! Не чіпай!» – попросила сусідку подумки.
– З Вишенським була? – почула холодний Вирвин голос.
Напружилася.
– Хто такий Вишенський?
– Андрій…
Майка завмерла, проковтнула клубок у горлі.
– Ну?… – прошепотіла.
– Ідіотка!
Майка почервоніла до скронь, звилася, сіла на ліжку, їла очима Русланину спину – так і не обернулася, гортала підручник з іспанської, крутила в руці кулькову ручку.
– Та повернися! – вигукнула, мов навіжена.
Руслана відклала книжку, підвелася… Поправила довгі коси, наче без того ніякої розмови не вийде, опустилася на ліжко навпроти Майчиного. Дивилася Майці в очі зухвало.
– Ну… Повернулася, – мовила холодно.
Майка б вихлюпнула в карі Русьчині очі такого гніву – враз би забула про самозакохану впевненість, та раптом закліпала повіками, схлипнула, втерла одну сльозу, а ті у відповідь – рясно, не зупинити. Впала на ліжко, обхопила подушку – ридала, поки сил вистачало. А як знесилилася – відвернулася до стіни, схлипувала судомно, наче без того дихати не могла.
– Заспокоїлася? – спитала Руслана.
– Чого тобі?
– Мені? Нічого. З тобою що?
Майка наїжачилася, обернулася до сусідки.
– Звідки взнала, що я з Андрієм?…
– Ну, ти не перша…
– Брешеш! Немає в нього дівчини!
– Серйозно? Тебе до двадцяти семи років виглядав?!
Майка зиркнула на Руслану недобро.
– А мені однаково! Тобі чого пече, що я з ним?… Навіщо дзвонила, якщо знала?… Гніваєшся?…
– Дістала ти мене, Гілка!
– Ревнуєш?
– Шкода тебе… Уже плачеш…
Майка знітилася, гнів за мить випарувався.
– Русю… – прошепотіла. – Я жити без нього не можу.
– А ти… вчися! Бо доведеться… – відрізала Руслана, повернулася до столу: складала книжки, зошити.
– Чому?
– Тому що Андрій… Він класний. Людина світу – багато знає, ще більше розуміє. З ним цікаво. Він мудрий… І екстремальний… Живе за власними принципами. Тобі їх не зрозуміти. І не прийняти.
– Та мені по цимбалах, які в нього принципи. Я кохаю його!
– Досить уже! Мені прокидатися рано, а ти тут влаштувала… Не бажаю слухати про твою любов! І на Ярославів Вал зі мною більше не просися. Чого я через тебе маю виглядати, як дурепа? Мене питають: «А де, Русю, твоя подруга?» А подруга здиміла… Та не сама.
– Я й без тебе до тих троцькістів піду, якщо схочу. З Андрієм!
Руслана усміхнулася саркастично.
– Хочеш знати мою думку? Не пара ти Андрієві, Гілка. Отож і не парся… – Вимкнула світло, вляглася на своє ліжко.
– Ти йому пара чи що? – кинула Майка в темряву.
– Ну, скажімо так – подібна до мене. Такі, як Андрій, цінують перспективних, розумних, цілеспрямованих… Вільних. Без комплексів. І стосунки він цінує вільні. Без зобов’язань.
– Як це?
– Коли людей пов’язують не проблеми, а тільки емоції.
– А може, він просто не кохав раніше! – сказала Майка. – А ти… Ти просто сама сохнеш по ньому! Я ж бачу!
– Я взагалі ніколи не сохну. Часу не маю, – відрізала Руська. – Добраніч…
Хіба заснеш, коли на тілі ще й досі сліди гарячих поцілунків? Коли вперше пізнала радість віддаватися коханому до божевілля легко й природно, без сорому й напруження, без слів, без страху… Хіба заснеш, коли все те вже в минулому, а попереду тільки безглузді ями порожнечі: робота, виш, іспанська, гуртожиток, робота, виш, робота…
У «Гібралтарі» з’явилася такою засмученою – ніхто й не засумнівався, що хворіла. Засіла за комп, вбивала в базу номери сертифікатів, ледь відповідала, коли хтось із колег звертався. Смикалася від кожного дзвінка мобільного: раптом Андрій? Та, крім мами, яка з гордістю повідомила, що Луцикові державну нагороду вручили – медальку якусь, і дзвінків колег з інших відділів, які телефонували у справах, тільки одна СМС, відправлена кимось помилково на Майчин номер: «Як справи, Рито?»
– Як справи, квітко моя? – Ігор…
Майка дивиться на витонченого, іронічного Росова. Ще кілька днів тому ладна була душу віддати за один його прихильний погляд…
– Закохалася…
– У мене? – Ігореві очі сміються.
– Ні, – відповідає Майка.
– Облом, – ще не вірить Росов, сідає біля Майчиного столу. – І на каву тепер зі мною не підеш? Чи до театру…
– Чому ж… Піду.
– Клас! – Росов оперативно згортає розмову, іде до свого столу. Стратег. Уміє завершити розмову на потрібній йому ноті. Якби запросив до кав’ярні сьогодні ж, Майка б відповіла: «Вибач, іспанська…»
