– US GO AWAY!!!

У мене був із собою паспорт, та я мав сумніви, що він чимось допоможе.

Від мордобою мене врятував Хасан. Стривожений гармидером під вікнами готелю, менеджер визирнув із під’їзду. Впізнавши мене, кинувся на поміч. Розіпхав крикунів і за комір витягнув із розлюченого натовпу.

Опинившись у готелі, я захекано спитав:

– Що з ними не так?! Що за ідіоти?! Чому вони накинулись?

– Тому що вони не люблять американців, – форкнув Хасан.

– Але чому? – допитувався я.

– А чому вони мають їх любити? – Менеджер перевів подих і мовив: – Тобі з твоєю зовнішністю краще тепер не витикатися з готелю, якщо не хочеш, щоб тебе лінчували в ім’я революції.

…Мубарак в авральному режимі сформував новий кабінет міністрів. Головою уряду призначив колишнього міністра цивільної авіації Ахмада Шафіка. Услід було оголошено про відновлення посади віце-президента. Ним став керівник Служби загальної розвідки Омар Сулейман, який нібито користувався популярністю в народу. Мубарак також пообіцяв, що не балотуватиметься на наступних президентських виборах восени 2011 року, підтвердив намір провести корінні реформи, на яких наполягала опозиція, проте ні слова не сказав про свою відставку. Старий шкарбун, який відсидів на «троні» п’ять президентських термінів поспіль, ніяк не хотів відсмоктатися від владного корита.

В цілому єгиптяни позитивно сприйняли призначення Сулеймана. Принаймні Хасан знав цього чоловіка і з повагою відгукувався про нього. В той же час демонстрантам таких подачок було не досить. Лідери опозиції закликали громадян залишатися на Тахрірі і заявили, що підуть на переговори з Сулейманом лише у випадку відставки Мубарака.

Каїр надалі перебував у коматозному стані. Ресторани й магазини стояли зачиненими, банки не працювали, громадський транспорт не курсував. Як і раніше, головною проблемою були не мародери чи агресивно налаштовані демонстранти, а харчі. Тим іноземцям, які жили не в зіркових готелях, було ой як непросто прогодуватися в той період.

Військові запевняли, що не застосовуватимуть силу проти мирних громадян, і водночас закликали співвітчизників розійтись по оселях і повернутися до нормального життя.

По суті показова ротація міністрів і натяк на швидке передання влади Омару Сулейману нічого не змінили. Дії Мубарака були звичайним замилюванням очей. Насправді президент намагався виснажити демонстрантів, відсіяти найбільш хирлявих і розколоти опозицію. На жаль, Мубарак не врахував, наскільки остобісів своєму народу. Єгиптяни не збиралися йти з Тахріра, непогано облаштувавшись на площі та прилеглих вулицях. Убоге затягування часу тільки посилювало злобу й роздратування. Напруга росла.

30 січня трапилася ще одна подія, котра посилила моє переконання, що в Каїрі краще не затримуватись…

Я змалечку цікавлюсь авіацією. Ще в школі став збирати інформацію про літаки (як пасажирські, так і військові) і все, що з ними пов’язано. Починав з того, чому літаки літають, а закінчив, копирсаючись у деталях будови ILS,[21] GPWS[22] та інших систем. Опісля настала ера колекціонування. Станом на середину 2012-го мій авіапарк нараховує майже три десятки моделей: двадцять три пасажирські лайнери і п’ять винищувачів. Я веду до того, що непогано розбираюсь у різних моделях літаків, особливостях їхньої конструкції, технічних якостях, перевагах та недоліках. Відповідно, тоді, у Каїрі, я усвідомлював, що таке бриючий політ. Точніше, думав, що усвідомлював.

Бриючий політ – це політ винищувача на висоті гранично малій (5 – 100 м), але в той же час достатній для забезпечення можливості своєчасного маневрування при зустрічі з перешкодами. Застосовується з метою прихованого наближення й атаки на об’єкт, захищений потужними засобами ППО. Нерідко бриючий політ використовують для знищення солдат противника. Я не раз читав про те, як через звук реактивного винищувача, що мчить на малій висоті, у вояків тріскають артерії, зупиняється серце, відбувається дефекація тощо. Не дуже в те вірив, аж поки… не настало 30 січня 2011 року.

Після того як мене прийняли за американця і ледь не відлупцювали під самісіньким готелем, я вирішив скоротити кількість і, головне, – дальність прогулянок Каїром. Рішення було остаточним і оскарженню не підлягало. В неділю по обіді, підібгавши хвоста, я сидів у своєму номері в «Cairo Stars» і читав останній з романів Крайтона, виданих за життя, – «Держава страху». Намагався відволіктись від того, що відбувалося за стінами, коли відчув двигтіння у себе під гепою. Воно не скидалося на землетрус – частота була високою. Ліжко не трусилося, воно дрібно й часто вібрувало. Я відклав «Pocketbook» і підвів погляд. Тієї ж миті повітря у кімнаті заворушилося, а стіна зліва від мене (та, що виходила на вулицю) почала труситися. За секунду довбешку наче сокирою розщепило: по барабанних перетинках ударив гуркіт надзвичайної сили.

Я здогадався, що то за звук, але попервах не повірив власним вухам.

Схопивши відеокамеру, вилетів у коридор, на ходу взуваючи кросівки. З сусідньої кімнати виткнулась кудлата голова Марко.

– Що це? – за італійцем, притиснувши руки до грудей, стояла Мійя.

– Військова авіація, – випалив я.

– Що?

– По-моєму, Мубарак підняв у повітря винищувачі. – Це було занадто, я не хотів вірити у те, що казав, але в цьому світі дуже мало речей, здатних згенерувати рев, від якого тремтітимуть стіни.

Останні слова я кидав через плече. Промайнувши повз нашорошеного Хасана, який стояв, учепившись руками за стільницю рецепції, неначе боявся, що будь-якої миті підлога під ним провалиться, я вискочив на вулицю.

Я думав, що флорентієць і менеджер побіжать за мною. Але, озирнувшись, виявив, що стою посеред вулиці сам.

Гуркіт швидко затих. Навколо запанував облудний спокій. Наче й не було нічого… Я водив очима по прямокутнику неба між двома рядами багатоповерхівок на Адлі-стрит, а тоді знову відчув, як ущільнилося повітря. Огидне дрижання залоскотало груди. Неначе якісь комахи з усіх боків вгризалися у тулуб. І тільки по тому прийшло ревіння…

Їх було два. Хилячись на правий бік, заливаючи гуркотом простір, стрясаючи землю і будинки, два винищувачі єгипетських ВПС промайнули над головою. Я встиг роздивитися лише першого. Відразу по тому рокотання сягнуло апогею, і мене буквально зігнуло навпіл. Від немилосердного шуму дерев’яніли м’язи. Гуркіт розплющував, втискав у землю. Шлунок перетрусило, і сніданок ледве не виприснув на асфальт. Пригадую, в голові тоді майнуло, що це ще не найгірший варіант: усе ж краще виблюватись, аніж обкакатися.

Утім, кількох секунд, поки задивлявся на небо, вистачило. Я впізнав характерний обрис американського F-16 «Fighting Falcon»:[23] однокільове хвостове оперення й округлий повітрозабірник під фюзеляжем, який робить літаки цього типу схожими на вагітну жінку.

Відскочив убік, під захист будівлі. Вперся спиною в стіну і з’їхав на бруківку. Ноги не тримали мене.

За кілька секунд ревіння стихло. Винищувачі відлетіли. Я не рухався. Напівлежав неподалік від входу в під’їзд, спираючись плечима на високий фундамент.

Багатофункціональний винищувач F-16 «Fighting Falcon»

Перша думка після того, як я трохи оговтався, вийшла доволі дивною: «Fucking hell! Я вперше в житті побачив F-16 вживу. Причому не на аеродромі, а під час бойового вильоту. Кру-у-утяк!» Натішившись, перейшов до важливіших питань. Для чого вони тут? Залякати? Засвідчити, що влада налаштована серйозно? В принципі, двох F-16 цілком достатньо для того, щоб перетворити Тахрір на велику братську могилу. Багато часу не знадобиться. Невже єгиптяни вестимуть вогонь по своїх? Це вже справді занадто…