— Щиро кажучи, ні!.. — Григорій спинився ніби зніяковівши. — Не знаю, як вийти з становища. Я умовив Агнесу Менендос повернутись до Іспанії, щоб негайно там повінчатися, все було ніби гаразд, і от маєте: вона кудись виїхала, не залишивши мені навіть листа. Правда, останні дні я не міг приділяти їй великої уваги, але мусила ж вона хоча б зажадати від мене пояснень, чому так сталося! Не уявляю, що трапилось, не збагну, як я зможу виправдатись перед Нунке.

— А якщо послатися на те, що ви її взагалі не знайшли?

— Вона зупинилася в готелі на Кола ді Ріенца, він може це перевірити.

— Я можу підтвердити, що ми разом ходили в готель, та її вже не застали. Нарешті, це б міг засвідчити і Джузеппе.

— Тільки не він! Згодьтесь, не дуже приємно, коли дізнаються про твою поразку. Вам, як другові, я можу звіритись, але йому… Не в моєму характері дозволити копирсатися в своєму інтимному житті особі зовсім сторонній. До того ж, я гадав, вашого свідчення буде цілком досить. Напевне досить.

— Ще б пак! — набундючився Рамоні. — Хто-хто, а він чудово знає нашу тутешню розстановку сил і моє в ній не останнє місце.

— Якщо вас це не обтяжить, якщо вам не буде прикро… Розумієте, досі я не дуже хвилювався. По-перше, тому, що не чекав на його приїзд, по-друге, сподіваючись все-таки одержати найближчим часом Агнесиного покаянного листа. Між нами ще не виникало жодної тривалої сварки. Ви знаєте, жінок створено з примх, кокетування, ревнощів, та коли вони кохають…

Домовившись про окремі подробиці вигаданого візиту на Кола ді Ріенца, обидва вийшли до їдальні.

Стіл було сервіровано на дві персони, і Рамоні зажадав, щоб принесли третій прибор, для Джузеппе. Григорій розумів причини такої раптової уваги Вітторіо до свого секретаря і не помилився. Після короткої паузи, заповненої лише брязкотом ножів і виделок, господар дому взяв непоказну тьмяну пляшку без етикетки і любовно провів по її поверхні рукою.

— Ця пляшка, мабуть, наша з вами ровесниця. Вона з колекції раритетних вин старовинного роду виноробів. За одну послугу я одержав її від останнього їх представника. Напій богів! Нектар!

Обережно нахиляючи пляшку, Рамоні наповнив бокали. За венеціанським склом немов спалахнуло три самоцвіти. Проти сонця вино іскрилося, наче розтоплені рубіни, за грані яких правили тонкі стінки келихів, виготовлених, певно, ще в шістнадцятому сторіччі, коли венеціанські склодуви досягли вершин своєї слави.

Виголосивши тост на честь Фреда, Вітторіо звернувся безпосередньо до Джузеппе:

— Про вас, Джузеппе, я хочу сказати окремо: синьйор Шульц розповів мені все і по справедливості…

Рука Джузеппе, що тримала бокал, здригнулася. Молодик стиснув губи, ніздрі його роздулися. Григорій бачив, як забився живчик на його скроні. Зараз хлопець вибухне реплікою, почне захищатись і викриє Григорія з головою. Адже фотознімок — то фікція. Треба рятувати становище, бо цей бовдур так по-дурному почав свій тост…

— По справедливості,— поспішно підхопив синьйор Шульц, — без допомоги Джузеппе і Лідії я б нічого не міг зробити. Ваш секретар, Вітторіо, на диво розсудлива і холоднокровна людина. І я з особливим задоволенням вип’ю за його здоров’я і успіхи.

Григорій підняв бокал, але Рамоні його спинив.

— Одну хвилиночку! Так, Джузеппе, ви показали себе якнайкраще і, сподіваюсь, я в вас не розчаруюся: про дурну вихватку Маріанни ніхто не повинен навіть здогадуватись. Ви можете мені це обіцяти?

Повітря з шумом вирвалося з грудей Джузеппе.

— Безумовно, синьйор!

— От і гаразд. За що ж ми вип’ємо?

— За мовчання, яке, за висловом наших предків, дорожче золота. — Посміхнувшись і пильно дивлячись в очі Джузеппе, Григорій цокнувся з ним першим.

… Сигаретний і сигарний дим сивими, кривулястими пасмами слався між столиками. Іноді в прочинені вікна вривався легкий вітерець, тоді пасма закручувались у примхливі спіралі, химерні візерунки, потім знов осідали вниз, огортаючи публіку синім туманним серпанком. Серед відвідувачів у глибині однієї з ніш, розташованих обіруч залу, сиділи Хейєндопф і Григорій. Колишній заступник начальника табору для переміщених осіб зайшов до пансіонату, як і обіцяв, о сьомій, і затягнув Гончаренка в оцю прокурену другосортну корчму.

— Не люблю першокласних ресторанів: там перший-ліпший пройдисвіт дивиться на тебе звисока, а в такому закладі, як оцей, ми з вами, Фред, перші люди. До речі, з якого це часу ви перетворились на Фреда?.. Я знав вас під іншим ім’ям.

— У людини може бути стільки імен, скільки їй заманеться. Ми, мов артисти, — завжди виступаємо під псевдонімом.

— Цілком правильно. Минулого разу, коли вас прислали до табору, щоб промацати той мотлох, ви звалися Сомовим, а працювали на Нунке.

Григорій скинув очі на співрозмовника. У того було напрочуд невиразне обличчя. Ніби на стертому п’ятаку: немовби все на місці, а погляду нема за що зачепитись. З такою людиною можна сидіти, розмовляти, а відійдеш — і начисто забудеш її. Можуть сплисти в пам’яті костюм, краватка, голос, тільки риси обличчя розпливатимуться сірою плямою.

— Дорогий Хейєндопф, я ні на кого не працював. Усе життя працюю тільки на себе. А хто платить гроші, мені байдуже.

— Та у вас же, мій друже, чисто американська хватка! Я зрозумів це ще тоді, коли ви так добре владнали справу з іконами. Підказали мені такий бізнес! Я ваш боржник, і сьогодні ви мій гість. Вип’ємо ж за американський спосіб життя! Коли ви й надалі триматиметесь цієї точки зору, на вас чекатиме прекрасне майбутнє!

«Куди це він хилить?» — думав Григорій, дивлячись на волохату руку Хейєндопфа, простягнуту до пляшки.

— За здоров’я людей здорового глузду! — посміхнувся Хейєндопф.

Григорій пригубив піднятий бокал. Терпке вино викликало смагу в роті і щипало язик. Спрага від цього більшала.

Тим часом у ресторані ставало багатолюдніше. Тепер майже біля всіх столиків, розташованих ярусами навколо невеличкої площадки, що оберталася в центрі залу, сиділа різношерста публіка.

Нахабні молодики в модних піджаках, здебільшого з розв’язними, яскраво розмальованими подругами, безсоромно голосно коментували позитивні якості і вади «герлс», що виступали на сцені. Старики, самотньо схилившись над столиком, іноді поруч з юнками, шамкаючи блідими губами, не зводили погляду з яскраво освітленого кола. Чоловіки невизначеного віку, схилившись голова до голови, мов кури, що клюють із спільної кормушки, пошепки залагоджували свої справи, кидаючи обережні погляди на тих, хто сидів за сусідніми столиками.

Різні відвідувачі були тут. Чиновники і спекулянти, ділки і сутенери, дами, які хочуть вдати з себе порядних, і неприховані повії. Темні вечірні костюми і білосніжні маніжки мішалися з яскравими піджаками різноманітних відтінків, строгого крою закриті сукні — з визивними розрізами і великими декольте. Все це зборище пило, їло і в перервах між виступами танцювало, сповнюючи і без того задушливе повітря запахами тютюну, поту, одеколону. Коли на сцені з’являлась хоч чимось примітна акторка, наприклад, слабеньким та приємним голосом, а найчастіше крутими стегнами чи майже цілковитою відсутністю одягу, в залі пригасало світло, і тоді округла сцена здавалася ще яскравіше освітленою. У такі хвилини гомін голосів дещо стишувався, іноді навіть зовсім вщухав, і десятки пар напівп’яних маслянистих очей утуплювались в плечі, груди і стегна співачки або танцюристки. Спітнілі, розпарені нагрітим задушливим повітрям, вином і хтивістю, обличчя вилискували в напівтемряві залу, а в раптову тишу впиналися верескливі звуки джазу і слова модних пісеньок. По закінченні номеру зал вибухав оплесками, часом шиканням і свистом, залежно не стільки від майстерності виконання, як від фізичних даних акторки.

Григорій дивився на сцену. Зараз там виступала напівоголена жінка років тридцяти. Хрипкий речитатив двозначних куплетів супроводжувався якимись дивними па: сумішшю танцю живота з канканом. Жінка трудилася, мов вантажник. Поміж лопатками напудрену спину перетинала блискуча цівочка поту. Стомлене обличчя співачки скривилось у застиглій гримасі, що, мабуть, мала відображати посмішку. Це бліде обличчя з напруженим оскалом зубів і темними проваллями очниць, підкреслених синюватими півколами, нагадувало машкару смерті. Рухи жінки, незважаючи на швидкий ритм, були мляві. Відчувалось — вона виконує, важку повсякденну роботу, що не приносить їй самій ані краплинки втіхи.