– Що може бути за розвішування таких «афіш»?

– Залежить від того, що на них зображено, – відповів Влад. – Ти сам це розумієш.

– Владе, вибач, але я не можу розповісти більше, ніж уже сказав.

Вернигора прискіпливо подивився на мене і спитав:

– На твоїх плакатах немає насильства? Чи порнографії?

Він не здогадувався, що влучив просто в яблучко. Мій кадик, клацнувши, смикнувся вгору. Ага, куди там, голі «буфери» і відрізані яєчка – ні разу не насильство і ні разу не порнографія!

– Ну-у… – витягую губи трубочкою, намагаюсь надати обличчю якомога чеснішого виразу і кажу: – Немає. Нічого такого там немає.

– От і добре!

«Бляха-муха», – думаю, відпиваючи пива з бокалу.

– І все ж таки. Що мені… м-м… може бути, – обережно починаю, – якщо там таки є трохи цього… насильства? Чи… Тобто там, звісно, нічого такого немає! Не подумай! Але раптом, ну, якби воно було… То чим мені це загрожує? Загрожувало б тобто…

– Взагалі поліція такими справами не займається, – знизав плечима Влад. – Копам немає діла до якихось там плакатів, своїх справ вистачає, але…

– Що «але»?

– Якщо раптом постери викличуть помітний резонанс у суспільстві, маю на увазі, якщо до поліції безперервно дзвонитимуть зі скаргами, то копи просто змушені будуть діяти, вживати якихось заходів.

– Хм… – буркнув я.

– Ось, наприклад, – вів далі він, – два тижні тому скінхеди розповсюдили по Окленду листівки з агресивними закликами позбутися «кольорових» емігрантів: індусів, меланезійців і китайців. Наступного дня оклендська спільнота (переважно, мабуть, ті самі емігранти) засипала поліцію обурливими скаргами.

– І що?

– Двох скінхедів спіймали, зараз вони у в’язниці, очікують на суд. Хлопам загрожує до трьох років позбавлення волі плюс величезні штрафи.

«Зараза! – я пошкріб собі тім’я. – Що робити?» В той момент ідея Притули більше не видавалась мені такою героїчною. Романтизм вивітрився, як бульбашки з теплого пива.

– І ти думаєш, що їх посадять?

– Думаю, так. Майже певен. Справа набула великого розголосу. Для влади так буде простіше.

– А якби на їх місці були іноземці?

– Не громадяни Нової Зеландії? – Влад замислився: – Гм… Точно не знаю, треба буде почитати кодекс. Але гарантую, що так просто їх би не відпустили. Судили б усе одно тут, у Зеландії. Принаймні штрафу вони б не уникнули.

– Великого?

– Немалого. Тисяч тридцять-сорок доларів. Може, більше…

– Зрозуміло… – похнюплено прошепотів я.

– Але тобі нема чого переживати, Максе! – Вернигора поплескав мене по плечу. До сьогодні не знаю, він знущався чи справді підбадьорював мене. – На твоїх плакатах нема ні насильства, ні порнографії. Так що не забивай дурним голову!

– Ага… – Я обхопив вологий келих обома долонями і, тяжко зітхнувши, вперся у гладенький обідок підборіддям…

Настала середа, 4 травня. Зранку я знову подався в Окленд-Сіті. З одного боку, через те, що в хостелі не давали сніданків, а це дуже погано, адже снідання – це запорука гарного дня. Не тільки для того, хто поснідав, а й для оточуючих. Якщо мене, приміром, три дні не погодувати сніданками, то під кінець четвертого дня я вже не знатиму, куди трупи складати. А з іншого – мені потрібно було нагледіти який-небудь паб, де я проголошуватиму тост за вічну дружбу між Новою Зеландією та Україною.

Погода в Окленді неповторна. Настільки неповторна, що не повторює сама себе навіть протягом дня. Зараз сяє сонце, за півгодини над головою вже штовхаються замурзані хмари, потім знову визирає сонце, а ще за півгодини налітає такий вітрюган, що навіть ківі[59] починають літати… дупцями вперед і лапками доверху.

Основною особливістю клімату Окленда є висока вологість повітря. Це зумовлено як географічним розташуванням (місто з усіх боків оточене водою), так і значною кількістю опадів. Дощі йдуть постійно, як улітку, так і взимку. Прогнозам можна довіряти не далі як на дві години наперед. Місцеві нерідко кажуть у розмовах із приїжджими: «Вам не подобається погода в Окленді? Почекайте десять хвилин».

Зі мною все було навпаки. Коли я вийшов з «Pentland Backpackers», погода мені цілком подобалася. Трохи парило, проте небо було чистим, глибоко-синього відтінку. Поки доїхав з району Маунт-Іден до центру, небесний купол посірів, наче його знудило, а з півночі набігли кошлаті і брудні, немов дворняги, хмари. Температура впала. Замжичив дощик.

Ще в хостелі підготував список пивних пабів, музичних ресторанчиків та караоке-барів – словом, усіх місць, де можна буде зачитати тост, не боячись, що охоронці викинуть тебе головою вперед. Тож я тинявся по центру, поволі насичуючи одяг і волосся вологою і зазираючи у відібрані забігайлівки. За дві години обійшов усі і зупинив свій вибір на двох на вигляд непоганих генделях: «Kiwi Music Bar» (на Квін-стрит, головній вулиці) і «Geihinkan Karaoke Bar» (на Альберт-стрит). Обидва в самісінькому центрі Окленд-Сіті. У кожному – просторі зали для відвідувачів і невеликі сцени з мікрофонами для співунів, якраз те, що треба.

За час рекогносцировки погода зовсім зіпсувалася. Хмари зробилися такими драними, що страшно було дивитися. Їх наче гранатами зсередини підривали. Вони волоклися низько, цілковито ховаючи під попелястими космаками верхні поверхи висотних будинків. Невдовзі почалася злива. Справжній проливень: струмин не було, з неба падала суцільна плівка води, розмазуючи реальність. Окленд поринув у землисті сутінки.

Я забіг у якийсь фаст-фуд: перекусити і перечекати негоду (вже писав, але повторю ще раз: Зеландія виявилась нечувано дорогою, всі шість днів довелося харчуватися самими хот-догами і гамбургерами). Замовив найпростіше меню і всівся жувати ту хімію. Крім мене в ресторанчику було троє чоловіків – судячи з форменного одягу, якісь монтажники.

Несподівано вулиця померкла. У приміщенні стало так темно, що я не зміг би читати без штучного освітлення. З півночі долинув якийсь гуркіт. Так, наче десь там сідав літак, але я чудово знав, що аеропорт лежить на південний захід від міста. Хтось закричав. Від вітру захитались світлофорні стовпи. По-справжньому сила вітру проявилася тоді, коли повз вікно забігайлівки кулею пролетіла поламана парасолька. Десь неподалік спрацювала автомобільна сигналізація.

Щосекунди пориви ставали лютішими. Скажений натиск стихії передавався на стіни, примушував вібрувати підлогу. Будівля захиталась, неначе під час землетрусу. На моїх очах від вітру прогиналися вікна. Вода лила з небес суцільним потоком. Більше не було ніяких плівок, просто маса води, яка з виливалась із небес і з гуркотом розбивалась об землю. Машини спинялись посеред дороги – водії не бачили, куди їхати. За кілька секунд вода просочилась крізь зачинені вікна. Мокра пляма потяглася в глибину залу від вхідних дверей фаст-фуду.

Буревій стих так само раптово, як і почався. Спершу пояснішало, а згодом знову засяяло сонце. Якби не глибокі калюжі та купи побитого, прилиплого до землі листя, ніщо б не вказувало на нещодавнє буйство природи.

Я вийшов на вулицю. Окленд мав вигляд худющого кота, якого щойно викупали в душі…

За годину пішки дочалапав до хостела.

Побачивши мене, дівчина на рецепції зраділо вигукнула:

– Дякувати Богу, ти живий!

– Не зрозумів… – Я інстинктивно озирнувся за спину, наче остерігаючись, що на подвір’ї причаївся кілер. Невже пронюхали про акцію і тепер за мною полюють оклендські скінхеди?

– Як?! Ти нічого не бачив? Де ти був? – Очі дівчини розширилися від непідробного здивування.

– У центрі… Я мав ленч в Окленд-Сіті.

– Ти що, спав?

– Ні.

Тепер вона дивилася так, ніби по дорозі до «Пентланд Бекпекерс» мене гепнуло по голові деревом.

– Над північною частиною міста пронісся торнадо. – Новозеландка перейшла на шепіт. – Невже ти нічого не помітив?

– А-а, ти про негоду, – відмахнувся я, перш ніж до мене дійшли її слова. – Стій, ти сказала торнадо?