– А ви хто такий?
– Його бос. – Він махнув рукою на клерка. Я зауважив масивну золоту каблучку на безіменному пальці його лівої руки. Вона була настільки великою, що більше змахувала на ланку кастета, ніж на прикрасу.
– Ваш підлеглий був одним з тих, хто розвів мене на двадцять вісім доларів, – почав я, – а потім ще полковник з таємної поліції, що, як я розумію, виконує роль служби безпеки аеропорту, почав ме…
– Неправда! – грубо обірвав мене велетень. З його рота полетіла слина.
– Що? – не зрозумів я.
– Ніхто тебе не розводив. – Наступний момент закарбувався на все життя. До цієї миті проблему можна було владнати. Якби хтось із поліцейських підійшов до мене і сказав, що полковник готовий вибачитися, я б не здіймав галасу. Це було можливо, поки той розжирілий араб не проказав: – Ти телепень! Ти не зрозумів! Ти міняв сто доларів на сирійські фунти, а двадцять вісім доларів – це була плата за послуги обмінника.
Найбільш імовірно, що таємна поліція проінструктувала товстуна і пояснила, як треба діяти. Нібито все продумали, все врахували. Окрім того, що мої нерви нагадували тліючі головешки, готові зайнятися від найменшого подиху вітру.
– Повторіть, що ви сказали, – прошипів я.
– Ось тут, – він махав переді мною квитанцією, – все написано!
Звичайно, там були одні арабські карлючки.
– Двадцять вісім доларів?
– Так.
– Плата за обмін ста доларів на сирійські фунти?
– Так.
Моя голова спалахнула, немов сірник, який черкнули об коробку.
– Don’t fucking bullshit me! – загорлав я на весь термінал. Просто в обрезкле обличчя. Клерк за його спиною зіщулився. – You, bloody idiots! Don’t bullshit me![33]
Товстун в один момент наче здувся:
– Добре, не горлай так. Гаразд, хлопче. Заспокойся!
– Get the fuck out of me! – Мене всього трусило. Я відкинув руку, якою він спробував поплескати мене по плечі. – GET THE FUCK OUT!!![34]
– Охолонь, я хотів лиш поговорити. – Здоров’як не покладав надії уговтати мене. Він не очікував аж на таку бурхливу реакцію.
– FUCK YOU! – продовжував я. – Говоритиму з вами тільки тоді, коли приїде мій посол. Геть від мене!
Чоловік із жінкою (працівники аеропорту) стояли за стійкою, похнюпившись. Я різко розвернувся, відчуваючи, як палають щоки та вуха, і закрокував геть.
У переході між трансферною стійкою та залом очікування товстун наздогнав мене. Клерк волочився за ним слідом з таким виглядом, наче його вели на ешафот.
– Ей, містер! Містере, зачекай, – пихтів мені в потилицю гладун. – Давай поговоримо. Сталося непорозуміння.
Я зупинився, повернувся і втупився йому у вічі. Він теж спинився і замовчав. Обличчя зробилося підлабузницьким. Секунд п’ять я чекав, що він заговорить. А тоді опустив погляд і побачив… кілька скручених у трубочку стодоларових банкнот. Араб настирливо тицяв їх мені.
– Містере, у нас тут вийшла невеличка плутанина. І я хочу її залагодити.
Здивування (майже шок), викликане фактом того, що мені пропонують хабара, хутко поступилося ще більшому гніву.
– Це так воно у Сирії працює?! – кипів я. – Ви «взули» мене на двадцять вісім доларів, потім офіцер, який зобов’язаний охороняти іноземців у міжнародному аеропорту, погрожував мені, а тепер, замість того щоб перепросити, ви намагаєтеся всучити мені хабара? Я вас правильно зрозумів?
Товстун прибрав руку з грішми. Обличчя стало злим, пихатим.
– Ну й сиди тут, – зневажливо кинув він і забрався геть, захопивши з собою свого підлеглого.
Я повернувся на лаву перед магазинами безмитної торгівлі і став чекати.
Десята двадцять. Працівники поступово залишали приміщення терміналу. Магазини закривались, останні рейси здіймались у повітря.
Посла України не було.
Зненацька я помітив, як сходами до мене підіймається офіцер таємної поліції. Той самий, що ходив зі мною до будки обміну валют, де вирвав з рук мою квитанцію. Цього разу він, правда, виглядав не так зухвало.
– Хай! – фамільярно привітався сирієць, вмощуючись поряд зі мною.
Я відсунувся.
– Ти чого тут сидиш?
Я покосився на полісмена:
– А що?
– Та просто там, – він зробив невиразний жест у напрямку, де на першому поверсі знаходився офіс служби безпеки, – на тебе чекає дозвіл на в’їзд – твоя віза.
– Та ну! – знущаюся. – Невже?
– Серйозно! – Сирієць спробував посміхнутися. У нього навіть нічогенько вийшло. Хоча писок нагадував бешкетника котяру, який наклав купку за домашнім кінотеатром, а тепер з усієї сили намагається відвернути увагу хазяїна. – Друже, віза готова, твій наплічник чекає на тебе! Тобі треба тільки спуститися, і – ласкаво просимо до Сирії!
Я відповів йому поблажливою посмішкою:
– Дякую за гостинність, але я сидітиму тут і чекатиму посла.
– Не розумію тебе, – розвів руками офіцер, – усе готово: віза, речі! Ти…
– Я сиджу тут і чекаю посла! – по складах відчеканив я.
Сирієць підупав духом. Опустивши руки між колін, він трохи посидів зі мною, а тоді підвівся:
– Як знаєш.
Не озираючись, попрямував до сходів.
Чесно кажучи, мене тоді розпирало від гордощів і втіхи. Це ж треба вміти – здійняти такий галас! Крім того, я мав на руках усі козирі. Точніше, думав, що мав їх. За мною от-от мав приїхати посол, факт пограбування та спроба дати хабара були зафіксовані на камерах відеоспостереження, а ще я був певен, що поліцейські тепер не ризикнуть підкинути щось у мій наплічник. На жаль, я недооцінив сирійську підступність, як і чисто арабську здатність хитромудро виплутуватися з різноманітних халеп.
Бій не завжди виграє той, у кого товстіші гармати.
Спливло ще трохи часу, годинник показував двадцять хвилин до одинадцятої, а посол так і не з’явився. Хвилювання, мов отрута, потекло по артеріях і венах. Раз чи два я вставав і походжав терміналом, вдивляючись в обличчя зустрічних чоловіків, вслухаючись у їхню говірку. Проте не почув жодного українського слова.
Пасажирів ставало все менше. На табло, де висвічувались усі відправлення, я бачив, що останній літак відлітає о пів на першу ночі. Аеропорт готувався до сну.
«Можливо, сирійці облишили мене у спокої, – міркував я. – Але де тоді, в дідька, заподівся посол? За цей час уже можна було тричі доїхати до аеропорту». Щось відбувалося, і мені конче потрібно було знати, що саме.
Я надумав піти до переговорного пункту і знову дзвонити Миколі. Якби так вчинив, усе обернулося б інакше. Усе пішло б за планом, і українці перемогли б. Я не міг зв’язатися з Євгеном Ігнатовським, зате, подзвонивши видавцю, я дізнався б, що пан Ігнатовський разом з послом уже півгодини нишпорять по закутням головного сирійського аеропорту, шукаючи мене. Євген Євгенович кілька разів телефонував Миколі, випитуючи мої особливі прикмети. Він навмисно голосно розмовляв українською, сподіваючись, що я почую і сам підійду, в той час як посол тримав перед очима роздруковану фотографію і порівнював її з усіма стрічними пасажирами. Того вечора я про це не дізнаюсь. Я не довідаюся, що таємна поліція і служба безпеки аеропорту доклали всіх зусиль, аби не пустити українських дипломатів до гучномовця. Їх водили околясом, старанно уникаючи тієї частини аеропорту, де сидів я.
Поки я вагався, чи дзвонити ще раз Миколі, чи ні, до мене підійшла дівчина. Молода, вродлива сирійська дівулька. Та що там казати! Вона була сліпуче красивою! Звабливою, наче красуня з «Тисяча і однієї ночі». Струнка, засмагла, з нафтово-чорним блискучим волоссям, стягнутим у тугий хвіст, і такими ж чорними очима. На ній був строгий діловий костюм, який підкреслював спокусливі вигини тіла, і туфлі на каблучку середньої висоти.
«Вау!» – подумки прокоментував я, докладаючи немалих зусиль, аби не дати нижній щелепі відвиснути.