Іспанська ще актуальна? Риється у власних мізках, намагається зібрати докупи аргументи, – робота за кордоном, престиж, бабло, – та відчуває лише відчайдушне бажання хоч здалеку побачити в Мадриді замок Буена-Віста, якщо той зберігся, – там юна красуня Каетана Альба танула в обіймах старого, глухого, напівбожевільного Франсіско Гойї. Нема в коханні пар… Зливаються воєдино… Нащо іспанську вчити? Навіщо Іспанія, коли Андрій тут, а Майчине щастя – виконувати його бажання. Значить, вони правду кажуть – мама, Лілька: увесь сенс у тому, щоби знайти свого мужчину?

Андрій не з’являється. Його нема, коли після роботи перед уроком іспанської Майка на хвильку вибігає на вулицю, шукає поглядом знайомий «міні-купер». Біля пафосного бізнес-центру – тільки «мерси», «тойоти», «ауді».

Його нема після уроку іспанської, коли разом з інтелігентною Хворостючкою Майка виходить врешті з роботи і пані Пілар усе ще схвильовано вихлюпує свою версію кохання Каетани і Франсіско, бо Майка обмовилася під час заняття – Альба і Гойя… То ж диво.

Майка прощається зі щирою іспанкою, та суне не до зупинки, з якої переповнені повсякчас маршрутки прямують у бік гуртожитку. Дістається метро. Виходить на «Кловській», тихо йде вулицею Мечникова до гори, на якій стоїть Андріїв будинок. Думок ніяких. Планів. Просто глянути – вікна світяться?…

Світяться. Крізь незапнуті портьєри вітальня як на долоні. Там весело – кілька хлопців і дівчат завзято слухають Андрія: стоїть посеред вітальні, читає щось із ноутбука, компанія регоче до сліз.

Майка відчуває: на щоці сльоза. Чому він так із нею? Руська має рацію: Майка не розуміє його вчинків, принципів, бажань…

Суне геть ні з чим. У гуртожитку кидає Вирві похмуро:

– Про Андрія – ані слова. Прошу…

– Угамуй гнів. Бо ще вихлюпнеш не на того… – спокійно відказує правильна, як новопосвячена черниця, Вирва.

– Що маєш на увазі?

– З Миколою Миколайовичем Чертогом стосунків не зіпсуй!

– А які в мене з ним стосунки? – Майка червоніє до скронь.

– Сама казала – вкрай довірливі. Тільки на це й сподіваюся. Невже забула, що маєш допомогти мені з «Гібралтаром»? Я слово тримаю… Про наукову для тебе домовилася на кафедрі. Маєш завтра заскочити в деканат, поспілкуватися із заступником декана. Гроші знадобляться. Дві тисячі гривень. Маєш?

– Так…

– Кльово. Проспонсоруй викладацький склад, тобі ж потім легше буде.

– Дякую, Русю…

– Нема коли сохнути, Гілко, – капає на мізки Руслана. Чому вона й досі не всохла без кохання?…

Майчині дні зливаються в суцільний, прекрасно освітлений зсередини глухий тунель, у кінці якого – диво! – не миготить і найменшого вогника. Усе в тому тунелі огидне, зайве: ковбаси, сертифікати, іспанська, виш, продажні викладачі, раціональна, цілеспрямована Руська. З усім тим безжально ясно: метушися, не зупиняйся. Хіба що пані Пілар не така – невимовно чарівна й горда, незважаючи на сиві коси, неймовірна у своїй повазі до рідної мови, традицій. І дивні, незрозумілі СМС, що дратують до сказу: «Доброго ранку, Рито», «Не сумуєш, Рито?», «Добраніч, Рито». Та скільки можна?!

– Картку нову куплю, – поскаржилася за тиждень Росову.

Ігор узявся клацати мобільним.

– Усе просто, напиши, що помиляються, щоби припинили…

– Писала.

– Хтось надто невгамовний, – сказав Росов. – О! Ще одна СМС Риті.

– Це неможливо!

– «Лазанья холоне, Рито»… – прочитав Ігор.

– Що?!. – заклякла.

Боже ж мій! Ну, дурна! Дурна-прибацана! Як же одразу не здогадалася?! Де ті мізки?! Лазанья. Нове ім’я… Вона – Рита?…

Пальці літають по клаві – скорше, скорше. Вихором до пані Пілар: «Вибачте, сьогодні ніяк не зможу залишитися на урок». Сумку на плече, з офісу. Так шугонула зупинити таксі, мало під колесами не опинилася.

– На той світ поспішаєш?!

– На Мечникова! Можете скоріше?… – Сяє на всі тридцять два.

– Добре. Буде тобі кіно…

– Яке кіно?

– «Таксі»…

Е, дядьку… Ну, ви вже так не женіть, їй-богу! ДАІ не спить.

– Сподобалося? – За десять хвилин автівка гальмує напроти італійського ресторанчика, де вони з Андрієм…

– Ви… Крутий! – Майка вискакує з таксі, мчить до ресторану.

– Місць нема, вибачте, – чемний хлопчик-офіціант заступає Майці шлях, киває в бік повного залу: люди їдять-п’ють-усміхаються, як здається Майці, зухвало зиркають у її бік.

Майка нишпорить поглядом. Андрій… Де Андрій?…

– На мене чекають! – безцеремонно обходить офіціанта, суне всередину. Вона ж не помилилася, він тут! Чекає на неї…

Андрій помічає її першим. Махає здалеку. Чемним жестом кличе офіціанта – той підходить до столика одночасно з Майкою.

– Тепер лазанью можна подавати, – говорить Андрій офіціантові. Бере Майку за зап’ясток, всаджує поряд. – Привіт, Рито, – говорить так буденно, ніби лише п’ять хвилин не бачилися.

Майка всміхається збентежено, кладе голівку на Андрієве плече: він чудний, єдиний і жаданий… Як же зрозуміти його…

– Не хочу їсти. Тільки тебе… – шепоче.

– Офіціанте! Лазанью упакуйте. Ми заберемо її із собою! – гукає Андрій офіціантові.

Любов – правда. Як прикрити? Майка тепер гола ходить. Усюди – містом, гуртожитком, на роботу, на кафедру, де після щедрого хабара у дві тисячі гривень їй підшукали необтяжливу наукову роботу, дозволили відвідувати лекції і практичні у вільному порядку, попередивши про необхідність систематично підтримувати зацікавленість наукового керівника.

Усміхається, очі сяють – годі й питати, що з дівкою сталося: літає. Тунель повсякденної метушні прозорим-скляним став: манить перспективами, до яких шлях один – розбити скло. І світло в кінці тунелю замерехтіло. І люди навкруги добрі, може, трохи нещасні. Чи просто дурні, ліниві. От баба-волоцюжка, що Майка за нею з гуртожитського вікна кілька місяців поспіль спостерігає. Ну, що за бидлятина? Нап’ється й спить удень у кущах під парканом, а на ніч із двійком таких же занедбаних чоловіків-п’яничок у підвалі сусіднього з гуртожитком будинку ховається. І якого не працює? Хоча б на шматок хліба собі заробило, пропаще! А Андрій ще вважає, що то злидні людей до скотського рівня опускають. Ну, помиляється ж! Он Майка з мамою… На самі копійки в Генічеську жили, та не спилися, заробляли, як могли. А це ледащо просто працювати не хоче.

Якось перестріла волоцюжку неподалік гуртожитку, не втрималася:

– Ну, якого ви тут вештаєтеся? Онде школа поряд… Діти ходять, а ви тут… тиняєтеся! Тхне від вас за кілометр. Працювати не пробували?

Баба замахнулася важкою палицею агресивно – і вдарила б, Майка ледь встигла відскочити. Розлютилася:

– Хіба ти людина? Падло вонюче!

– Цигарку дай! – вигукнула волоцюжка у відповідь.

– А смоли… Вали звідси! Ще раз побачу – міліцію викличу!

– Закурити дай, дитино… – Волоцюжка раптом усміхнулася беззубим ротом, простягнула до Майки руку. – А цаца… А красунечка! На доню мою схожа. Дай грошиків мамці… На сигаретку.

– Та я б вдавилася, якби в мене така мати була! Кажу – забирайся!

– Куди? Може, до себе візьмеш?

– Краще пса бродячого підберу! Бо ти… Ти не людина! Тварюка огидна!

– Дай гривню, не жлобися! – Волоцюжка знов налилася агресією, пішла на Майку, палицею розмахувала.

Та пропади ти зовсім! Майка бігла до зупинки маршрутки, дратувалася: Андрієві розказати!

Вони тепер говорили… Після лазаньї в італійському ресторані до ранку не розтискали обіймів, Андрій дивився на схудлу за тиждень розлуки на пару кіло сірооку Майку, розправляв пальцями русяве її волосся, напускав на Майчине обличчя.

– Сховай свої безсоромні очі…

– Навіщо?

– Тиждень не відгукувалася…

– Я не знала, що я Рита.

– Не виправдовуйся!

– Чому… я Рита?

– Не знаю. Зазвучало. Андрій-Маргарита… Квітка. Булгаков. Королева Марго. «Фауст». Читала?

– Ні…

– Кохана Фауста. Перша спокуса, запропонована йому Мефістофелем.