При цих ма­ми­них сло­вах Лю­ба крут­ну­ла го­ло­вою, за­пи­ша­лась ко­кет­но й приж­му­ри­ла очі, ніби­то во­на уяв­ки ба­чи­ла пе­ред со­бою Елпіди­фо­ра й за­ли­ця­лась до йо­го. В цьому бу­ла уся її си­ла й ніби приз­на­чен­ня са­мо­го її жи­вот­тя на світі.

- Чи Елпіди­фор Пет­ро­вич вже розвівся з своєю жінкою, чи ще й досі тяг­неться ця спра­ва? - нес­подіва­но спи­та­ла Тек­ля Опа­насівна.

- Ні, ще не розвівся, і йо­му з цієї при­чи­ни не мож­на вінча­тись з Люб­кою. Як він впо­до­бав мою Люб­ку, то ра­див роз­вес­тись з чо­ловіком, а сам обіцяв роз­вес­тись з своєю жінкою й за­раз хотів повінчаться з Лю­бою. Але йо­го жінка зос­та­лась жить в Пе­тер­бурзі й на­че за­тя­лась не да­ва­ти йо­му роз­во­ду. Во­на, як ка­жуть, не­по­га­на й мо­ло­да. Не хо­че брать на се­бе про­ви­ни, бо, ма­буть, і са­ма лад­на вий­ти заміж і, пев­но, хо­че, щоб Елпіди­фор взяв на се­бе про­ви­ну, - ска­за­ла смут­ним го­ло­сом Таїса Андріївна.

- Оце так шту­ка! До­ве­деться Любці жить в ним невінча­ною, - ска­за­ла Гу­ко­ви­че­ва.

- А пев­но! Не­хай по­жи­вуть, ко­ли впо­до­ба­ли од­но од­но­го. Аби во­на бу­ла щас­ли­ва. А мені бай­ду­же за все. Отак, як ба­чи­те! Не­ма й не бу­ло мені щас­тя на віку… Не йдеться мені та й годі! Не­до­ля моя! Пев­но, так мені бог дав, - ска­за­ла Таїса Андріївна з жур­бою в го­лосі.

- Що не по­та­ла­ни­ло вам, то це прав­да, - смут­но обізва­лась Тек­ля Опа­насівна й по­хи­ли­ла го­ло­ву.

- Жила я з своїм чо­ловіком в дос­тат­ках. Засіб в нас був ве­ли­кий. Ро­би­ли ми навіть збит­ки. Я дер­жа­ла до­ро­го­го ку­ха­ра. В нас на обід бу­ло по чо­ти­ри пот­раві щод­ня. Ма­ла я свої коні, свій екіпаж. Хо­ди­ла в шов­ках та ок­са­ми­тах, при­би­ра­ла свою Га­ню й Лю­бу, як вби­ра­ють дітей в арис­ток­ратів. Я жи­ла, як у бо­га за две­ри­ма. Небіжка ма­ма й еко­ном­ка всього дог­ля­да­ли. Я нічим не пик­лю­ва­лась і не кло­по­та­лась, тільки гос­тей прий­ма­ла. Але мій чо­ловік роз­ко­хав ме­не, по­чав гри­мать, що я мар­ную гроші, а далі роз­пив­ся, пос­ва­ривсь зо мною, зійшовсь з отією… та потім зго­дом зовсім роз­ле­дащів. Терпіла я, терпіла, до­ки тер­пець не ввірвавсь. Му­си­ла я йо­го по­ки­ну­ти, а він зовсім роз­пас­ку­дивсь та й по­мер. Не­до­ля моя та й годі! Ще доб­ре, що в доб­рий час, заз­да­легідь, я ку­пи­ла де­рев'яну ха­луп­ку. При­най­мні ма­ла собі прис­та­но­ви­ще.

- Не тре­ба б бу­ло про­да­вать то­го дом­ка й те­пер, - обізва­лась Тек­ля Опа­насівна прак­тич­ним то­ном.

Але Таїса Андріївна не­на­че не чу­ла її й тяг­ла далі своє нарікан­ня на свою не­до­лю.

- Ще моє щас­тя, що Люб­ку впо­до­бав ор­ловський дідич Ме­жов і оже­нив­ся з нею! Жи­ли ми в йо­го селі. Він був ніби й за­мож­ний. І се­ло в йо­го бу­ло чи­ма­ле. Не­на­че й знов осміхну­лась до ме­не до­ля. Лю­ба бу­ла при­хильна до йо­го, бо во­на лю­бе не мо­ло­деньких па­ничів, а лю­дей літніх, по­важ­них, то й при­вер­ну­лась до йо­го. Знов ми за­жи­ли в дос­тат­ках. Жи­ли ми взим­ку в місті, влітку - на селі. Ме­жов був ве­се­лий, лю­бив єднаться з людьми й бо­явсь нудьги, як та­тар­ви. В нас усе бу­ли гості та кар­ти. Але й цей ні за що ні про що взяв та й од­кас­нувсь од Лю­би. Се­ло спро­да­ли за дов­ги, а він пішов по діди­чах еко­но­мом. Знов не­до­ля моя! Отак, як ба­чи­те!

- Одже ж те­пер вам знов по­та­ла­ни­ло. Не журіться та не впа­дай­те в ту­гу, - ска­за­ла Тек­ля Гу­ковн­че­ва по­важ­ним го­ло­сом.

- Поталанило ніби оце вже втретє, та от і не­до­ля моя: Елпіди­фо­ро­ва жінка обіця­лась роз­вес­тись, а те­пер ста­ла гоп­ки. «Не хо­чу та й не хо­чу!»

- Певно, во­на лю­ди­на не в ку­ря­чим ро­зу­мом, - ска­за­ла Ме­ла­ся ніби нав­ман­ня. - Підождіть тро­хи, мо­же, спра­ва якось са­ма нап­ра­виться. Мо­же, йо­го жінка вмре.

- Де там! Там та­ка глад­ка, здо­ро­ва та жва­ва, що й нас усіх пе­ре­жи­ве. Її рід ду­же жи­ву­чий: ще й досі жи­вуть її батько й ба­бу­ся.

Тим ча­сом Лю­ба вий­шла з Ме­ла­сею в гар­де­роб­ну кімна­ту, щоб пе­ре­дяг­тись і ски­нуть до­ро­гу візит­ну сук­ню та одяг­тись в простішу. Гар­де­роб­на кімна­та сли­ве уся бу­ла зас­тав­ле­на здо­ро­вецьки­ми ша­фа­ми.

- Оце по­зав­чо­ра я спра­ви­ла собі но­ву ро­тон­ду, та нез­наю, чи во­на га­разд прис­тає мені до ли­ця, - ска­за­ла Таїса Андріївна до Теклі Гу­ко­ви­че­вої, од­ра­зу за­був­ши за свої нарікан­ня на не­до­лю.

- А по­кажіть! Ходім та по­ди­ви­мось! - ве­се­ленько про­мо­ви­ла Гу­ко­ви­че­ва.

Вони вста­ли й по­ва­гом поч­ва­ла­ли до гар­де­роб­ної. Таїса й Лю­ба од­чи­ня­ли ша­фи, не­на­че тим гра­лись. Дов­га гар­де­роб­на на взір бу­ла схо­жа на бібліоте­ку. По обид­ва бо­ки щільно сто­яли здо­рові й ма­ленькі ша­фи, прид­бані Таїсою ще в луччі ча­си жит­тя. В са­мо­му кут­ку сто­яла Лю­би­на ша­фа, зав­ширш­ки тро­хи не на са­жень. Далі сто­яла та­ка са­ма здо­ро­вецька ша­фа ма­ми­на, ще далі - гу­вер­нан­чи­на, а там далі - швач­чи­на шаф­ка. А про­ти їх сто­яла знов Лю­би­на ша­фа та опрічна Елпіди­фо­ро­ва ша­фа, та­ка са­ма за­вальна, як і Люб­чи­на. Елпіди­фор був пе­ще­ний пе­тер­бурзький джиґун та франт і ко­хавсь в уб­ранні незгірше своєї Люб­ки й тещі. В йо­го шафі оде­жа не висіла на кілоч­ках, а ніби сто­яла: бу­ла нап­ну­та на ша­ран­ги та на хре­щаті підстав­ки, не­на­че ри­зи та сти­харі в риз­ниці. В шафі ніби сто­яв дов­гий ря­док Елпіди­форів: один Елпіди­фор - в блис­ку­чо­му, до­ро­го­му мун­дирі, дру­гий Елпіди­фор - в сірту­ку, далі сто­яли Елпіди­фо­ри то в піджа­ках, то в пальтах. Один Елпіди­фор був ніби по­зо­ло­че­ний, дру­гий - чор­ний, третій - ря­бий, чет­вер­тий - сірий. На­ни­зу в шафі сто­яли бо­тин­ки та по­ви­ши­вані зо­ло­том туфлі. Зда­ва­лось, ніби од сто­ячих Елпіди­форів хтось по­об­ти­нав но­ги. На дні впо­довж ша­фи ле­жав ніби спо­ви­тий по­ви­ва­чем в прос­ти­рядлі Елпіди­фор: то ле­жа­ла йо­го шу­ба, за­ви­ну­та в прос­ти­ряд­ло.

Одна по­ло­ви­на Лю­би­ної ша­фи бу­ла од­чи­не­на. На за­чи­неній по­ло­винці две­рей ша­фи лисніло дзер­ка­ло на всю дов­жи­ну две­рець. В дзер­калі од­би­ва­лась Лю­би­на пос­тать. Зда­ва­лось, ніби дві Лю­би заг­ля­да­ють то в ша­фу, то зир­ка­ють час­то од­на на од­ну.

Коло надвірної стіни, між дво­ма вікна­ми, сто­яла ок­ро­ми шаф­ка, як цяцька, з дзер­ка­лом знад­во­ру на всі дверці, що од­чи­ня­лись на один бік. Це бу­ла шаф­ка ма­ми­на. Ма­ма зрос­ла на Во­лині, в Луцьку, в сім'ї не­ба­га­то­го уря­дов­ця. Де вже во­на наб­ра­лась тієї сим­патії до гар­де­роб­них опрічних кімнат та дзер­кальних шаф, - за це один бог відає. Зда­ва­лось, ніби во­на бу­ла не бур­жу­аз­ка ро­дом, а якась во­линська польська гра­фи­ня й зрос­ла й вік звіку­ва­ла се­ред арис­ток­ра­тич­ної обс­та­ви. І ма­ти й доч­ка че­рез свою гар­ну та ще й ко­кет­ну вро­ду до­бу­ли собі й ба­га­теньких чо­ловіків, і ша­фи з дзер­ка­ла­ми, і ок­са­ми­ти та шов­ки, і усю до­го­ду в житті. Але про їх знай­омі ка­за­ли, що во­ни обидві - дві чу­дові бон­боньєрки для кон­фектів. І ма­ти й доч­ка тільки й зна­ли, що «по­дай та прий­ми», та вбе­ри, та по­ве­зи в те­атр або в гості, та нак­лич до їх гос­тей; щоб хтось на їх дбав, панькавсь з ни­ми, щоб лю­бив їх, пад­ку­вав ко­ло їх, аж роз­би­вавсь, сам пик­лю­вавсь за все. Щоб ро­би­ти якусь ро­бо­ту - це бу­ло не про їх пи­са­но. В їх ру­ках зро­ду ніко­ли й гол­ки не бу­ло. Во­ни ніко­ли не ви­ши­ва­ли навіть по­ду­шок, як інші гу­лящі панії, і ма­ти й до­ня бу­ли ніби два кущі пиш­них рож цен­ти­фолій, ви­ко­ха­них на доб­ро­му грунті, котрі тільки те й зна­ли, щоб їх по­ли­ва­ли дощі, кро­пи­ла ро­са, щоб їх хтось по­ли­вав, та дог­ля­дав, та ми­лу­вавсь ни­ми. Ви­пе­щені змал­ку, як ду­же ма­зані дітки, ці обидві кра­суні вий­шли ліниві, ле­дачі, не здатні ні до чо­го. Кра­са бу­ла для їх обох і до­лею, і не­до­лею…

Задзеленькав дзво­ник ко­ло па­рад­них две­рей го­лос­но, шпар­ко. Хтось сіпав ніби з ве­ли­кою не­терп­ляч­кою, бо дзво­ник не­на­че аж кри­чав. Люб­ка впізна­ла той ніби крик дзво­ни­ка, ки­ну­ла но­ву спідни­цю, кот­ру по­ка­зу­ва­ла при­ятелькам, і мерщій побігла до гос­тин­ної.