Горох розгубився. «Та пожартував я… – хотів уже бовкнути. – Малий був, дурний… І прабабця в мене такою брехухою була – усі Капулетці знали…» Зиркнув на Майку – світиться.

– Зачекай. Розігруєш? Перше квітня? Бо ж неможливо…

– Жити дуже хотіла.

– І як? – спитав обережно. – Допомогло?

– Три дні лежала. Думала – помру. Лихоманило, нудило, вивертало. На четвертий день прокинулася – геть нічого не болить. Пігулок не п’ю вже тиждень. І не болить!

Горох забув про сюрприз. Почервонів до скронь, очі відвів.

– То ліків уже не треба?…

Майка обвила рученятами хлопцеву шию, припала до нього.

– Дурний, кульгавий, єдиний… Ніколи не поїду звідси. Тут усе моє. Дім, земля. Ти… Ти тепер не ліки мої… Моє життя.

– А ти – мої ліки, – прошепотів Горох.

І все закінчилося, як зазвичай. Жаданням, цілунками, палкими обіймами на ряднинці біля печі. Після тринадцятиденної розлуки кохалися так пристрасно, з такою жагою, що опісля обоє пити хотіли – спасу нема.

Толя подав Майці чашку з водою.

– Маню… Я там картоплю посадив, діжу вимив і… моторолер тобі купив.

Майка розреготалася, бо дуже вже кумедно в одному ряду виглядали картопля з діжею й моторолером.

– А сорок трояндових кущів?!

– Я серйозно!

– Ой!

– Та добре… Пожартував. Перше квітня.

– Перше квітня… – Майка глянула у вікно. – У круків малі дітки вже вилупилися б. Так?

– Де ти те гніздо знайшла?

– У дворі на груші.

– Ходімо, покажеш, – Горохові не терпілося покінчити із сюрпризом.

Майка вийшла на ґанок, побачила синій дирчик… Заверещала, повисла в Гороха на шиї.

– Поїхали! Поїхали!

– Куди?

– Не знаю. Поїхали! Це ж… класно так!

– Мань… Це тобі, – видав врешті. – Подобається?

Закивала, усміхнулася приголомшено:

– Такий ти, Толю… Я думала, таких уже не буває.

Капулетці день сміху не відзначали, бо дурними себе не вважали. А чого його реготати за чиїмось розкладом у спеціально відведений для того день? Як їм смішно стане, без чиїхось дозволів насміються. А зараз не час – городи! Весна рання, сонечко смалить – усі нормальні люди картоплю давно посадили, капусту-бурячки-моркву-цибульку підсаджують, сади обрізають, хати до Великодня білять. Тома Реп’яхова навколо магазину сміття зібрала, клумби влаштувала і за два дні до першого квітня причепила над магазинчиком нову вивіску – «У Томи».

Отоді-то Галаган насміявся. Побіг до магазину по горілку, коли перший день Горохів дирчик обмивали, побачив – щелепа відвалилася.

– Чуєш, Томо! – сказав кумовій дружині. – Думаєш, нам усім тут мізки повідшибало? Забули, як тебе звати?

– Краще, ніж просто «Магазин», – відрізала Тома.

– Тоді вже пиши – «У Тамари»! Чи «У Тамари Василівни», а то таке якесь дурне – «У Томи»… Ніби в тебе тут крісла-столики, кальян і марихуана, як у генделику біля річки.

– Так, Миколо! Іди, не дратуй! – психонула Тома, та коли Галаган ушився, задумалася. Дійсно. Якось дуже інтимно звучить. Якщо баба Горпина прочитає, то нормально, а як її онуки зелені-підстрелені? І їм вона Тома?

Зірвала вивіску – зараз усе переробить! «У Тамари» напише на картонці. Малювала-малювала, роздратувалася, бо вмістилося – «У Тамар». Не лишилося місця для останньої літери. Притулила вивіску до вікна так, ніби останню літеру віконна рама затуляє.

Галаган побачив – аж під кадиком залоскотало, так захотілося кумову дружину підколоти. І хоч до магазину не збирався, заскочив.

– Томо… Партнерок по бізнесу собі знайшла? – спитав.

– Яких іще партнерок?!

– Так написано – «У Тамар». Вас тут, Тамар, скільки? Штук двадцять назбирається?

Тома вхопила віник… Галаган розреготався, кулею вилетів із магазину… Не помітив клумбу, що Тома її тільки квітами засадила, – прим’яв кілька паростків… Одне слово, оперативно набирав бали для застосування смертної кари.

– Вб’ю! – крикнула Тома й побачила синій драндулет, що він нісся вулицею.

Так справно дирчав, аж баба Горпина з-за свого паркану ніс висунула.

– А це що тут у нас за новина? – здивувалася Тома.

– Толька Горох китайське барахло купив, – пояснив Галаган із безпечної відстані.

Тома придивилася, та замість Гороха побачила за кермом дівча з Лупиного хутора – червона куртка майорить, волосся віялом, усміхається. А Горох позаду. Дівча обійняв, щось йому у вухо кричить, підказує. Аби кермо не перехопив прямо перед магазином – не лишилося б на Томиній новій клумбі жодної квіточки.

– Здрасьтє! – Майка з моторолера зіскочила, слідом Горох суне. – Магазин не працює?

– Працює, – сказала Тома, а сама все очима по Горохові й Майці: то на хлопця, то на дівчину. – А чого це ви вдвох?

– Живуть вони разом. Ще із зими, – підгавкнув Галаган. Підійшов до Гороха, руку потиснув, на дирчик кивнув. – Як воно? Ще не зламалося?

Толя і Галаган лишилися біля китайського дива, Тома з Майкою в магазин увійшли, а Томі все не йметься.

– Так ти, значить, Гороха на свою голову знайшла…

– Мені шоколаду. Печива якогось – півкіла. Вівсяного чи «Зоологічного», – усміхнулася Майка.

– А чого ж від тебе парфумами французькими не пахне? На Восьме березня Францію ж для тебе купував?

– Для мене…

– Ну, Горох… – Тома печиво зважує та все про своє. – Роботящий хлопець, того не відняти. Але ж бухає…

– Не бухає…

– І давно?

– Відколи зі мною. – Майка за шоколад і печиво розплатилася, біля прилавка застигла. – Спитати хотіла… Той секонд, що в Добриках, сьогодні працює?

– Та мав би, якщо дівчата картоплю посадили.

– Дякую! – Майка до порога.

– Стій! – гукнула Тома. До дівчини підійшла. – То ти, виходить, до нас надовго?

– Назавжди, – так щиро розсміялася Майка, що Тома й собі всміхнулася.

– Оце так… Тоді до Тольки перебирайся. Нащо на дві хати дров запасати. А на хуторі дача вам буде.

– Подивимося, – відповіла Майка, побігла геть.

На порозі свого магазинчика Тома стояла разом із Миколою Галаганом. Баба Горпина прилізла, Полканова Зойка підійшла. Реп’ях прийшов у дружини грошиків поспитати. Проводжали поглядами синій дирчик, що він мчав Майку й Гороха в бік Добриків, дивувалися: і як це Горох до дівчини бігав, а вони – ні сном ні духом.

– А я давно знав, – збрехав Галаган. – Ще із зими.

Реп’ях зиркнув на кума, усміхнувся іронічно.

– Чого не сказав? – накинулася на Миколу Полканова Зоя. – А то думай… Сидить там сама! Ще б хтось із наших мужиків почав до неї бігати.

– Там ще Уляна самотня живе, – прошамкала баба Горпина.

Реп’ях напружився.

– Уляна?! Та вона стара! – відрізала Тома.

Реп’ях почервонів. Кепсько справи складаються. Звик час від часу до Уляни бігати, як на сповідь. Свічок тих щоразу купує, у стару діжу за майстернею складає, бо як Томі пояснити?… Усе казав їй: «Переживаю за дівча, маю провідувати», – а тепер уже не збрешеш: поряд із дівчиною Горох об’явився. І яку тепер причину вимислити, щоби на Лупин хутір пхатися?…

– Уляна хоч і немолода, та душевна, – відказала Томі баба Горпина.

– Та що ви все за ту Уляну?! – буркнув Петро.

– А я за дівчину рада, – сказала Тома. – Повеселішала, а то ледь ноги волочила, як та примара. Уже на людей не кидається. Видно, щаслива.

– Е-е-е… Не буде з нею пуття! – Махнула сухенькою ручкою баба Горпина. – Стерво – воно стерво і є. От побачите. Ще таке утне…

– Заглохніть, бабо! – гримнула Тома. – Ото вічно мелете своїм язиком, людей лякаєте! Добре все буде. Ще на весілля їм горілку продам. Оце ви точно побачите, як не перекинетеся!

Народ поболобонив ще трохи про дивакуватого Гороха, що він з’явився в Капулетцях так само несподівано, як і дівчина на Лупиному хуторі рік по тому: щось їх тут звело… Ну, і слава Богу! Розійшлися по хатах. Галаган зголосився Петрові допомогти наново обтягнуті тканиною автомобільні крісла у «Волгу» встановити.

– Скоро вже ганятимемо! – Випробовував дупою м’якість сидінь.