Не так давно Кристал приснився кошмарний сон, у якому її мати була прив’язана з розчепіреними руками й ногами до якоїсь рами, немов величезне, сире, общипане курча. Вона вся перетворилася на широченну, зяючу діру, а Оббо постійно заходив і виходив з цієї печери з якимись речами, тимчасом як крихітна голівка Террі була понура й нажахана. Кристал прокинулася страшенно сердита, відчуваючи, як їй підступає до горла нудота.

— Він довбойоб, — відповіла Кристал.

— Це той високий тип з поголеною головою і татуюванням на шиї? — запитав Жирко, який уже вдруге цього тижня сачконув був зі школи, а потім цілу годину просидів на мурі в Полях, спостерігаючи за тим, що там діється. Той лисий чолов’яга, що нишпорив у багажнику старого білого фургона, його заінтригував.

— Нє, то Пайкі Прітчард, — заперечила Кристал, — якшо ти бачив його на Тарпен Роуд.

— А шо він робить?

— Не знаю, — знизала плечима Кристал. — Запитай у Дейна, він дружбан Пайкового брата.

Але їй подобалася ця його щира зацікавленість. Раніше він ніколи не виявляв аж такого бажання розмовляти з нею.

— Пайкі отримав умовний строк.

— За шо?

— Він порізав пляшкою якогось типа в районі Крос Кіз.

— А то чого?

— Звідки мені знати, блін. Я там не була, — огризнулася Кристал.

Вона була в чудовому настрої, від чого завжди ставала трохи зухвалою. Якщо відкинути її хвилювання за бабу Кет (яка, зрештою, й досі була жива, тож залишалася надія, що вона якось оклигає), то в цілому останні тижні були непогані. Террі знову почала дотримуватись приписаного в «Белчепелі» режиму, а Кристал пильнувала за тим, щоб Роббі ходив у ясла. Його задок уже майже загоївся. Соціальна працівниця здавалася цілком задоволеною таким прогресом. Кристал теж ходила щодня до школи, хоча й не відвідувала традиційні ранкові консультації з Тессою ані по понеділках, ані по середах. Вона й сама не знала, чому. Буває, що іноді втрачаєш набуті звички.

Кристал знову зиркнула на Жирка. Він їй навіть ніколи особливо не подобався, доки не обрав її своєю мішенню в залі для вистав під час диско-вечірки. Усі знали Жирка. Деякі з його жартів переповідали, наче кумедні приколи з телика. (Кристал завжди вдавала, ніби в них удома є телевізор. Вона доволі часто дивилася його в однокласниць і в баби Кет, тому могла успішно блефувати. «Ага, це було повне гівно, скажи?» «Знаю, знаю, я мало не всцялася», — вставляла вона свої п’ять копійок, коли заходила мова про різні телевізійні програми.)

Жирко намагався уявити, що буває, коли тебе поріжуть склом. Майже фізично відчував, як зазубрений уламок розтинає ніжну шкіру його обличчя, як печуть оголені нерви, як повітря щипає за порізану шкіру; відчував гарячу вологість крові, що заливає йому обличчя. Шкіра довкола його рота стала надзвичайно чутливою, немовби там уже запікся шрам.

— А Дейн і досі ходить з ножем? — запитав він.

— Звідки ти знаєш, шо в нього є ніж? — здивувалася Кристал.

— Він лякав ним Кевіна Купера.

— А, ну так, — сказала Кристал. — Той Купер гівнюк, скажи?

— Ага, — погодився Жирко.

— Дейн носить ножа через тих братів Ріордонів, — пояснила Кристал.

Жиркові подобалося, з якою буденністю Кристал це говорила: вона розуміла, що ніж може знадобитися, бо на хлопця мають зуб і можуть йому «дати прикурити». Така була сувора реальність. Решта все не мало значення… Перед тим, як того дня приїхав Арф, Каббі вимагав від Тесси поради, на якому папері йому краще друкувати передвиборну листівку: на жовтому чи на білому…

— Може, там? — запропонував за якийсь час Жирко.

Справа від них тягнувся довгий кам’яний мур, а крізь відкриті ворота виднілися зарослі кам’яні плити.

— Ага, можна, — погодилася Кристал. Вона тільки одного разу була на цвинтарі, разом з Ніккі і Ліан. Вони тоді сиділи на якійсь могилі, розпиваючи з бляшанок пиво, й почувалися не дуже певно, а потім якась жінка почала на них кричати й обзивати їх. Вони пішли звідти, а Ліан пожбурила в ту жінку порожню баночку.

Але тут їх буде видно, подумав Жирко, коли вони підійшли до широкої бетонної доріжки поміж могилами: порослі зеленню пласкі надгробні плити ніяк їх не сховають. Тоді трохи далі Жирко помітив під стіною живопліт з барбарису. Він пішов навпростець, перетнувши цвинтар, і Кристал рушила за ним услід, ховаючи руки в кишенях. Тепер вони ступали поміж прямокутними клумбочками, всипаними гравієм. Написи на потрісканих надгробках були нерозбірливі. То був величезний цвинтар, просторий і доглянутий. Невдовзі вони вже дійшли до новіших могил з блискучими чорними мармуровими надгробками і золотистими написами. Довкола лежали свіжі квіти, принесені для тих, хто помер зовсім недавно.

— Ось тут буде добре, — сказав Жирко, дивлячись на темну прогалину поміж колючими кущами, порослими жовтими квітами, і цвинтарним муром.

Вони заповзли у просякнутий вологістю затінок і лягли на землю, притулившись спинами до холодної стіни. Всюди поміж кущів виднілися надгробки, але людей ніде не було. Жирко спритно скрутив косяк, сподіваючись, що Кристал це побачить і буде вражена.

Але Кристал дивилася кудись удалину з-під темного покрову лискучого листя і думала про Анну-Марію, що, як сказала тітка Шеріл, приходила в четвер до баби Кет. Якби вона тоді прогуляла школу і прийшла туди в той самий час, вони могли б нарешті зустрітися. Кристал уже безліч разів уявляла, як побачить Анну-Марію і скаже: «Я — твоя сестра». У цих її фантазіях Анна-Марія завжди була захоплена зустріччю, після якої вони починали бачитися мало не щодня, і, врешті-решт, Анна-Марія пропонувала Кристал переїхати до неї. Уявний будинок Анни-Марії був охайний і чистенький, як у баби Кет, але набагато сучасніший. А останнім часом до цього уявного сюжету Кристал додала ще й маленьке рожевощоке дитятко у вишукано оздобленому ліжечку.

— Тримай, — сказав Жирко, передаючи Кристал косяк. Вона зробила затяжку, на кілька секунд затримала дим у легенях і поринула у мрійливе забуття, відчуваючи, як починають діяти чари коноплі.

— А ти маєш братів або сестер? — поцікавилася Кристал.

— Не маю, — відповів Жирко і помацав кишеню з презервативами.

Кристал віддала Жиркові косяк. У голові їй приємно паморочилося. Жирко зробив потужну затяжку і випустив кільця диму.

— Мене всиновили, — сказав він після паузи.

Кристал витріщилася на Жирка.

— Всиновили, серйозно?

Їхні почуття ставали дедалі розкутіші, вони могли розмовляти довірливо й відверто, усе ставало легким-легким.

— Мою сестру теж удочерили, — сказала Кристал, зачудувавшись такому збігові і зрадівши, що з’явилася нагода поговорити про Анну-Марію.

— Ага. Мабуть, я з такої ж родини, як і в тебе, — мовив Жирко.

Але Кристал його не слухала. Вона хотіла говорити.

— Я маю старшу сестру і старшого брата, Ліама, але їх забрали від нас, коли я ше не народилася.

— Чого? — зацікавився Жирко.

Він раптом став дуже уважним.

— Моя стара була тоді з Річі Адамсом, — почала Кристал. Вона глибоко затяглася й випустила тоненьку цівку диму. — Він стопудовий псих. Отримав пожиттєве. Угробив одного типа. Страшенно бив маму й малих, а тоді прийшли Джон і Сью й забрали дітей, потім ше й соціалка втрутилась, і вони так і лишилися в Джона і Сью.

Вона знову затяглася косяком, уявляючи ті часи, коли її ще не було на світі, просякнуті кров’ю, люттю й пітьмою. Вона багато чого наслухалася про Річі Адамса, здебільшого від тітки Шеріл. Він гасив недопалки об рученята однорічної Анни-Марії й бив її так, що аж ребра тріщали. Розбив Террі обличчя; на її лівій вилиці й досі було видно вм’ятину. Террі тоді серйозно підсіла на наркотики. Тітка Шеріл без жодних емоцій згадувала про рішення забрати від батьків обох цих занедбаних і заляканих малят.

— Так мало статися, — казала Шеріл.