– Відчини! Благаю… – плакала під дверима. – Врятуй нас! Чуєш? Врятуй… Колись же і тебе хтось врятує! Чуєш? Відчини!

Петро лопати не шукав: зірвав брезент із Майчиного дирчика, накрив ним Санджива. Хитався телепнем, дивився на дружину безпорадно. «То моя вина, – билося. – Мені сидіти!»

Майка відчинила двері так раптово, що Тома відсахнулася, упала на ґанок, заридала.

– Врятуй… – усе товкла. – Ніхто не винен… Випадково все сталося… Ти ж бачила…

Скосувала очі на дівчину – тремтіла у дверях, в одній руці ніж кухоний, у другій – дровиняка.

– Що вам зробила?! – закричала-заплакала Майка. – Не підходьте! Сашка за що? І мене вб’єте?! Щоби мовчала…

– Боронь Боже! Що ти таке кажеш? Хіба ми вбивці які? Нещасні… Нещасні! – Тома вхопила Майку за ноги, притулилася до них. – Гроші візьми… Благаємо! І мовчи. А ми Саню-жида поховаємо… Ніби він…

– Я чула!

– До кінця своїх днів молитимемося за тебе! Не вбивай! Доня в нас! Поможи! Усе, що маємо, віддамо!

Майка безпорадно зиркнула на те місце, де лежав Санджив, та побачила лише сірий брезент.

– Півтори тисячі доларів прямо зараз бери! Ще двадцять тисяч гривень із дому привезу! За годину!

– І «Волгу»! – хижо вигукнула Майка раптом. Увіп’ялася очима в Тому, наче питала: «Ви скільки за свою свободу віддати ладні? А? Зараз перевіримо!»

– Сьогодні ж до нотауріса піду, – почула глухий голос Реп’яха. – Перепишу.

Ішов до дівчини, хитався, мов п’яний. Витяг із кишені дорогоцінну заначку, поклав Майці під ноги.

– І водійські права! Мені права потрібні! – зухвало виголосила Майка.

Тома відірвалася від Майчиних ніг, глянула на дівча зацьковано.

– Завтра ж будуть… – прошепотіла. – У мене є знайомий… у ДАІ…

На мить над хутором зависла важка трагічна тиша. Троє живих, знесилених, переляканих, неадекватних людей дивилися на сірий брезент, під яким стрімко хололо тіло Сашка Задуми. Він називав себе Сандживом, що санскритом означає «відновлення», і якщо те ім’я мало силу, готувався тепер відновлюватися в інших світах.

– Їдь по гроші, Томо… – прохрипів Петро. – А я… хлопця поховаю. Так, щоби я один знав, де він лежить. Як Майя слова не дотримає, хай краще мене посадять.

Допоміг розхристаній Томі підвестися, повів до моторолера.

– Ти в село не через місток повертайся, – наказував тремтячим голосом. – Об’їдь через ліс. І коли сюди їхатимеш… Теж лісом. Томо! Чуєш?

– Жити не хочу, – видушила Тома.

– Що ти, сонце моє?! Ми теє… подужаємо. Я ж із тобою… Як повернешся і гроші віддаси, за яром мене чекай. Туди підійду, коли… хлопця поховаю… Чуєш? Томо!

…А у своїй хаті біля вікна стояла Уляна – бліда, нерухома, закам’яніла. Затулила лице долонями, шепотіла крізь сльози:

– Нічого не бачила. Нічого… Прости, Сашку. Син у мене… Мені до сина треба…

Підхопила сумку, тихо вийшла з хати, обійшла її, побрьохала через город до лісу. До вечора на Добрики вийде. На автобус і в Прилуки. Синочок єдиний чекає. Уляні за кого думати? Уляні сина в біді підтримувати. Немає Уляні інших справ…

Уже в присмерках приголомшені, убиті страшною пригодою Реп’яхи залишили Лупин хутір. Перемазаний глиною Петро сів за кермо моторолера, напівбожевільна Тома, що вона перед тим привезла гроші й забула чоловіків наказ чекати його за яром, узялася перекопувати закривавлену доріжку, де ще кілька годин тому лежав Санджив, ледь забралася на заднє сидіння дирчика, вчепилася в чоловіка – поїхали в бік лісу, щоби з’явитися в Капулетцях не від Лупиного хутора, з іншого боку. Петрові ще було завдання в Добрики поштарці Галі драндулет відвезти і скорше додому повернутися – боявся за Тому. Трусилася, не дихала – тільки зітхала.

Майка скрутилася на ґанку – око сіпалося, плечі судомно здригалися, зупинити не могла. Витріщилася на темні вікна сусідських хат. Сама… Під ногами купа грошей валяється, що їх Тома привезла у звичайному целофановому пакеті, поклала на ґанок поряд із Майкою. Біля двору блискуча автівка. Реп’яхи повернуться! Обов’язково повернуться і вб’ють її! Вони то все, щоби відвести очі. Темряви чекають. Ночі… А ніч – он вона, глушить день.

Жах скував мізки. Роззирнулася зацьковано, та кого тут розгледиш? Простіше самій у темряві сховатися, бо навкруги жодного джерела світла – тільки з небес, а небеса злі, недобрі: супляться хмарами, падають дощем. Вкинула до целофанового пакета з гривнями долари, залишила на ґанку.

– Подавіться своїми грішми! – Посунула крадькома на вулицю. Присіла біля колодязя навпочіпки: тут її ніхто не помітить. Раптом зметикувала: якщо Реп’ях повернеться, сяде за кермо «Волги» і ввімкне фари – світитимуть на колодязь.

Забула дихати. Перебралася на інший бік вулиці. Чого ж Уляна саме сьогодні поїхала?! Якби вона була на хуторі… Може б, і Сашко живим залишився…

Ноги самі понесли до Сандживової хати. «Не насміляться Реп’яхи сюди припхатися! – паніка. – Нізащо не увійдуть… Тут перечекаю…»

Штовхонула двері – відчинені. Прослизнула, замкнула за собою засув. У повній темряві намацала ліхтарик. Увімкнула. Накинула на нього рушник – ледь помітний вогник лишився. Знадвору й не роздивишся.

Роззирнулася… і побачила Хауса. Величезний котище лежав на циновці – очі розплющені, паща роззявлена. Дивився крізь Майку, ніби не було її. Дихав важко.

– Хаусе… – розплакалася. – Де ти вештався?…

Кіт не реагував – лежав, мов здох. Майка скрутилася на циновці біля стіни. Косувала на Хауса, підійти боялася. Щось він… геть ніякий. Відчуває?

– Знає… – почула тихий, як шелест, голос Санджива.

– Сандживе… – ковтала сльози. – Ти через мене помер! Мене вбити хотіли!

– Тільки через себе… Хочеш вірш?

– Вірш?

– «Я відійшов помочитися не там, де вся солдатня, і снайпер тої ж миті мене на той світ відправив. Я думаю, ви схибили, висміюючи мене, того, хто принципово не змінював своїх правил».

– Ти написав?

– Кіплінг…

– Нащо ти втрутився?

– Жінка не знала, що вона добра. Тепер знатиме.

– Тебе тепер немає…

– Душа безсмертна…

– Як мені тепер жити?

– Прийняти… Зрозуміти. Простити. Далі йти.

– Ти стоятимеш перед очима. Не даси зрушити. Страшно! Так страшно!

– А ти не бійся… Як тоді, коли помирала…

– Ти знав?

– Так… Ти ярилася, ніби всі винні.

– А всі і є винні! За що любити людей? За зради, підлість? За те, що вважають тебе мертвим ще до того, як ти помреш?!

– За те, що ти – одна з людей, квітів, тварин, рослин… – розтанув голос, лишив Майку на самоті із гіркими думками.

Зиркнула на Хауса, ніби мала зарядитися від тварини, щоби відчути себе однією з усього живого світу, та тої ночі Хаус не віддавав нічого – лежав нерухомо, як мертвий, тільки сльоза в куті жовтого ока.

– Мордуєшся? – спитала Хауса. – Винним почуваєшся?… Я теж… Ніч… Така довга ніч… Ніби ніколи вже сонце не зійде…

У п’ятницю зранку сонце хоч і зійшло, та не показалося – дощ зарядив. Тихо падав. Майка обережно підійшла до Хауса, простягнула руку – кіт не вишкірився, не показав гострі пазури: лежав м’якою ганчіркою, дихав важко.

– Не помирай, – розревлася.

Побігла до Сандживового сараю: може, їжі якої для Хауса знайде. Перерила полиці – нема. Посунула до вулички: «Волга» стоїть, хати за ніч не згоріли в пеклі. Нікого… Жодної живої душі, а життя не зникло – пташки розцвірінчалися, під Уляниним двором бузок розквітнув: так міцно пах – росою бузковою оббризкаєшся, наче парфумами облився. Відро на колодязі рипить, біля хати Троянова кукурудза вилізла…

Сіла на колодязь, зрушити до власної хати не могла. Учорашні вранішні проблеми: втеча Толі, безпорадність, зів’ялі помідори й зіпсований чайник – усе шубовснуло в чорну безодню. Нема, не роздивитися. Із сірим днем – безжальна ясність. Учора… її мали загорнути в брезент, понести в ліс…

– Помирати здоровою ще страшніше, ніж хворою… – прошепотіла. – Добре, що тут немає людей…

Вдивилася в нерівну ґрунтовку – суне хтось до хутора пішки. Напружилася – страх зміцнів, застигла біля колодязя. За кілька хвилин уже роздивитися могла – Реп’ях.