Дочалапав до найближчої зупинки на Домініон-роуд, купив разовий квиток і став чекати на автобус. Саме тоді вперше спізнав новозеландських дівчат. Можливо, я був надто втомлений, але вони здалися мені… страшними, наче орки. Чекаючи появи автобуса, довкола збиралися кістляві жіночки з ластовинням на витягнутих лицях, ріденьким русявим волоссям і чимось, що нагадувало за розмірами наперстки, під ліфчиками. Я тер очі, щипав себе за дупу, щоб переконатися, що не сплю. Орки нікуди не дівалися. І гарнішими не ставали.
В автобусі було те ж саме. Я обережно розглядав пасажирок, вишукуючи хоча б одну, для знайомства з якою мені не потрібно було б напиватися до напівкататонічного стану. І що ви думаєте? Жодної!
Вперше мені довелося поглянути на авантюру з іншого боку. Мені стало їх шкода. Маю на увазі новозеландських чоловіків. На коротку мить я дав слабинку. Схотілося знайти Ґреґа Морґана, по-чоловічому обняти його і заплакати. А потім піти разом у бар і довго й страшно пиячити.
Я не розхвалюю красу українок. Навіть не намагаюся. В Китаї та Латинській Америці зустрічав дівчат, таких же красивих, як і наші. Але Окленд… То щось неймовірне. Неймовірно страшне! Мій офіційний вердикт: Нова Зеландія – єдина країну світу, де чоловіки гарніші за жінок.
У центрі першим ділом купив собі новозеландську телефонну sim-карту «Vodafone». По тому поснідав. Апетиту не було, я силоміць заштовхував у себе їжу, тямлячи, що повинен швидше набрати сил після рекордного за дальностю і за часом перельоту. Після трапези спати захотілося ще більше. Я почувався кабаном, що нажерся жолудів, – готовий впасти рильцем у найближчу калюжу. Ледве примусивши себе піднятися, пішов тинятися центром. Вивчав місто (чи, мабуть, удавав, що вивчаю, бо Окленд розпливався переді мною, наче акварельна картинка, на яку хлюпнули води), звірявся з картою, приглядав найкращі місця для плакатів.
Окленд – симпатичне місто. У 2011 році консалтингова компанія «Mercer» визнала його третім серед найбільш комфортних для проживання міст світу (його випередили тільки Відень і Цюріх). Центральний дистрикт, що називається Сіті, являє собою скупчення надсучасних висотних будівель, над якими підноситься Скай-Тауер[54] – візитна картка Окленда. Довкола Сіті гуртуються інші дистрикти. У них також трапляються офіси компаній, невеликі виробництва тощо, проте ззовні ці райони разюче відрізняються від Окленд-сіті. Вони заставлені переважно одно-та двоповерховими будівлями, котрі буквально купаються в тропічній зелені (причому 80 % рослин є ендемічними, цебто не трапляються більше ніде, крім Нової Зеландії).
Найголовніше враження від Окленда: скрізь відчувається, що місто не знало війни. Поряд зі строгими й модерновими монстрами, зведеними зі скла та бетону, туляться симпатичні дерев’яні будиночки, збудовані на початку ХХ століття. Багато кав’ярень та ресторанів зберігають інтер’єр іще з колоніальних часів. Що далі відходиш від центру, то більше давніх споруд. У деяких районах накочує відчуття, наче ти опинився на майданчику, де знімають фільм про Лондон на межі ХІХ – ХХ століть. Якби не сучасні автомобілі та зупинки громадського транспорту з цифровими табло, можна було б реально загубитися у часі…
Зупинившись відпочити в парку Майєрс, я поміняв sim-карту і зателефонував Наталі Пошивайло-Таулер. Був настільки втомленим, що спочатку не зауважив, що поряд працює дорожньо-ремонтна бригада. Кремезні маорійські хлопці клали новий асфальт, розрівнюючи його велетенськими котками. Через шум довелося кричати в трубку:
– Альо!
– Nataliya Poshyvaylo’s listening.[55]
– Добрий день! – Я затулив вільне вухо долонею, аби не чути парових машинерій. – Це Макс Кідрук. Доповідаю про висадку на новозеландську землю.
– Вітаю, Максе! Як політ?
– Гладко. Але зморений трохи. Таке враження, наче летів з іншої галактики.
– Ласкаво прошу на край світу, – засміялася Наталя. – Де ти зараз? – Вона на мить замовкла. – Ми ж із тобою на «ти»?
– Звісно. Так буде легше.
– Great![56] Уже знайшов житло?
– Не переймайся – ще зранку вселився у хостел. Усе гаразд. Я тиняюся по Окленду. Знайомлюсь із містом.
– Добре. Максе, я зараз на роботі, звільнюся ближче до п’ятої. Які плани на вечір?
Судячи з того, як я почувався, основним моїм планом було дожити до того вечора.
– Ніяких.
– То я заїду ввечері. Поїдемо кудись на каву – знайомитися.
– Супер.
– Адресу кажи.
– Пентланд авеню… е… хостел називається «Пентланд Бекпекерс». Номер будинку не пам’ятаю, але ти його знайдеш без проблем – там півтора десятка будинків на вуличці.
– Це в Маунт-Іден?
– Угу, – заледве ворушив язиком. У мене в буквальному сенсі сідали батарейки.
– Непоганий ти вибрав район.
– Таке порадили на «HostelWorld», – прохрипів я.
– Бачу, ти відключаєшся. Наче відлітаєш кудись, – співчутливо проказала Наталя.
Щира правда. Я не просто не вловлював суті того, що мені говорили. Я навіть погляд не міг сфокусувати. То була якась особлива збочена форма сп’яніння.
– Вибач, але… так.
– Не вибачайся, я все розумію.
– Просто хочу протриматися до вечора. Завтра буде легше. – Я дуже сподівався на це, але в глибині душі усвідомлював, що навряд чи мій організм за одну ніч пристосується до десятигодинного зміщення в часі.
– То, може, ти б краще відсипався сьогодні?
– Ні! Нізащо! – затято випалив я. – У мене лише шість днів! Нема коли відсипатися. Ввечері зустрічаємося.
– Ну дивись…
– Тільки набери мене за чверть години до того, як виїжджатимеш. Щоб я виявився готовим до комунікації.
…Після розмови з Наталею Пошивайло я подався навпростець до хостела. Більше не мав сил триматися. До втоми додалася парка спека. Безжальне сонце, немов розпізнавши в мені чужака, лізло в голову розжареними щупальцями. Часом його заступали хмари (довгі й землисті, схожі на чиїсь шмарклі, закинуті на небо; я дивився на них і думав, що в Зеландії навіть хмари інші, не такі, як у нас), проте вони не приносили полегшення – духота тільки посилювалась.
Я дочалапав до «Пентландс Бекпекерс» у повному астралі. Не пам’ятаю, як залізав на верхній ярус двоповерхового ліжка у своїй кімнаті. По тому миттю відключився. Не просто заснув, а вивалився з реальності, неначе шматок плитки, що відпадає від стіни…
Втулило мене назад у реальність настирливе деренчання мобільного.
– У… – сказав я, замість вуха тулячи трубку кудись в район ока.
– Так і думала, що спиш, – трохи розсерджено сказав телефон, – четвертий раз дзвоню.
– Сетвертий? – перепитав я, нарешті приставивши апарат до потрібної частини тіла.
– Так. Давай збирайся, я буду за півгодини.
Шість годин сну було явно замало, щоб відпочити. Крім того, в Україні була третя година ночі. Третя ночі, чорт забирай! Хіба можна будити людину о третій ночі, варвари?! Я розкрив рота, щоб відмовитись, перенести зустріч на завтрашній ранок, але… лиш застогнав, почувши біля вуха короткі гудки. Наталя, скориставшись моєю тотальною загальмованістю, підступно поклала трубку.
Сповз на підлогу (на щастя, на той час я вже достатньо прочунявся, щоб усвідомити, що спав на другому поверсі, і не шугонув сокиркою з ліжка) і, хитаючись, пішов у ванну.
Простояв під крижаним душем, поки не почав смикатися від холоду і вистукувати зубами «We Will Rock You». Спати перехотілося, але задерев’янілі м’язи аж вили від утоми.
Здається, була чверть на шосту, коли Наталя Пошивайло припаркувалася навпроти «Пентланд Бекпекерс». У неї був синій «Ауді А5», остання модель, з кузовом типу універсал.
– Круті у тебе номери, – показав пальцем на номерний знак Наталиної машини. Замість цифр на ньому красувалося одне-єдине слово: UKRAINE.
Жінка просяяла:
