– Це Сергій Притула. Маєш хвилину на розмову?

Стрілять-колотить! Спершу я ледь не поперхнувся чаєм, а потім – скажу відверто – хотів кинути трубку. «День і так паршивий, а тут ще якась скотина розводить, – думаю собі, – не інакше». Ну реально: якого це лисого Притула дзвонитиме? Ми з ним бачилися за життя три рази, і він навіть прочитав «Мексиканські хроніки», але це ще нічого не значить. Я би справді розірвав зв’язок, якби не один нюанс. Тиждень тому піар-відділ видавництва, яке видавало «Навіжених», надіслало Притулі готовий текст «Навіжених у Перу» з проханням прочитати і за бажання черкнути вступне слово. То звична практика серед книжкових піарщиків: віддавати рукописи відомим людям (не літераторам), щоби ті склепали передмову або ж, на крайній випадок, карликовий відгук (кілька патетичних речень, таких же пустих, як і солодких), який потім буде розміщений на четвертій сторінці обкладинки.

– О, чувак, здоров! – ще раз придуркувато вітаюся. – Маю. Говори, що в тебе. – А сам уже майже певен, що «Сірий» дзвонить через «Навіжених у Перу». «Не сподобались, – блискавкою торохнуло у голові. – Зараз він скаже, що я можу запхати свою макулатуру собі в те місце, де темно навіть у найясніший день, і на довершення виматюкає за те, що вгробив на неї стільки часу».

Я помилився. «Сірий» ні словом не згадав про «Навіжених».

– Що робиш сьогодні ввечері? – спитав натомість.

– Ну… е… – Я розгубився. Глипнув на годинник – о пів на шосту. – Та ніби нічого.

Єдине, про що думав того вечора, – як дістатися додому так, щоб у ніздрях не повиростали сталактити із замерзлих шмарклів.

– Я у ресторані «Суаре», – сказав Сергій, – це на Артема, неподалік Львівської площі.

– В курсі. Живу на Лук’янівці.

– Супер! Завалюй сюди. Є одна штука, яку хочу обговорити з тобою.

– Це пов’язано з «Навіженими»?

– Ні, – без заминки відказав Притула.

– А з чим?

– Старий, приходь, і дізнаєшся.

– О’кей! – кажу. – Але я зараз біля «Берестейської», так що буду хвилин за сорок, не раніше.

– Я чекатиму.

– Гаразд. До зустрічі!

Форкаючи, немов тюлень, я трюхикав до метро. Мороз холодною сталлю прилипав до щік та підборіддя, ліз під куртку і кусав за поперек. Я не переставав думати про причину, через яку мене видзвонив Притула. Марно. Більшість здогадок були просто безглуздими, а решту питань, що спадали на гадку, можна було легко вирішити по телефону.

Так і не вигадавши нічого путнього, я спустився у підземку і заскочив у вагон метро. Потяг розігнався і поніс мене у чорноту тунелю – назустріч найхимернішій авантюрі всього мого життя.

Ті крихітні порції тепла, що забрав із собою з офісу на «Берестейській», остаточно вивітрилися, коли вийшов з метро на «Лук’янівці». Я щосили старався не зацокотіти зубами, бо знав: якщо почну, то вже не зупинюся і буду вистукувати, як дятел, ще хвилин двадцять. Щоби прогрітися, закрокував швидше. Це не допомогло. Та кількість холодного повітря, що я вдихав, хекаючи при ходьбі, сповна глушила тепло, яке виробляло тіло. Підступаючи до кав’ярні, я засапався, як марафонець на фінішній прямій.

Зайшов досередини. В обличчя війнуло густим запахом кави, шкіри та сухої деревини.

– Мене чекають, – різким жестом спинив офіціантку, котра запопадливо підскочила до мене. (Насправді слова прозвучали як «ме’е е’ають» – мої вилиці, щоки та підборіддя геть задубіли від холоду.)

Дівчина кивнула і розчаровано відступила. Блискаючи статичною електрикою (немов новорічний бенгальський вогник), я стягнув з себе шапку і стотонну дублянку. Лоб чухався, розкошлане волосся стирчало на всі сторони компаса, зашкарублі пальці нагадували древні закам’янілості, щойно видовбані археологами з вічної мерзлоти… І після цього в мене ще питають, чому я ненавиджу зиму?

Зал був практично порожній. Не більше півдесятка відвідувачів. «Сірий», схилившись над ноутбуком, сидів у дальньому правому куті.

– Здоров! – привітався я звіддалік. «О’ов!» – прозвучало насправді.

Притула піднявся мені назустріч. Посміхнувся. Ми потисли один одному руки.

– Хочеш кави? – запропонував «Сірий».

Оскільки був уже вечір і я не збирався танцювати гопака до третьої ночі, то заперечно замотав головою.

– Чаю, – кажу.

Сергій «свиснув» офіціантку і замовив додатково чашку чаю.

– Як справи? – небавом почав Притула. – Чув, ти встряв у якесь паскудство в Єгипті.

– Та було трохи. Ледве відбився від тих арабів…

Ранком сьомого лютого, зразу після прильоту з Дамаска, я розповідав про свої пригоди на «Підйомі», але на тому ефірі були лиш Олександр Педан та Оля Фреймут. Притула десь вештався. Тож я коротко розказав «Сірому» про каїрську колотнечу та арешт у столиці Сирії.

По тому ми ще довго балакали ні про що. Сергій розповідав про святкування Нового року, безперестанні поїздки Україною, нещодавній відпочинок в Арабських Еміратах. Ніби між іншим виклав, що влітку на «Підйомі» з’являться нові ведучі; нерозлучна трійця «Педан – Фреймут – Притула» покине ранкове шоу. Кожен займеться власними проектами.

– Блін, чувак, – ошелешено вирячився я, – оце так новина! Ти серйозно?

– Так. Ми втрьох усе вже вирішили.

– Чому? «Підйом» без вас загнеться! Невже вас так просто відпускають?

– Ми залишаємося на «Новому каналі», просто йдемо з «Підйому».

– Але чому? – повторюю питання.

Сергій подивився на мене.

– Кідрук, – каже, – я з 1998 року працюю на радіо і телебаченні. Спочатку ранкові ефіри на «Радіо Тернопіль», потім Київ – «Music-радіо», теж зранку. З 2008-го – «Підйом». Ти хоч уявляєш, о котрій треба встати, щоби бути в студії на шосту? І так з дня у день… – Він задумався і глухо доказав: – Я просто хочу виспатись…

Я з розумінням підтакнув:

– Це святе, чувак.

Час спливав. Офіціантка принесла чай. Ми перейшли до обговорення моїх книг. «Сірий» почав допитуватися, з якого дива я перекинувся в художню літературу. Я запевнив, що не збираюся припиняти писати книги про подорожі.

– «Навіжені» – це не зміна жанру, це радше перший плацдарм перед зануренням у fiction-літературу. Мандрівна сага продовжуватиметься, – завірив я, – принаймні доти, поки мене не розтерзають араби під час чергової революції чи не пустять на гамбургери які-небудь китайці.

Задоволено посміхаючись, Притула кивнув. Я помаленьку сьорбав свій чай і навіть не здогадувався, що саме в той момент тернопільський «Сірий» ладнався писати продовження моєї саги…

Минуло ще півгодини, а я так і не розумів, чому Сергій викликав мене. Питати сам не наважувався, ліниво підтримуючи нашу вишукану розмову про високі матерії. Несподівано Притула обірвав речення на півслові. Окинув мене оцінюючим поглядом і спитав:

– Кідрук, ти чув про того пі…ра Ґреґа Морґана з Нової Зеландії, який збирається до нас за дружиною? – За мить змінився його голос, вираз обличчя. З інтелектуала і цінителя мистецтв, який обговорює передмову зі знайомим письменником, Сергій перетворився на задерикуватого шибеника, який найближчої ночі готується вимазати собачим лайном ґанок учительки, бо вона, бач, примусила його здерти з парти священний напис «IRON MAIDEN ФОРЕВА!».

Відповів не зразу. Спершу перед очима замигтіли сцени недавніх пригод – Дамаск, танки в Каїрі, рев F-16, що розриває на шмаття небеса, – неначе хтось перемотував плівку у зворотному напрямку. Потому мерехтіння кадрів припинилося, і я чітко пригадав сонячний день (інших там не буває) у Сіві. Той день, коли прочитав новину про конкурс від «The ROCK FM» і про товариша Морґана, переможця.

Моментально інтуїція підказала: оце воно, це саме те, про що Притула хотів говорити! Все решта – прелюдія.

– А що? – відказую по-єврейськи. І підозріло телющусь на «Сірого».

– Новозеландське радіо кілька місяців тому оголосило конкурс «Виграй дружину з України» і весь цей час розкручувало це неподобство в ефірі, – почав розказувати він. – Переможцю оплачують переліт, двотижневе перебування в Україні, та найголовніше – наша ескорт-агенція обіцяє цьому шмаркачу нову дівчину кожного вечора. Фактично це…