– Чуєш, куме… А ти ото казав, що предки твої тут отаманили…

– Ну! Полковники… Усі козаки тутешні під ними ходили.

– Може, теє… І я з козаків? – спитав Петро.

– А хто ж ти?! Турок чи що? Ясна річ, козак! Реп’ях! То, я думаю, так розшифровується: був твій предок моєму предкові полковнику відданим і вірним. Як реп’ях – причепився і вже завжди поряд: і в бою, і взагалі… Як ото ми з тобою, коли ти дурне не ліпиш!

– Як би його конкретніше дізнатися?

– А ти до Троянова на Лупин хутір сходи, – відповів Галаган. – Така мудра людина – геть усе про наші краї знає.

Того ж вечора Реп’ях розповідав Томі про кумову родословну.

– Микола каже – ми теж із козаків. Оце я і думаю: чи сходити на Лупин хутір до Троянова та розпитати. Цікаво ж, правда?

– Пляшку прихопи, – тільки й відповіла геть заспокоєна Тома. – Незручно до вченої людини з порожніми руками йти.

Реп’ях зиркнув на дружину приголомшено: яка ж у нього Тома! Сонце! Він оце бреше підло, а вона вірить. Зігріває його, і як їй зізнатися?… Що, крім Петра, Уляні й поговорити нема з ким. Йому самому у своєму горі зізналася, і він їй пожалівся… І легко стало – наче рідні. А рідних хіба залишають?…

Колупав картоплю виделкою – такі жалі взяли, аж вирішив врешті, як заначкою розпорядитися. «Зроблю Томі й справді сюрприз! Куплю їй на день народження подарунок на півтори тисячі баксів! – стрільнуло. – Щось таке… Щоби вмерла од радості…» Та, крім глупої Томиної смерті від несподіваного сюрпризу, нічого конкретного в уяві так і не виникло. «З Уляною пораджуся, – вирішив. – Вона до Києва часто мотається. Знає, що там по чому…»

Майка в Добриках розтринькала весь залишок Толиного заробітку. Накупила собі в секонді сарафанів, шортів, топиків… І кльові джинси «Міс Сіксті» за копійки. І білу сорочку на ґудзиках, що вона засмаглій Майці особливо пасувала. У взуттєвій крамничці балетки й босоніжки придбала, потім потягла Толю чоловічий одяг вибирати.

– Усе в мене є! – опирався.

– А може, я не хочу щодня прати! – сміялася.

І як тій Мані відмовити? Погодився приміряти файні джинси, футболку, сорочку картату.

– Класно! Тобі личить! – раділа Майка. І продавчиню порадувала: – Усе беремо!

На Лупин хутір повернулися – самих з-за клунків не видно. Майка перепрала секонд, Горох наробив вішаків із гілок, бо Мані хотілося, щоби все новеньке висіло, не жмакалося. Для вішаків довелося щось на кшталт відкритої шафи змайструвати. Дві рівні гілки-стійки – вертикально, одну тоншу горизонтально на них. Прошу!

Їли гречану кашу із сардельками, що їх у Добриках накупили, – планів, як мурах у мурашнику. Холодильник треба? Так. Свердловину пробити й воду до хати підвести треба? Ще й як, бо електрику скоро відновлять, можна буде й насос для води купувати.

– І сараї я дарма розвалила, – сказала Майка. – Куди моторолер поставимо?

Вирішили китайське диво брезентом накрити доти, доки Толя не купить необрізаної дошки й біля хати для дирчика дах не побудує.

– Трохи згодом… – сказав.

– Я весь твій заробіток витратила? – засмутилася Майка.

– Та ще зароблю…

Горох гречку доїв, вимазав хлібом тарілку, відставив її.

– Діжу закочу в хату. Сьогодні ванна тобі буде…

Як же змінюється світ, варто лише душі розквітнути. Майка одужувала. Не знала точно, від чого саме: Толя відігрів, Хаус постарався, круки віддали найдорожче?… У животі пульсувало-лоскотало-загоювалося. Ясне, зрозуміле життя заступило смерть – і згадувати про неї забула. Коли? Зранку хату вмити, їсти наварити, та такого, щоб у радість. Потім городом тинятися: ух, ти! Помідорчики за ніч підросли, картопля із землі вилізла, бур’ян – і собі. Скубати його, сапкою пройтися, підрівняти все, квіти пополивати і розуміти – усе те для себе, на своїй землі, задля життя, не заради примхи… А потім нагріти води, залізти у велику діжу, де їм із Толею удвох місця вистачає. Плюскалися безтурботно, бо нема сенсу метушитися, поспішати: усьому тут свій час. Увечері, коли сонце заснуло, розпалити вогнище… Смажити на ньому м’ясо чи картоплю, дивитися на ясне полум’я під ясними зірками і знати, що те незмінне й прекрасне тепер твій світ. І людей поряд – рівно стільки, скільки душі приємно, щоби не почуватися безпорадною самотньою піщинкою.

Згадувала столичне метушливе життя. Таке все порожнє, нікчемне: наче ти – планер, заходиш на посадку, уже черевом по землі, а посадки нема – здохнеш! – маєш усе далі й далі черевом по землі без зупинки, передиху, не встигаючи подумати, завести друзів, лишаючи позаду мрії, кохання…

Усміхнулася сумно: «Чи могло бути інакше?» Ніколи ж за все життя власних мрій не мала. Рвалася за Лільчиними і Вітчиними мріями з Генічеська. Здалася на поталу Луциковим, коли він її до вишу пропихнув. Куролесила з одногрупниками, пливла в Русьчиному човні, намагалася відповідати Андрієвому світосприйняттю, раділа Чертоговій милості, а власне рішення вперше за все життя прийняла тоді, коли втекла з лікарні… І купила хату на хуторі. Невідомо, мрія це чи ні, але сама вирішила… То нічого, що хутір Богом забутий. Тут Толя. Відчуття захищеності і спокою. А коли на душі лагідно, можна і плани будувати.

– Можемо поросят завести, – запропонував Горох.

Майка розреготалася.

– Ні! – сказала. – Почнемо з курей. Добре?

Добре… Усе стало добре. Тільки одне тривожило – якось визирнула вранці з вікна й перелякалася: на груші під іконами сидів той самий крук, що Майка його гніздо зруйнувала. Великий, чорнющий. Не крукав, дивився у вікно. Дівчині здалося – її виглядає.

Вийшла з хати, рукою махнула, кишнула, та крук не зрушив. Високо сидів, не дістати. Зиркав на Майку холодно, пророчо…

– Забирайся звідси! Чуєш? Будуть у тебе ще діти… – буркнула. – Я тебе розумію… Сама втратила…

Подалася по сусідах, щоби крука не бачити. Коли Толя їхав на заробітки, випитувала в Уляни, як краще за картоплею й дикою полуницею доглядати. Санджива пирогом із капустою пригощала, бо так файно навчилася його в печі запікати – смакота! Санджив усміхався, спочатку нюхав пиріг.

– З любов’ю замішала? – питав.

– Чому тобі всі добрі? – дивувалася Майка.

– Не всі, але недобрих злом не перевиховати.

– Тому від людей сховався? Затюкали тебе в Києві?

– Не ховаюся. Мені тут до душі. Правила життя тут визначають сонце, дощ, вітер, земля, ніч і день, а не пришелепкуватий начальник, розклад громадського транспорту чи прострочена несправжня ковбаса в супермаркеті.

– Ну, там теж ніч і день…

– Змішалися. Асфальт, зіпсовані вода й повітря, пластикова їжа… Примарні цілі, стовідсоткова поверховість життя як такого. Жуки-водоміри – ніколи не заглибитися, не замислитися: часу нема…

Майка згадала емоційні зібрання на Ярославовому Валі.

– Можна ж боротися. За свої принципи.

– Ну, що ж ти таке кажеш, Ілюзіє? Хіба життя – боротьба? Життя – радість. Ні з ким боротися не треба. Узагалі. Тільки із собою. Себе знайти, на тому й заспокоїтися, не зрадити. У всі часи жили люди, які відмовлялися від царювання й вирощували капусту, а не розповідали іншим, як це робити.

– Люди і знаходять себе заради того, аби боротися…

– Твоя боротьба – завжди чиєсь горе, незважаючи на те, що це: душогубки, продаж зброї, нав’язування демократії, заклики померти за ідею чи просто вимога всім худнути до розмірів ляльки Барбі. Нав’язування іншим своїх принципів – безпринципне міщанство.

– А міщанство породжує фашизм… Чула вже… Балаканина пустопорожня! – Майка роздратувалася. – Краще скажи: чому в тебе дівчини нема?

– Ще не зустрів, – усміхнувся Санджив.

– Хіба то життя – без любові?

– Тільки й живу любов’ю.

Майка зиркнула на Санджива, як на божевільного.

– Певно, ти один такий… На весь білий світ.

– Помиляєшся. Мої друзі в одному селі на Рівненщині цілу комуну екопоселенців заснували. Викупили з десяток хат, розселилися сім’ями. Кличуть до себе, а мені тут до душі. Мрію, щоб і на нашому хуторі з часом екопоселенці зібралися.