Але що буде, коли поліція тим часом дійде висновку, що Тереза для них не становить жодного інтересу? В такому разі фотографія в їхніх руках стане простою забавкою, і ніхто нікому не заборонить, щоб потішитись, вкласти її в конверт і послати Томашеві.

А що буде, коли Томаш одержить таку фотографію? Прожене її? Може, й ні. Мабуть, напевне, ні. Але хистка будова їхньої любові остаточно зруйнується. Бо ж ця будова тримається на її вірності, як на одному-єдиному стовпі, а любові так само як імперії: якщо загине ідея, на якій вони були засновані, — занепадають і вони.

Перед очима в неї була картина: заєць, що біжить борозною, мисливець у зеленому капелюсі й костьольна вежа над лісом.

Вона хотіла сказати Томашеві, що добре було б виїхати з Праги. Поїхати геть від дітей, які закопують живих ворон у землю, геть від стукачів, геть від дівчат, озброєних парасольками. Вона хотіла сказати йому, що добре було б виїхати в село. Що це єдина дорога до порятунку.

Вона повернула до нього голову. Але Томаш мовчав і дивився на щось перед собою. Вона не могла подолати бар’єр мовчання, що розділяв їх. Вона почувалася так само, як тоді, коли спускалася з Петршіна: на шлунок тиснуло й хотілося блювати. Томаш лякав її. Він був для неї надто сильний, а вона надто слабкою. Він віддавав їй накази, яких вона не розуміла. Намагалася виконати їх, але нічого в неї не виходило.

Тереза хотіла повернутися знову в Петршін і попросити чоловіка з рушницею дозволити їй зав’язати очі стрічкою й спертися на стовбур каштана, їй хотілося вмерти.

Вона прокинулась і усвідомила, що вдома сама.

Вийшла на вулицю й попрямувала до набережної. Хотіла подивитися на Влтаву. Хотіла стати на березі й довго дивитися на хвилі, бо ж плин річки заспокоює і лікує. Річка тече споконвіку, і людські історії відбуваються на її берегах. Відбуваються, щоб завтра про них забували, а річка текла собі далі.

Спершись на парапет, вона дивилася вниз. Це була околиця Праги, Влтава вже протекла через місто, лишила позаду пишність Градчан і костьолів і була, наче актриса після спектаклю, стомлена й замислена. Текла вона поміж брудних берегів, обгороджених парканами й стінами, за якими були фабрики й спорожнілі спортивні майданчики.

Вона довго дивилась на воду, що здавалася тут іще смутнішою і темнішою; і раптом посеред річки угледіла якийсь предмет, червоний предмет, так, це була лавочка. Дерев’яна лавочка на металевих ніжках, яких повно у празьких парках. Вона поволі плила серединою Влтави. А за нею ще одна лавочка. А далі ще, і ще, й лише тепер Тереза побачила, що з міста пливуть лавочки із празьких парків, їх було багато і ставало дедалі все більше, вони пливли по річці, як восени листя, винесене водою з лісів, лавочки червоні, жовті, блакитні.

Вона озирнулась назад, наче хотіла запитати в перехожих, що все це означає. Чому пливуть по воді лавочки з празьких парків? Але всі байдуже проходили мимо, нікого анітрохи не цікавило, що якась річка тече споконвіку через їхнє недовговічне місто.

Вона знову задивилась на річку. Їй було невимовно сумно. Вона розуміла: те, що вона бачить, це прощання.

Коли більшість лавочок щезла з поля зору, з’явилося ще кілька запізнілих, ще одна жовта лавочка, а за нею ще одна, блакитна, остання.

Коли Тереза неждано приїхала до Томаша в Прагу, він кохався з нею, як я вже писав у першій частині роману, того самого дня чи, точніше, тієї самої години, але одразу ж після цього у неї підскочила температура. Вона лежала на його постелі, а він стояв над нею, маючи непоборне відчуття, що це дитя, яке хтось поклав до кошика й пустив його за течією.

Образ підкиненої дитини від того став йому дорогим, і він часто думав про старі міфи, в яких він зустрічався. В цьому явно крилась і причина, чому якогось дня він узяв у руки переклад Софоклового «Едіпа».

Історія Едіпа добре відома: пастух, знайшовши підкинене немовля, відніс його своєму цареві Полібові, і той виховав його. Вже бувши юнаком, Едіп зустрів на гірській дорозі повіз, у якому їхав незнайомий вельможа. Поміж ними спалахнула сварка, і Едіп вельможу вбив. Згодом він став чоловіком цариці Іокасти і володарем Фів. Він і гадки не мав, що чоловік, якого він убив у горах, був його батько, а жінка, з якою він живе, його мати. Лиха доля тим часом обрушилася на його підданих і почала терзати їх страшними недугами. Коли ж Едіп збагнув, що він сам винен у їхніх стражданнях, застібками від одежі виколов собі очі й сліпий пішов геть із Фів.

У тих, хто вважає, нібито комуністичні режими в Центральній Європі — є виключно витвором злочинців, лишається поза увагою головна істина: злочинні режими були створені не злочинцями, а ентузіастами, впевненими, що вони відкрили єдину дорогу в рай. Вони затято захищали цю дорогу, прирікаючи людей на смерть. Проте з часом з’ясувалося, що ніякого раю не існує, а отже ентузіасти виявились убивцями.

І тоді всі з криком накинулися на комуністів: «Ви відповідальні за нещастя країни (вона зубожіла і спустошилась), за втрату її самостійності (вона попала під владу Росії), за страту невинних!»

А ті, кого звинувачували, відповідали: «Ми не знали! Нас обдурили! Ми вірили! Але в глибині душі своєї ми невинні!»

Отже, суперечка, зрештою, звелася до одного-єдиного запитання: чи справді вони не знали, чи лише вдають, що не знали?

Томаш стежив за цією суперечкою (як стежив за нею весь десятимільйонний народ) і приходив до думки, що серед комуністів напевне були люди не такі вже й необізнані (не могли ж вони не знати про страхіття, що творилися й далі творяться у післяреволюційній Росії). Проте цілком вірогідно, що більшість із них справді не знала нічого.

І він сказав собі, що важливо не те, знали вони чи не знали, питання треба ставити по-іншому: чи можна вважати людину невинною лише на тій підставі, що вона не знає? Хіба дурень, який сидить на троні, звільняється від відповідальності лише тому, що він дурень?

Припустімо, що чеський прокурор, котрий на початку п’ятдесятих років вимагав смерті для безневинного, був обдурений російською таємною поліцією і урядом своєї країни. Але хіба має право сьогодні, коли ми вже знаємо, що звинувачення були абсурдні й страчено невинних, той самий прокурор обстоював чистоту своєї душі й бив себе в груди, запевняючи: «Моя совість чиста, я не знав, я вірив!» Хіба в його «я не знав! я вірив!» не криється невиправна вина?

І тоді Томаш знову пригадав історію Едіпа: Едіп не знав, що він живе з власного матір’ю, і все ж, коли зрозумів, про що йдеться, не відчував себе невинним. Він не зміг дивитися на горе, яке завдав своїм незнанням, виколов собі очі і, сліпим, пішов із Фів.

Томаш, слухаючи, як комуністи галасливо захищали свою внутрішню чистоту, казав собі подумки: завдяки вашому невіданню ця країна втратила, можливо, на століття свободу, а ви кричите, що не відчуваєте за собою вини? Як же ви можете на все це дивитись? І це вас не жахає? Чи ви взагалі щось бачите? Бо коли б ви були зрячими, вам слід було б осліпити себе й піти з Фів!

Це порівняння так подобалося йому, що він частенько використовував його в розмовах з друзями, тож із часом його формулювання ставали все точнішими й вишуканішими.

Він, як і всі інтелектуали тих років, читав тижневик, що його видавала Спілка чеських письменників тиражем триста тисяч примірників і який досяг досить значної автономії в державі, висвітлюючи теми, що їх інші видання навіть згадувати не наважувались. У письменницькому часописі писали й про те, хто і якою мірою винен у судових убивствах на політичних процесах, якими розпочиналося комуністичне правління.

У всіх цих суперечках повторювалося повсякчас те саме запитання: знали вони чи не знали? Оскільки Томаш це запитання вважав другорядним, то якогось дня він письмово виклав свої міркування про Едіпа й послав їх до тижневика. Через місяць одержав відповідь. Його запрошували в редакцію. Коли він прийшов туди, його привітав редактор, чоловік маленького зросту, але прямий, наче аршин проковтнув, і запропонував йому змінити порядок слів в одному реченні. Невдовзі текст справді був опублікований на передостанній сторінці в рубриці «Листи читачів».