Коли гарна погода, батько з< матір'ю частенько їдуть па кладовище й кладуть на могилу Аллі букетик квітів. Я теж їздив з ними разів два чи три, а потім перестав. По-перше, невелика радість бачити його на тому паршивому кладовищі. Кругом самі покійники, надгробки і т. ін. Ще коли світить сонце, то нічого, терпіти можна, але двічі — атож, двічі! — коли ми там були, раптом пускався дощ. Страх господній! Лило просто на отой його нещасний надгробок, на траву, що виросла в нього на животі… Одне слово, куди попало. І всі, хто поприїздив на кладовище, кинулися, наче оглашенні, до своїх машин. Я від люті мало не сказився. Усі вони можуть посідати в машини, ввімкнути радіо, поїхати в який-небудь затишний ресторан… Усі, крім Аллі. Це було понад мою силу. Я розумію, все це дурниці,— там, на кладовищі, лише його тіло, а душа його на небесах і т. ін. І все ж це було понад мою силу. Мені просто хотілося, щоб Аллі там не було. Ви його не знали. Бо якби знали, то зрозуміли б мене. Коли ще світить сонце, то півбіди, але сонце світить лише тоді, коли йому заманеться.

Згодом, щоб не думати про запалення легенів та смерть, я дістав свої гроші і при тьмяному світлі вуличного ліхтаря спробував їх полічити. Залишилось у мене всього три доларових банкноти, п'ять монет по двадцять п'ять центів і одна — на п'ять центів. Слухайте, відколи я втік з Пенсі, я пустив за вітром ціле багатство! І ось що я зробив потім: підійшов до самого берега й там, де ставок не замерз, почав шпурляти по воді монети. Шпурляю, а вони над водою скік, скік. Не знаю, навіщо я це робив, але робив. Мабуть, щоб забути про запалення легенів та смерть. Але ж ні, не забув.

Я задумався про те, що буде з каналією Фібі, коли я захворію на запалення легенів і вмру. Міркував я, звісно, як дитина, але вже не міг заспокоїтись. їй буде, мабуть, важко, якщо це зі мною станеться. Адже Фібі мене так любить! Просто не може без мене жити. Що правда, то правда. Одне слово, я ніяк не міг викинути з голови цих дурниць і нарешті вирішив зробити ось що: проберусь, думаю, додому й побачуся з Фібі — на той випадок, якщо мені й справді судилося вмерти. Ключ від квартири був при мені, тож я сподівався ввійти в дім — тихесенько, щоб ніхто й не почув, — і трохи погомоніти з сестричкою. Непокоїли мене тільки наші парадні двері. Риплять, кляті, мов скажені. Будинок досить старий, а управитель лінивий, як собака, — усе кругом рипить і пищить. Отож я й боявся: гляди, думаю, батько з матір'ю почують, що я прийшов. І все ж таки вирішив спробувати.

Я прожогом вискочив з парку й подався додому. Всю дорогу йшов пішки. До будинку було недалеко, і я зовсім не стомився. Навіть хміль вивітривсь. Тільки холодно було дуже і навкруги жодної душі.

21

Давно мені так не щастило: коли я прийшов до свого будинку, наш нічний ліфтер Піт не чергував. Під ліфтом стояв новенький хлопець, і я зметикував, що тепер тільки б не наштовхнутись на батька чи матір — і я спокійно побачуся з каналією Фібі, а тоді втечу, й ніхто навіть нічого не знатиме. Таки здорово пощастило. До того ж той новий ліфтер був немов із-за рогу мішком прибитий. Кажу йому — так недбало, знаєте, — щоб підкинув мене до Дікстайнів. А Дікстайни були наші сусіди на поверсі. Мисливську шапку я скинув — щоб не мати дуже підозрілого вигляду, — а тоді шасть до ліфта, так ніби страшенно поспішаю. Хлопець уже причинив дверцята тощо й хотів був рушати, а потім раптом обертається й каже:

— А їх немає вдома. Вони поїхали на п'ятнадцятий поверх у гості.

— Я знаю, — відповідаю. — Мені сказали почекати їх коло дверей. Я їхній племінник.

А він так тупо, підозріливо подивився на мене й каже:

— То підождіть краще внизу, юначе!

— Та я б залюбки… Мені було б ще й зручніше, — кажу. — Але в мене болить нога, важко стояти. Думаю, краще буде, якщо я посиджу на стільці у них під дверима.

Він навіть не второпав, про що в біса я йому свистів, тільки протяг: «А-а!» — і повіз мене нагору. Слухайте, а непогано вийшло! От комедія. Досить наплести людині сім мішків гречаної вовни, і вона зробить усе, що схочеш.

Виходжу я, отож, на нашому поверсі,— а сам кульгаю, як чорт! — і рушаю до дверей Дікстайнів. Коли чую — клац! — дверцята ліфта причинились, і я повернув до наших дверей. Все йшло як по писаному. Від хмелю в голові й сліду не лишилось. Я дістав ключ і відімкнув двері — тихенько, як злодій. Потім обережно, затамувавши дух, ступив у передпокій і причинив за собою двері. їй-богу, з мене вийшов би непоганий злодій!

У передпокої було темно, як у погребі, а ввімкнути світло я, звісно, не міг. Ступати треба було обережно, щоб ні на що не наштовхнутись і не наробити гармидеру. Але я зразу відчув, що вдома. У нашому передпокої пахне якось по-своєму, так не пахне більш ніде. Сам не знаю чим — і не цвітною капустою, і не парфумами. Хтозна, чим воно в дідька пахне, але зразу відчуваєш, що прийшов додому. Я вже хотів був роздягтись і повісити пальто в шафу у передпокої, але ж там повно плічок, і коли відчиняєш дверцята, вони торохтять, наче кістяки в пеклі. Тож я лишився в пальті. Потім тихесенько-тихесенько рушив до кімнати каналії Фібі. Служниці я не боявся, бо знав, що вона чує тільки на одне вухо. В дитинстві її брат проткнув їй соломиною барабанну перетинку, дівчина сама мені розповідала. Отож чує вона погано. Зате в батька й матері, особливо в матері, слух як у доброго собаки. Так що повз їхні двері я прокрадався надзвичайно обережно. Навіть не дихав, чорт забирай! З батьком легше — його хоч стільцем огрій по голові, однаково не прокинеться, зате мати… Ви тільки кашляніть, хай навіть у Сибіру, — все одно почуб. І така нервова — кошмар. Цілими ночами не спить, тільки курить, курить.

Минула, мабуть, добра година, поки я нарешті дістався до кімнати каналії Фібі. Але там її не було. Геть із голови вилетіло! Забув же, що вона спить у кімнаті Д. Б., коли він їде до Голлівуду або ще кудись. Фібі любить там спати, бо то — найбільша кімната в усій квартирі. А ще тому, що там стоїть отой величезний, мов страховидло, допотопний письмовий стіл, — Д. Б. купив його в якоїсь ханижки у Філадельфії,— і гігантське ліжко — миль десять завширшки й миль десять завдовжки. Хтозна, де він його й доп'яв. Одне слово, каналія Фібі любить спати в тій кімнаті, коли Д. Б. нема вдома, і він не заперечує. Ви б тільки побачили, як вона робить за отим ідіотським столом уроки! Завбільшки він теж як ліжко. Фібі з-за нього майже не видно. А їй це до вподоби. Власна кімната її, бачте, не влаштовує — там дуже тісно! Каже, ніде розкластися. Цирк, та й годі. Що їй там розкладати? А нічого.

Одне слово, прослизнув я нишком до кімнати Д. Б. і ввімкнув настільну лампу. Каналія Фібі навіть не прокинулась. Кілька хвилин я стояв і дивився на сонну сестричку. Вона лежала на краю подушки, губи розтулені. Дивно якось виходить: коли з роззявленим ротом сплять дорослі, вигляд у них бридкий, а в дітей — ні. В дітей завжди все гарно. Навіть коли вони заслинять усю подушку, і то на них приємно дивитись.

Я тихенько, не човгаючи ногами, пішов по кімнаті, розглядаючи то се, то те. На душі раптом стало тепло, затишно. Навіть передчуття того, що я захворію на запалення легенів, зникло. Просто мені стало хороше-хороше. Біля самого ліжка на стільці лежала сукенка Фібі. Вона дуже охайна як на свій вік, каналія. Ніколи не покине своїх речей де попало, як інші діти. Чепурна дівчинка. На спинці стільця висіла жакетка від теракотового костюмчика, що його мати купила їй у Канаді. Блузка й інша одежа лежали на сидінні. А черевички з шкарпетками в них стояли один побіля одного під стільцем. Я цих черевиків у Фібі ще не бачив. Вони були новенькі. Темно-коричневі, схожі на мокасини, такі, як у мене. Черевички дуже пасували до костюмчика, що його мати привезла Фібі з Канади. Мати її гарно вдягає, це правда. Де в чому у нашої матері потрясний смак. Справжні ковзани чи щось таке вона, звісно, не вибере, зате щодо одежі — тут вона ас. Фібі завжди така прикинута — луснути можна. А візьміть інших дітей, — хай навіть батько й мати в них при грошах і т. д., на них же глянути гидко. От би мені хотілося, щоб ви поглянули на каналію Фібі в тому костюмчику, що мати привезла їй з Канади. Серйозно кажу.