Пригода не закінчилася, поки вона не закінчилася… За якусь годину я проклинатиму рішення драпати з Каїра через Дамаск.

Приблизно о пів на шосту вечора аеропортовий автобус підвіз пасажирів до входу в термінал. Міжнародний аеропорт Дамаска виглядав найбіднішим, найубогішим і найбільш неохайним аеропортом з усіх, які мені довелося бачити. Він гірший навіть за Бориспіль до реконструкції. Якоїсь миті у моїй голові промайнула думка: «А що, як не пустять до країни і доведеться три дні сидіти у транзитній зоні?» Я посміхнувся. На той момент такий розвиток подій здавався нереальним. Я мав зворотній квиток, вагому причину для зупинки у Дамаску і не мав жодної ізраїльської відмітки у паспорті. Мені просто не могли не дати візи.

Оскільки я не знав, як воно працює, коли прилітаєш до Сирії без візи, то попрямував до лінії паспортного контролю. Простояв кілька хвилин у черзі, підійшов до худорлявого митного офіцера і вручив йому паспорт. Сирієць швидко знайшов використану візу, потім двічі передивився паспорт у пошуках нової. Зрозуміло, нічого не знайшов. Звів очі на мене:

– Why you came?[29]

Я розгубився. Зовсім трохи. Здивувала не так убога англійська, як неприязний тон.

– Розумієте, я перед цим був у Каїрі, подорожував, – заторочив я, якомога чіткіше вимовляючи слова. – А ви ж знаєте, що зараз відбувається у Каїрі? Я мав би летіти додому в неділю, шостого лютого, з пересадкою в Дамаску: Каїр – Дамаск – Київ. У зв’язку з подіями в Єгипті вирішив вилетіти раніше і поміняв квиток на ділянці Каїр – Дамаск. Штука в тому, що з Дамаска до Києва літак літає лише раз на тиждень, по неділях. Відтак мені доведеться перечекати у Дамаску три дні… Ви розумієте?

Сирієць не слухав.

– Ось мій квиток до Києва, можете переконатися. – Просовую під склом кабінки роздрукований електронний білет на рейс до Києва.

Офіцер навіть не глянув на папірець. Кошлаті чорні брови з’їхались на переніссі:

– У тебе немає візи.

Я починав втрачати терпець.

– Шановний, знаю, що в мене немає візи. – Намагаюсь погамувати роздратування, але після тижня у Каїрі нерви натягнуті, мов гітарні струни. – Я вам щойно пояснював, що минулий тиждень провів у Каїрі, де мене один раз ледь не прибили. За звичайних умов я не зупинявся б у Дамаску. Просто мав би трансфер в аеропорту, не заходячи на територію Сирії. Але через нестабільність ситуації змушений прилетіти сюди, і тому…

Несподівано я зрозумів, що митний офіцер не розуміє англійської. Точніше, розуміє її недостатньо, щоби вникнути в мою історію. Я теревенив сам із собою.

Вилицюватий офіцер ще раз проглянув паспорт. Практично всі сторінки заповнені: візи в Бразилію, Чилі, Мексику, Китай, Ліван, Йорданію, Шенген, штемпелі з острова Пасхи.

– Хто ти? – похмуро запитав він.

– Пробачте? – вдаю нерозуміння.

– Чим ти займаєшся?

Те ж саме питання мені поставили три місяці тому в посольстві Сирії в Україні. На щастя, питала мене українська співробітниця посольства. Я чесно відповів: письменник. «Ви, мабуть, і для преси пишете? – уточнила тоді жіночка. – Журналіст?» Я відповів ствердно. «Дозвольте дати вам одну пораду, – схилившись до мене, зашепотіла вона, – ні за яких умов не представляйтеся в Сирії журналістом і ніде не згадуйте, що ви працюєте на ЗМІ. Журналісту для в’їзду в Сирію потрібен спеціальний дозвіл із міністерства інформації (Ministry of Information). Отримати його проблематично. Та навіть із дозволом за вами постійно стежитимуть. Дихнути нормально не дадуть. Затямили?» Певна річ, затямив і в посольській анкеті в графі «Occupation» написав «Student».

– Чим ти займаєшся в Україні? – повторив митник. – За що живеш?

– Я студент.

Сирієць підозріло зиркнув на паспорт, у якому лишалися вільними дві сторінки, але нічого не сказав. Підняв трубку і викликав по телефону старшого офіцера.

Черга за мною потроху розсмоктувалася. Пасажири, розуміючи, що я застряг надовго, невдоволено бурчали і переходили до інших черг.

Через хвилину з лишком до скляної кабінки підійшов інший офіцер. Чорна уніформа, по дві великі зірки на погонах, військова виправка, виголені до блиску щоки. Молодший та старший офіцери обмінялися кількома фразами арабською. Затим сирієць у чорній формі взяв мій паспорт і ретельно переглянув усі візи.

– Чому ти прилетів у Дамаск? – дивлячись мені в очі, спитав він.

«Драстє, – подумав я, – приїхали!» І почав усе розказувати спочатку.

– Весь минулий тиждень провів у Каїрі. Я мав би добиратися до Києва шостого лютого з пересадкою в Дамаску, але… – Принаймні старший офіцер мене розумів. Єдине, що мене насторожувало, – це чорна уніформа. Сирієць не був звичайним митником. Наскільки мені відомо, чорну форму в Сирії носить таємна поліція.

Офіцер уважно вислухав мене. Коли я закінчив, він віддав мені паспорт і сказав:

– Ось там каса, бачиш?

Я озирнувся. Справа від вишикуваних у ряд скляних будок стояв невеликий кіоск із написом угорі:

– Обмін валют? – уточнюю. Більше в залі нічого не було.

– Так. Іди туди і заплати за візу. Потім повертайся сюди.

– Тобто все гаразд? – просяяв я. – Я отримаю візу?

– Так, ти отримаєш візу.

Я посміхнувся і почесав платити за візу. Коштувала вона стільки ж, скільки в Києві, – двадцять вісім американських доларів. Знаючи, що мені знадобляться гроші в Дамаску, просунув клерку у віконце стодоларову банкноту:

– Двадцять вісім доларів за візу, будь ласка. А решту поміняйте на сирійські фунти.

Щокатий араб окинув мене поглядом і почав щось набирати за своїм допотопним комп’ютером. Чекати довелося довго. Зрештою я отримав на руки дві квитанції (одну про візу, іншу про обмін валюти) і 4100 сирійських фунтів. Бадьоро почимчикував назад до стійки паспортного контролю.

Старший офіцер чекав на мене. Я сподівався, що зараз віддам квитанцію, отримаю візу і спокійно вступлю на територію Сирійської арабської республіки.

Але не так сталося, як гадалося.

– Ходімо, – покликав він і повів мене за собою.

Ми зайшли в офіс, що знаходився відразу за залою, де перевірялися паспорти.

– Давай свій паспорт, – наказав офіцер.

– Будь ласка. – Я вперто не хотів усвідомлювати, що ситуація виходить з-під контролю, і продовжував посміхатись.

– Квитанцію теж.

Вручив йому папірець з печатками, де все було нашкрябано арабською.

– Чекай тут, – розвернувся він і пішов.

Чоловік залишив мене у кімнаті з голими стінами і однією кострубатою тумбочкою в кутку. Там не було вікон. Не було де сісти. Трохи здивований, я знизав плечима і став чекати.

Час спливав, але ніхто по мене не приходив. Страшенно хотілося пити. Я не нервував. Тоді ще навіть не хвилювався. Якраз навпаки – я починав дратуватися.

Минуло ще чверть години, і я вирішив діяти. Посмикав ручку: двері незамкнені. Легше від того не стало, оскільки без паспорта я не міг ні вийти з аеропорту, ні зайти назад у транзитну зону. Визирнув у коридор. Повз мене снували полісмени, всі до одного в чорній уніформі. Вони бачили мене, але ніяк не реагували. Набравшись сміливості, я вийшов у коридор і почав зазирати у всі двері підряд. Поліцейські проводжали мене здивованими поглядами. Зрештою в одній з кімнат натрапив на офіцера, який відправляв мене платити за візу і згодом забрав мій паспорт. Сирієць заповнював якісь папери. Виглядав заклопотаним.

Приборкавши образу, що клекотала під горлом, я чемно звернувся до нього:

– Перепрошую, пане…

– Так? – Він на секунду відірвав погляд від паперів. Удав, що не впізнав мене.

– Ви забрали мій паспорт. Я хотів би дізнатися, що з моєю візою. Минуло більше ніж півгодини…

– То й що?

Гаряча кров ударила в обличчя.

– Я чекаю. – Чеканив кожне слово. Це було великою помилкою, проте стримуватися більше не міг. Я наривався. – Якісь проблеми з візою?