- Вже я й до зна­хур­ки хо­ди­ла. Ту­теч­ки, бач­те, є в нас та­ка, що до неї ко­лись навіть з да­ле­кої сто­ро­ни наїжджа­ли не тільки се­ля­ни, але й па­ни. Зна­хур­ка й одшіпту­ва­ла мені, і підку­рю­ва­ла ме­не уся­ким помічним зіллям. Але й помічне зілля не по­мог­ло.

Уласевич об­ди­вивсь її, роз­пи­тав за все, за­пи­сав на ліки лікарст­во, за­бо­ро­нив їсти борщ та житній хліб, на­ка­зав­ши знов зай­ти в ла­за­рет че­рез кільки день.

- Оце ж за по­ра­ду на­те вам кра­ша­но­чок. Прийміть, ко­ли ва­ша лас­ка, та не по­гор­дуй­те мною, прос­тою лю­ди­ною. Чи най­ма­ти мо­лебствіє святій Вар­варі, чи свя­то­му Ми­ко­лаєві? Ви ка­за­ли, а мені все те нев­тям­ки.

- Та я ж про це тобі нічогісінько й не ка­зав! То, пев­но, тобі так вда­лось, бо в те­бе го­ло­ва за­па­мо­ро­че­на од сла­бості.

- Котрому ж свя­то­му тре­ба одп­ра­вить мо­лебствіе? Чи, мо­же, вдру­ге ос­вя­тить во­ду на го­лові? Ка­жуть, «тітка» боїться не так ла­да­ну, як смир­ни або свя­че­них ма­ковійо­вих Пет­ро­вих ба­тогів… Цe зе­ло ду­же помічне, ка­жуть…

Уласевич витріщив очі й тільки здвиг­нув пле­чи­ма, слу­ха­ючи про Пет­рові ба­то­ги. Він не сподівавсь стріну­ти та­кої неп­росвітньоі тем­ря­ви в се­лян.

- Чи ти ж втя­ми­ла га­разд, що я тобі ра­яв? - спи­тав він в мо­ло­диці.

- Втямила, сер­це! Де вже пак не втя­мить. І ба­тюш­ка ка­за­ли, щоб я мо­ли­лась од «тітки», і ви ра­ди­те, щоб я мо­ли­лась та пос­ти­ла… та навіть бор­щу не вжи­ва­ла.

- Та не те бо, щоб ти до­кон­че пос­ти­ла! а щоб тільки не вжи­ва­ла важ­кої нет­рив­ної стра­ви та по­жив­ку, бо як по­поїси всмак бор­щу, то од цього знов вер­неться про­пас­ни­ця та й знов на­па­де те­бе.

«Доведеться ма­ти ба­га­то мо­ро­ки з цим тем­ним, зовсім не просвіче­ним на­ро­дом», - ду­мав Ула­се­вич.

- Раяв мені ще наш сусід Канд­зю­ба - це той, що ха­та йо­го стоїть пра­во­руч од нас, без ви­во­ду, - піди, ка­же, Вар­ко, до зна­хур­ки Вівді Стру­ли­хи, не­хай те­бе обіллє не­по­ча­тою кри­ни­ча­ною во­дою під мос­том на річці в глу­пу ніч. Ко­го во­на об­ли­ва­ла во­дою під мос­том і в глу­пу ніч на пи­липівча­не пу­щен­ня або в чис­тий чет­вер, то ті всі по­оду­жу­ва­ли, - ка­за­ла Вар­ка.

- Невже ви йме­те віри, що та Вівдя до­по­ма­гає лю­дям од уся­кої сла­бості? - спи­тав за­чу­до­ва­ний мо­ло­дий док­тор.

- Ой сер­це! ще й як по­ма­гає. Оце по­зав­чо­ра Вівдя во­ди­ла в глу­пу ніч під міст Одар­ку, та­ки на­шу сусіду. Але са­ме тоді, як во­на об­ли­ва­ла її, за­гур­котів віз на містку: хтось проїхав че­рез міст, та це пош­ко­ди­ло: Одар­ка, як сто­яла, голісінька, об­ли­та во­дою, та од­ра­зу так і впа­ла. А Вівдя лед­ве одяг­ла її й при­во­лок­ла до­до­му. Ка­жуть, бу­де об­ли­вать вдру­ге.

- Одже ще за­па­гу­бить та ду­ре­па зна­хур­ка бідну мо­ло­ди­цю! А ве­ди ме­не мерщій до тієї мо­ло­диці. Пев­но, схо­пи­ла якусь хво­ро­бу че­рез ту дур­ну Вівдю, - ска­зав зоз­ла Яків Кири­ко­вич і вско­чив в кімна­ту, щоб на­ки­нуть на се­бе пальто.

Варка тим ча­сом вик­ла­ла з хус­точ­ки яй­ця на вікно ря­доч­ком. Док­тор вий­шов з кімна­ти, і Вар­ка по­ве­ла йо­го до ха­ти з ви­щерб­ле­ним ви­во­дом. Ха­та бу­ла не­да­леч­ко.

- Наробила шко­ди ота ва­ша навіже­на зна­хур­ка, - го­монів док­тор, йду­чи ву­ли­цею. - Во­на, пев­но, на смерть зас­ту­ди­ла оту без­щас­ну Одар­ку, бо ще ж над­ворі хо­лод­но й вог­ко. Про­па­де мо­ло­ди­ця ні за ца­по­ву ду­шу.

Варка по­ка­за­ла йо­му ха­ту з щер­ба­тим вер­хом бов­ду­ра. Він увійшов у ха­ту й по­ба­чив, що Одар­ка ле­жа­ла на по­лу й горіла, як го­рять діти на кір. Ула­се­вич звелів чо­ловікові, не га­ячи ча­су, од­вез­ти її в ла­за­рет і сам поп­ря­му­вав ту­ди. Ог­лядівши мо­ло­ди­цю, він дав за­гад фер­ша­лові по­пик­лю­ва­тись без­щас­ною не­ду­жою мо­ло­ди­цею й дог­ля­дать її.

Вже сон­це зай­шло, як Ула­се­вич вер­нувсь до­до­му й зас­тав на столі па­ру­ючий са­мо­вар. З важ­ки­ми ду­ма­ми він сів за стіл і по­чав пи­ти чай, пе­ребіга­ючи очи­ма га­зет­ку. Який­сь сум впав на йо­го мо­ло­ду ду­шу. Очі сли­ве без свідо­мості біга­ли по ряд­ках га­зе­ти. Він лед­ве міг слідку­вать за змістом уся­ких звісток та но­ви­нок. Перші вивідки по селі ду­же стур­бу­ва­ли йо­го, зос­та­ви­ли на йо­го серці який­сь важ­кий слід, навіть сум.

Увійшла най­мич­ка, прий­ня­ла са­мо­вар, поп­ри­би­ра­ла з сто­ла й вий­шла. Ула­се­вич сів край сто­ла й за­ду­мавсь, втом­ле­ний веш­тан­ням, ук­ла­дан­ням та при­би­ран­ням сво­го но­во­го жит­ла. Над­ворі вже по­ночіло. На селі скрізь по­гас­ло світло в ха­тах. На ха­зяїновій по­ло­вині ста­ло ти­хо. Ніхто не веш­тавсь, не го­монів. І над­ворі, і в по­ко­ях не бу­ло чу­ти ні най­мен­шо­го гу­ку або ше­лес­ту. Тільки чор­на ніч ди­ви­лась в три вікні світлич­ки своїми чор­ни­ми очи­ма. Якась ніби мерт­во­та, мерт­во­та се­ла й глу­ши­ни, за­па­ну­ва­ла в світлиці, опо­ви­ла стіни й вікна, опо­ви­ла навк­ру­ги мо­ло­до­го жва­во­го па­ни­ча й про­ми­ку­ва­лась по­ма­лу, по­ти­хеньку в йо­го ду­шу.

Він сидів мовч­ки, спер­ши го­ло­ву на до­ло­ню, і несвідо­мо ди­вив­ся на світло лам­пи, не­на­че на жи­ву лю­ди­ну, кот­ра на­тя­ка­ла на жи­вот­тя. І пе­ред йо­го очи­ма май­ну­ли ос­танні події, ос­танні ча­си йо­го про­бу­ван­ня в Києві. Пе­ред ним ви­ник­ли ніби яки­мись ча­ра­ми прос­торні світлиці про­фе­со­ра, в кот­ро­го він слу­жив за асис­тен­та; в їх за­во­ру­шив­ся ве­се­лий на­товп гос­тей, за­лисніли здо­рові дзер­ка­ла, за­ми­готіли гарні уб­ран­ня на пан­нах, ож­вав­ле­них му­зи­ка­ми й тан­ця­ми. А далі при­га­да­лись ве­селі гості: от ніби май­нув еле­гант­ний док­тор, а по­руч з ним йо­го доч­ка-кра­су­ня. Мо­ло­дий хло­пець лип­нув очи­ма на світло й опам'ятавсь. Мерт­ва ти­ша па­ну­ва­ла, як і пе­редніше, в по­ко­ях, в сад­ку, на селі. Нігде ні най­мен­шо­го ше­лес­ту, не­на­че він опи­нивсь на кла­до­вищі або на ста­ро­давньому цер­ко­виш, і ку­ди ко­лись за­хо­див, про­жи­ва­ючи в батька на селі й гу­ля­ючи смер­ком за ліском.

«Це я пот­ра­пив в якусь надз­ви­чай­ну глу­ши­ну, в якесь неп­росвітнє мерт­ве царст­во, де й ме­не не­за­ба­ром пог­ли­не оця глу­ши­на. Яка ти­ша! яка мерт­во­та! Які неп­росвітні лю­де навк­ру­ги! Це якась мерт­ва бе­зод­ня, що не­за­ба­ром ве­се й ме­не й за­му­лить в своєму ба­го­винні… Скільки до­ве­деться док­ла­да­ти праці, щоб при­най­мні за­охо­тить цих тем­них лю­дей обер­та­тись не до зна­хурів, а до ме­не, та за­ря­ту­вать їх в біді».

Десь да­ле­ко на шпилі блис­ну­ло світло в вікні й не­за­ба­ром по­гас­ло, як ос­таннє зіпан­ня по­ми­ра­ючої лю­ди­ни. Десь да­ле­ко гавк­ну­ла со­ба­ка й за­мовк­ла. І знов ста­ло ти­хо, як у мо­гилі, і в хаті, і над­ворі.

І в йо­го думці май­ну­ли не­дав­но пе­ре­буті ча­си універ­си­тетсько­го жит­тя, при­га­да­лись сту­дентські то­ва­рист­ва, при­га­да­лись не­са­мохіть палкі роз­мо­ви та зма­ган­ня за до­лю Ук­раїни, за культурність, за просвіту й роз­ви­ток тем­ної го­ро­дянської й се­лянської ма­си.

«От і до­ве­лось мені прик­лас­ти до діла в жи­во­му житті мої пе­ресвідчен­ня, нес­ти просвітність в глу­ши­ну, за­не­ха­яну й усіма за­нед­ба­ну й за­бу­ту. Тре­ба по­на­пи­су­вать тим ча­сом хоч лікарські книж­ки зад­ля тем­но­го на­ро­ду, про­вес­ти світло просвіти в оті струх­лявілі ха­ти. Тре­ба якось за­охо­чу­вать лю­дей, щоб во­ни при­най­мні не цу­ра­лись ліків, не цу­ра­лись ме­не, не обер­та­лись до зна­хурів за ліка­ми під мос­том в глу­пу ніч. І тоді світ на­уки й просвіти осяє на­род…»

І та світла ідея не­на­че освіти­ла тем­ну ніч, зве­се­ли­ла йо­го по­кої й йо­го са­мо­го. Мрії за­во­ру­ши­лись роєм, мов живі, і не­на­че внес­ли в мерт­ву ти­шу жи­ве жи­вот­тя. Мо­ло­дий хло­пець схо­пив­ся з стільця й по­чав хо­дить по кімнаті. Він по­ве­селішав, ніби кру­гом йо­го за­во­ру­ши­лось ве­се­ле то­ва­рист­во й роз­ва­жа­ло йо­го. Він навіть по­чав сти­ха співать пісню.

Вже в пізні об­ля­ги по­гас­ло ос­таннє світло на селі й у йо­го кімнаті. І мо­ло­дий хло­пець, на­том­ле­ний біга­ни­ною та веш­тан­ням, впав на ліжко й зас­нув міцним сном нат­руд­же­ної лю­ди­ни. Він спав так міцно, що як про­ки­нув­ся вранці, то ніяк не міг про­чу­маться й га­разд дізна­тись, де це він зна­хо­диться: чи в Києві, чи в гос­тях у батька в повіто­во­му місті. Че­рез ве­ли­ку си­лу він опам'ятавсь, дійшов до свідо­мості й при­га­дав і Дри­жипіль, і сла­бу Вар­ку, і свої одвідинн в Одар­чиній хаті, і ла­за­рет. Він схо­пив­ся з ліжка й по­чав хап­ки одя­га­тись. Най­мич­ка внес­ла са­мо­вар і неш­вид­кою хо­дою, сту­па­ючи навш­пиньки, вий­шла з світлиці.