Лейтенант повеселішав. Його взвод затримав ворога!

Щоправда, зроблено це було незграбно, та переможців не судять. Приємно й те, що подзвонив лікар. І не в тому річ, що він помітив есесівську татуїровку, адже й без цього ясно: затриманий — ворог. Тішило те, що самі німці починають розуміти, яку згубну роль відіграв у житті їхньої країни і всього світу фашизм, та щирість, з якою вони допомагають викорчовувати його рештки.

Наказавши виставити в лікарні додаткову варту, лейтенант узяв написаний раніше рапорт і порвав його.

«От тобі й Петров! Добре, що я не зчинив галасу! Кажуть же: не поспішай поперед батька в пекло…» — радів лейтенант, знімаючи трубку.

Цього разу лінія була вільна, і він доповів у штаб про те, що трапилось.

— Поранений під охороною? — запитали на другому кінці.

— Так точно, товаришу майор!

— Гаразд, чекайте! Сьогодні ж заберемо його.

Марії знову снився довгий сарай з вишикуваними в два ряди величезними чанами. Ніби стоїть вона біля такого чана з киплячою темною рідиною і двома палицями витягає з нього безкінечну стрічку важкої чорної матерії, що сувоями лягає навколо неї на підлогу фарбарні. Дверцята печі під чаном пашать жаром, стрічка матерії парує, палиці ось-ось вислизнуть з натомлених рук, але фрау Шольц невблаганна: коротеньким вигуком «шнель!», що свистить, мов удар батога, вона підганяє і підганяє Марію, хоч чорні сувої вже здіймаються горою навколо неї. Ця гора більшає, зростає мало не до стелі, а разом з нею витягується вгору і постать самої фрау. Як не поспішає Марія звести між собою і фрау цю рятівну стіну, гадюча голівка власниці фарбарні однаково стримить поверх чорної купи, гіпнотизуючи свою жертву лютим поглядом розпечених, мов жаринки, очиць.

Обливаючись холодним потом, Марія прокинулась і безтямним, затуманеним поглядом окинула кімнату. Перед її очима все ще стояли вкриті росою випарів стіни фарбарні і величезні казани з киплячим розчином барвників. Та поступово контури знайомих речей, пробиваючись крізь туман сновидіння, почали вимальовуватись яскравіше, все, що було в кімнаті, стало на свої місця, остаточно прогнавши примари сну.

«Це викарбувалося в моїй свідомості, наче тавро, — подумала Марія. — Якби я повернулася додому, якби не постійне напруження…»

Рішуче відкинувши край ковдри, жінка підвелася. В кімнаті було холодно, хотілося швидше напнути на себе теплий светр. Уперто тріпнувши коротко обстриженою головою, Марія виставила вперед йогу, розвела руки, глибоко вдихаючи повітря. Гімнастичні вправи одразу зігріли, повернули тілу пружність, а душі рівновагу. Нічні примари зникли остаточно. Марія готова була почати новий день.

Перед тим, як вийти з дому, вона ще раз підійшла до туалетного столика і востаннє критично оглянула себе. З дзеркала на неї дивилась, чужа людина, настільки чужа, що було навіть цікаво розглядати її… Силует елегантний. Чорний светр у міру щільно облягає груди і гнучкий стан, спідниця продовжує лінію. Низка дрібних, але справжніх перлин на шиї ненав’язливо натякає, що молодій удові, може, й час уже скинути жалобу. Про це ж свідчить ї легкий дотик губної помади, два ледь помітних темних штрихи від зовнішніх куточків очей. Світло-сірі очі виглядають незвично в облямуванні чорних вій. Вони скидаються на лісові озерця, які вражають то своєю джерельною прозорістю, коли вгорі ясне небо, то непроникною, загадковою темрявою, коли набіжать хмари. Над зачіскою Марія довго думала і вирішила, що коротка стрижка, яка, наче шолом, огортатиме голову, найбільше відповідатиме обраному нею стилю. Саме так має виглядати жінка, не позбавлена жіночності і водночас ділова, здатна самостійно прокласти собі шлях у житті, зваживши на новітні вимоги й нову обстановку.

Коли виникло питання про амплуа Марії, про те, як найзручніше обладнати явку, було висунуто багато пропозицій, та керівник групи, що розробляла завдання, підполковник Горенко незадоволено поморщився:

— Трафарет, трафарет, усі ці тютюнові крамнички, кафе, ательє і таке інше. Одним пострілом ми повинні покласти двох зайців: забезпечити для наших людей надійну явку і дати товаришці Стародуб можливість зав’язати потрібні взаємини в колі, хай вужчому, але для нас цікавому. Отже, це має бути… має бути… — Нетерпляче постукуючи ребром долоні по столу, підполковник примружив очі, і раптом в них спалахнули веселі вогники. — Аптека! — вигукнув він.

— Аптека? — перепитав хтось розчаровано.

— Так, аптека. Тільки не звичайна, а на кшталт американської, де можна купити і якусь дрібничку з галантереї, і письмове приладдя, й випити пляшку кока-коли, навіть замовити легкий сніданок. Ви ж читали в Ільфа і Петрова! Відповідно все обладнати… Для німців такий заклад буде цілковитою новиною, і їх потягне сюди хоча б з цікавості. Для окупаційних військ — аптека правитиме за куточок Америки. До того ж такий заклад визначатиме і умови для Марії, жінки з певним становищем, біля якої можна упадати, не дозволяючи собі нічого зайвого.

Так Марія Стародуб перетворилася на Марію Кеніг, власницю аптеки, до якої вона оце й поспішала в повному озброєнні.

Як завжди, Марія пройшла з чорного ходу в невеличкий закапелок, відгороджений від провізорської суцільною стіною. Старий провізор Себастьян Ленау, котрий обладнав аптеку і, власне, був її душею, відклав перо і зняв окуляри.

— Знову приходив сержант Робертсон, пропонував каву і жувальну гумку, — сказав він, доповівши про ранкову пошту.

— Ви пояснили йому, що з чорним ринком ми не хочемо мати ніяких справ?

— Звісно. Але мені не подобається, як він на це зреагував. Заявив: не манна ж небесна вам падає з неба!

— Документація в нас у порядку?

— З цього боку нам ніщо не загрожує.

? А з якого?

— Паливо. Без тепла не буде затишку, а без затишку зникнуть постійні клієнти. А ви ж знаєте, як гостро стоїть питання з вугіллям. Боюсь, нам доведеться порушити свій принцип щодо чорного ринку. З продуктами ми так-сяк зможемо обкрутитися, хоч і деруть ті кляті постачальники шалені гроші, а от дрова, брикети… їх на фермі не купиш.

— Може, через військову адміністрацію? Якщо попросити… — Марія замислилась, перебираючи в думках своїх клієнтів, — приміром, полковника Ройса… або майора Валленберга…

— Тобто дамам у нинішні часи, презентують не букети, а брикети? — зітхнув Себастьян Ленау, скрушно похитуючи головою.

— Будемо вважати — діаманти. Адже вугілля — родич алмазів. Для жінки таке тлумачення приємніше, — виходячи, пожартувала Марія лише для того, щоб підбадьорити старого.

Дві її помічниці, Рут і Клара, вже закінчили ранкове прибирання і тепер чепурилися, пускаючи одна одній шпильки. Суперництво між дівчатами давно вже непокоїло Марію. Укладаючи з ними трудову угоду, вона не обумовила точних обов’язків кожної, і більш моторна та енергійніша Рут відтіснила Клару до електроплитки і кавоварки, взявши па себе приємнішу й прибутковішу роботу по обслуговуванню клієнтів. Клара злостилась, вважала себе несправедливо скривдженою і кидала на господарку аптеки недоброзичливі погляди.

— Клара, Рут! — покликала Марія, вдаючи, що не дослухається до словесної перепалки між дівчатами. — Вчора з гером Себастьяном ми підбили баланс, і виявилось, що аптека працювала не так уже й погано. Звичайно, це досягнення всієї її обслуги, а тому… — Марія посміхнулася і підняла вгору два незаклеєних конверти. — Це ваші, так би мовити, преміальні. Ви хороші дівчатка, і я дуже рада, що між вами цілковита злагода. Тільки знаєте, що я подумала? Було б справедливіше розподілити роботу так, щоб ви працювали тут, у залі, по черзі. Це кожній з вас дало б сталий приробіток — адже клієнти наші часом бувають щедрі! — а дружба між вами ще зміцніла б. Боронь боже, щоб у котроїсь з вас прокинулась у серці заздрість, а у другої почуття зверхності! Я з власного досвіду знаю, які то лихі почуття. Дівчиною працювала в лабораторії, нас було кілька лаборанток, жили ми дружно й весело. Та ось керівник лабораторії почав поміж інших визначати мене: підвищив платню, сам допомагав мені ставити досліди, збільшив відпустку, ну, й усякі інші вияви уваги… І атмосфера в лабораторії стала просто нестерпною. Всіх нас наче підмінили. Почалися чвари. В запалі боротьби ми втратили почуття міри, і поступово я зрозуміла, як далеко ми зайшли, отямилась від запаморочення, збагнула, що обкрадаю своїх подруг, а найперше себе. Та всі мої спроби повернути їх приязнь ї довіру наштовхувалися на мовчазний опір. То були вже не колишні милі, хороші подруги, їх посіло почуття заздрості, бажання і собі домогтися легкого успіху. За всяку ціну. Я знайшла в собі сили піти з лабораторії і назавжди запам’ятала цей урок. Ось так, дівчатка!.. Гадаю, ви самі домовитесь між собою про порядок чергування? А тепер… — Марія поклала на стіл конверти: — Беріть і придбайте собі щось до смаку.