– А він… не поспішатиме… – заспокоїла себе люто. – Думає, на Київ їду!

Дісталася Капулетців, спочатку вирішила прямо на хутір мчати, та дирчик поштарчин дратував надто. Заскочила додому: так і є! Нема Петра. Залишила Галин апарат у дворі, пересіла на свій моторолер, уже їхати хотіла, та раптом вирішила: «Гроші з-за шпалери заберу і в морду Петрові кину. Як зайвий доказ».

Під шпалеру – нема грошей! Так що ж це?! І гроші тій курві повіз?! Ніби хто в лице Томі наплював. Розгнівалася, шарпонула ту шпалеру, обірвала цілу смугу… Плюнула: хіба то горе?… Сім’я руйнується! Доня скоро приїде, що їй казати? Тато скурвився?

Руки трусяться… Викотила моторолер на вулицю. Мало бабу Горпину не збила, що вона саме повз Реп’яхів двір сунула.

– Томо! Ти скажи Петрові, щоби не їздив на Лупин хутір на своїй новій автівці! – сказала баба Горпина. – Бо ж біда стане!

– Яка біда? – глухо спитала Тома.

– Місток через потічок хиткий, непевний. Ще провалиться… Автівку зіпсує, сам потоне.

– Як їхатиме – скажу!

– Так тільки-но поїхав!

– Виходить, зараз і скажу! – пообіцяла Тома хижо. Вмостила пишну дупу на моторолер, виїхала на вуличку.

У четвер зранку Уляна зібрала повну сумку наїдків для Тьомки, поставила біля порога, задумалася. Може, справді змінити звичний маршрут і погодитися на пропозицію Петра Реп’яха? Спочатку – до сина на «Волзі», ще й безкоштовно, потім уже з порожніми руками автобусом на Київ змотатися. Забрати гроші за продані свічки, потім Петрове прохання виконати – купити норкову шубку для його дружини, як гроші привезе, бо дуже вже просив, і Уляна минулого разу віднайшла на «Даринку» недорогі шубки великих розмірів, умовила пишну продавчиню одну приміряти, сфотографувала на телефон, Реп’яхові показала. «Гарна річ, – сказав. – Тома вмре…»

Тільки Реп’яха згадала, чує – гальма верещать на вулиці. Визирнула у віконце, аж усміхнулася. Ох, ті чоловіки… Діти! Їм би тільки вихвалятися! Реп’ях поставив новеньку блискучу синю «Волгу» не біля Уляниного двору, бо в такому разі зі своїх вікон Уляна б автівку не роздивилася: бузок зеленим листям двір від вулиці відгородив, ще й розквітнув пишно. Петро залишив свою красуню на протилежному боці вулички, біля Майчиного двору, бо звідти автівкою милуватися можна і від Уляни, і від Майки, і від Санджива, і від Троянова, якби той цього дня на хуторі тирлувався.

Грюкнув у двері.

– Уляно… Вдома?

– Проходь, – усміхнулася. – Така в тебе гарна автівка, Петре! Невже своїми руками її відреставрував?

– Оцими! – Розсяяв не від гордості: Уляна всміхалася привітно, і так те надихало, що насмілився. За стіл усівся. – Чаю наллєш перед дорогою?

– Справді можеш мене до Прилук відвезти? – Уже поралася біля печі, наливала заварку у велику кружку.

– Не я! «Волга» моя! Домчить за годину! І гроші я тобі привіз! Щоби ж ти в Києві Томі подарунок купила. Вийде?

– Усе вийде! – Уляні здалося – сьогодні найкращий день її життя відтоді, як із Тьомкою сталася біда.

Сіла за стіл навпроти Реп’яха, і хоч сонце працювало за двох, запалила свічку, поставила на стіл посередині.

Реп’ях пив чай, дивився на Уляну крізь тремтливе полум’я. «Який гарний день», – думав.

Раптом знадвору почувся вереск гальм. Реп’ях напружився, відставив кружку, підійшов до вікна – поряд із синьою «Волгою» стояв Томин моторолер, а сама Тома саме злазила з нього.

– Уляно… – Обернувся, хотів збрехати щось, та Уляна стояла за його спиною, дивилася у вікно. – Тома чогось приїхала. – Почервонів до скронь. – Піду спитаю… Ти… з хати не виходь. Не відчиняй. Ніби нема тебе вдома…

– Добре, – збентежено прошепотіла Уляна. Радість щезла. День – чорний. Притулилася до вікна, заклякла.

Тома злізла з моторолера, хижо зиркнула на синю «Волгу», що вона стояла біля Майчиного двору, буцнула ногою хвіртку – хвіртка рипнула, розчахнулася. Тома ступила крок на подвір’я підлої курви, роззирнулася – з уламка металевої арматури, що вона стирчала з огорожі, злетів великий чорнющий крук, закружляв над Томою, підганяв: «Кру-кру…»

Тома усміхнулася мстиво-зухвало, висмикнула арматуру із землі, пішла до Майчиної хати.

До ґанку лишалося метрів п’ять-шість, коли двері білої хатинки розчахнулися, на поріг вийшла Майка – заспана, у білих трусах і білому прозорому топі, крізь який цицьки стирчали. Позіхнула. Побачила Тому, завмерла… Томі здалося: злякалося курвисько до смерті.

– Що?… Не чекала?… – лють вихлюпнулася не криком, хижим сичанням.

Перехопила арматуру зручніше, пішла на Майку.

– Стійте! – почула раптом.

Озирнулася: бородань Санджив перескочив огорожу, що вона відділяла Майчине обійстя від вулиці, уже біг курвиним городом до Томи, топтав огірки-помідори.

– Зачекайте…

Добіг, заступив Майку, а до неї вже не більше метра – доплюнути можна. Захекався, усміхався, простягнув до Томи руки.

– Ну, що ви робите? Киньте залізяку. Ви ж гарна людина… Добра…

– Та пішов ти! – гаркнула Тома люто, замахнулася – як дасть металевою арматурою Сандживу по голові.

Санджив зламався і впав: кров із голови фонтаном. Майка закричала, побігла до хати. Замкнула двері. Трусилася:

– Ой, мамо… Ой, матінко…

Від Уляниного двору до Томи вже біг переляканий Петро.

– Томо… Боже правий…

Тома стояла посеред Майчиного двору із закривавленою арматурою в руці, дивилася на нерухомого Санджива – очі скажені, труситься.

Петро кинувся до Санджива, – пульс знайти чи що там ще в таких випадках роблять, – руку простягнув і відсахнувся, аж на землю впав. Рука в крові, під головою Санджива – калюжа червона.

– Господи… Ти ж його вбила!

Тома не відповідала. Роззиралася навкруги божевільними очима, наче вперше той Лупин хутір бачила. Петро поліз до дружини, вихопив арматуру з її руки.

– Це… я зробив! Випадково… Томо! Чуєш? Їдь звідси! Томо!

Тома скосила очі на нерухомого Сашка.

– Не вийде… – прохрипіла, наче з інших світів. – Курва та… бачила…

– Ми їй грошей дамо! – вигукнув Реп’ях безпорадно.

Заплакав. Однією рукою стискав арматуру, наче не мав тепер права й на мить її відпустити, другою поліз до кишені, витягнув заначку.

– Ось! Хату за три продав… Не за півтори! Заначку тримав… Подарунок на день народження тобі купити хотів. Шубу! З Уляною домовився, що купить у Києві… Гроші їй привіз, а Уляни… – Петро кинув тоскний погляд на Улянині вікна. – …А її вдома нема! Не дочекалася… Поїхала! Тільки дівчина бачила… Я вмовлю її! Їдь додому!

Тома смикнулася, та до моторолера не побігла. Впала навколішки біля мертвого Сашка, торкнулася його рукою. Відсахнулася, скрутилася на землі поряд, зайшлася – вила тихо, трусилася.

– Ой, людоньки!.. Ой, що ж я наробила?! Ой, Божечку… Ой, Божечку! Ой, не можу…

Реп’яха теліпало, вгамувати тремтіння не міг. Кинув арматуру, запхав бакси назад до кишені, вхопив жінку за плечі, відірвав від землі.

– Томо! Ти мене чуєш? Їдь звідси! Замкнися в хаті! Ні з ким не говори! Чуєш? А я… Згодом… До міліції поїду… Зізнаюся! Дівчину спочатку вмовлю, а потім поїду.

Тома обхопила чоловіка руками, припала до нього.

– Як же я без тебе? Як же я?… Це ж я… Я! Думала, ти мене до Києва відправив, а сам до дівчини… На хутір! Думала, коханку собі завів.

– Сонце моє! Нікого мені, крім тебе, не треба! Краще я відсиджу, ніж ти… Доня он скоро приїде… Як без мамки? Томо, благаю… Їдь!

Тома завмерла на мить, відірвалася від чоловіка – трусилася, та мізки вже працювали. На Санджива зацьковано зиркнула.

– Поховаємо… давай! Ніби поїхав! Він часто їздив кудись… – виривала із себе по слову. – А дівчині грошей дамо. Усі, що є! Ті бакси… І в мене на товар ще тисяч двадцять гривень відкладено!

– Та як?…

– Шукай лопату, Петре! Не віддам тебе! Не віддам! – Трусилася, мов у лихоманці. – А я… до дівчини…

Посунула до Майчиної хати. Роззиралася, та Лупин хутір занімів: пташки не літали, крук зник. Загрюкала у двері.