— Якщо Моллісон доб’ється свого, то виборів узагалі не буде, — сказала Парміндер.

— Як це?

— Він розіслав електронного листа. Півгодини тому.

Парміндер повернулася до екрана комп’ютера, набрала пароль і відкрила свою поштову скриньку. Нахилила монітор, щоб Тесса могла прочитати Говардового листа. У першому параграфі містилося співчуття з приводу смерті Баррі. У другому йшлося про те, що у зв’язку із завершенням річного терміну перебування Баррі на своїй посаді замість обтяжливого процесу повноцінних виборів краще просто кооптувати нового члена ради, який замінить свого попередника.

— Він уже має когось на увазі, — додала Парміндер. — Намагається проштовхнути когось зі своїх, перш ніж його зупинять. Я не здивуюся, якщо це буде Майлз.

— Ой, та в жодному разі, — відразу заперечила Тесса. — Майлз був разом з Баррі в лікарні… ні, він був такий засмучений…

— Ти така наївна, Тессо, — урвала її Парміндер, і Тессу приголомшило, з якою жорстокістю вона це сказала. — Ти не розумієш, що за тип цей Говард Моллісон. Це підла людина, підла. Знала б ти, що було, коли він дізнався про статтю Баррі, написану для газети, про Поля. Ти навіть не уявляєш, що він хоче зробити з клінікою для лікування метадоном. Але ще побачиш.

Її рука так тремтіла, що вона ледве спромоглася вийти зі сторінки.

— Побачиш, — повторила вона. — Гаразд, берімося до справи, Лаура вже за хвилину йде. Спочатку перевірю твій тиск.

Парміндер робила Тессі послугу, приймаючи її так пізно, після школи. Медсестра-практикантка, що мешкала в Ярвілі, мала по дорозі додому занести зразок Тессиної крові в лікарняну лабораторію. Відчуваючи неспокій і якусь дивну беззахисність, Тесса закотила рукав свого старого зеленого кардиґана. Лікарка обвинула їй передпліччя манжетою з липучкою. Зблизька кидалася в очі разюча подібність Парміндер до своєї молодшої доньки, адже різниця між їхніми фігурами (Парміндер була сухорлява, а Суквіндер повногруда) ставала непомітною, зате схожість їхніх лиць увиразнювалась: яструбині носи, широкі роти з повними нижніми губами й великі, округлі, темні очі. Манжета боляче стиснула Тессину м’ясисту руку. Парміндер стежила за приладом.

— Сто шістдесят п’ять на вісімдесят вісім, — спохмурніла Парміндер. — Високий тиск, Тессо, занадто високий.

Спритними й майстерними рухами вона розпакувала стерильний шприц, розгладила бліду, всипану родимками, Тессину руку і встромила туди голку.

— Я завтра повезу Стюарта в Ярвіл, — повідомила Тесса, дивлячись на стелю. — Підберу йому костюм на похорон. Не уявляю, що буде, як він захоче піти туди в джинсах. Колін просто збожеволіє.

Вона намагалася не думати про темну загадкову рідину, що затікала в маленьку пластмасову трубочку. Боялася, що ця рідина викриє її таємниці, і всі спожиті нею шоколадки й тістечка можуть проявитися у зрадницькій глюкозі.

З гіркотою подумала, що їй набагато легше було б опиратися шоколадкам, якби не ці постійні стреси. Вона майже увесь свій час віддавала на те, щоб допомогти іншим людям, тож тістечка були чи не єдиною, і не такою вже й гріховною, її розрадою. Дивлячись, як Парміндер наліплювала етикетки на пробірки з її кров’ю, вона сподівалася (хоча її чоловік і приятелька вважали б такі сподівання єрессю), що Говард Моллісон доб’ється свого і взагалі відмінить вибори

Щодня рівно о п’ятій Саймон Прайс виходив з дверей ярвілської типографії. Він сумлінно відпрацьовував від дзвінка до дзвінка, але не більше. На нього чекав дім на висркрму пагорбі, охайний і затишний, розташований у цілком іншому вимірі порівняно з безперервним клацанням і брязкотом ярвілського підприємства. Затримка на роботі після завершення робочого дня (хоч Саймон тепер був уже менеджером, він і далі не переставав мислити як учень-підмайстер) могла б свідчити, ніби вдома йому чогось бракує, або ще гірше — ніби він намагається вислужитися перед начальством.

.

Але сьогодні, перш ніж потрапити додому, Саймон мусив зробити зайвий гак. Він зустрівся на паркінгу з водієм навантажувача, який постійно жував жуйку, і вони рушили сутінковими вуличками на Поля. Юнак показував, куди треба їхати, і невдовзі вони проминули будинок, у якому зростав Саймон. Він уже роками тут не бував. Його мати померла, а батька він не бачив з чотирнадцяти років і навіть не знав, де він тепер. Старий дім із забитими дошками вікнами і подвір’ям, зарослим височенною травою, справив на Саймона гнітюче враження. Його покійна мати колись пишалася цим будинком.

Молодик звелів Саймонові запаркуватися в кінці Фолей Роуд, а сам вийшов з машини й подався до страшенно вбогого на вигляд будинку. В світлі найближчого вуличного ліхтаря Саймон побачив, що під вікном будинку було навалено цілу купу сміття. Лише тепер Саймон подумав, що, мабуть, не варто було приїжджати по крадений комп’ютер на власній машині. Адже тут, цілком імовірно, могли бути відеокамери спостереження за всякими дрібними злодюжками й головорізами в капюшонах. Він пороззирався, але ніяких камер не зауважив. Ніхто, здається, за ним не стежив, за винятком дебелої жінки, яка відверто розглядала його з маленького квадратного віконечка. Саймон похмуро зиркнув на неї крізь вітрове скло, але вона не відвела погляду, палячи сигарету, тож він про всяк випадок затулив обличчя долонею.

Його пасажир уже вийшов з будинку і тюпав хиткою ходою до автомобіля, тримаючи в руках коробку з комп’ютером. За його спиною у дверях Саймон побачив дівчину-підлітка з маленьким хлопчиком біля ніг. Дівчина швидко зникла з виду, поволочивши за собою дитину.

Коли молодик наблизився, не перестаючи жувати жуйку, Саймон завів мотор.

— Обережно, — сказав Саймон, нахиляючись, щоб відчинити пасажирські двері. — Постав його тут.

Молодик поставив коробку на ще тепле пасажирське сидіння. Саймон мав намір відкрити коробку й перевірити, чи там є те, за що він заплатив, але наростаюче відчуття необачності власного вчинку перебороло це його бажання. Він вдоволився тим, що штурхнув коробку. Вона була доволі важка. Треба забиратися звідси.

— Нормально, якщо я тебе тут залишу? — голосно крикнув він хлопцеві, немовби вже від’їхав від нього на чималу відстань.

— Може, підкинь до готелю «Креннок»?

— Вибач, колего, я їду в інший бік, — відмовив йому Саймон. — Тримайся.

Саймон натиснув на газ. У дзеркалі заднього виду він побачив розлюченого молодика. Побачив, як той проказав «пішов ти на фіг!», але Саймону було байдуже. Якщо він швидко звідси вшиється, то його номерний знак, може, й не зафіксується на тій зернистій чорно-білій плівці, яку демонструють у випусках новин.

За десять хвилин Саймон був уже біля об’їзду, але навіть коли він проїхав Ярвіл, з’їхав з головної дороги і піднімався пагорбом у напрямку зруйнованого монастиря, його не полишала тривога й напруження. Він не відчував задоволення, що охоплювало його зазвичай, коли він вечорами сягав верхівки пагорба і перед ним зринали вдалині контури його будинку, що нагадував маленьку білу хусточку, на протилежному пагорбі від улоговини, в якій лежало містечко Пеґфорд.

Хоч Рут повернулася не більше десяти хвилин тому, вона вже встигла приготувати обід і саме накривала на стіл, коли Саймон заносив у дім комп’ютер. Саймон любив вечеряти не дуже пізно. Побачивши коробку, Рут схвильовано зойкнула, і це роздратувало її чоловіка. Вона не знала, чим йому це загрожує. Ніколи не розуміла, що дешевшого просто так не буває. Проте Рут миттю відчула, що Саймон зараз у тому стані, який передував вибуху, тож намагалася уникнути цього єдиним відомим їй способом: захоплено розповідала про свій день, сподіваючись, що його нічого не роздратує і Саймонів настрій сам собою розсмокчеться, коли його шлунок наповниться домашньою їжею.

Рівно о шостій, коли Саймон уже встиг витягти з коробки комп’ютер, виявивши, що там не було жодної книжечки з інструкціями, родина сіла вечеряти.

Ендрю відразу помітив, що його мати була сама не своя, судячи з її штучно-бадьорого голосу, яким вона торохтіла про якісь випадкові й недоречні речі. Вона, здається, й досі припускала, попри накопичений роками негативний досвід, що варто їй створити за столом затишну й спокійну атмосферу, і чоловік не наважиться її порушити. Ендрю почав поглинати картопляну запіканку з м’ясом (Рут відразу готувала багато таких запіканок, а тоді, вертаючись з роботи, просто розморожувала їх), намагаючись не перетинатися поглядом із Саймоном. Він не хотів думати про батьків, бо переймався значно цікавішими речами. Ґая Баден сказала йому «привіт», коли він зіштовхнувся з нею біля біологічної лабораторії. Сказала це автоматично й мимохідь, а на уроці навіть не глянула на нього.