Літак зник так само раптово, як і з’явився, і знову настала тиша.

— Сподіваюсь, що він розніс блокпост сепаратистів, — тихо сказала Настя.

Вона ще з годину стояла на балконі, надіючись, що літак повернеться, але до самого вечора небо не порушили гучні звуки. Місто поступово оговтувалося, заспокоювалося, приходило до тями, добре знаючи, що тиша оманлива і за кілька годин воно знову здригнеться від вибухів.

Вдень Настя побувала у Геннадія і збиралася залишитися до ночі, поки її змінить Уля, але син по обіді сказав, що хоче поспати, тож їй нема чого робити і вона може йти додому.

— Добре, — сказала Настя всміхнувшись, — якщо мене женеш, то піду.

— А чому батько не приходить? — спитав син, і Настя на мить завмерла.

— Він приходив, коли тебе оперували, і чекав разом зі мною, — відповіла вона, порпаючись у сумочці.

— Коли ще прийде?

— Напевно, коли проспиться, — зітхнула Настя.

Вона навмисно трохи затрималася, сподіваючись, що син спитає про сестру, але він лише сказав:

— Мамо, йди вже відпочивати.

Настя вийшла з лікарні й біля входу в приймальне відділення побачила, як на великій швидкості примчали мікроавтобус і легковик ополченців. Бойовики були в повному спорядженні, суворі, в касках і бронежилетах, з автоматами напоготові, вони швидко вийшли з машин, побігли в приміщення. Вмить звідти вийшли медпрацівники і почали приймати поранених. «Довоювалися», — подумала Настя і пішла додому.

Ввечері вона за звичкою намагалася додзвонитися знайомим та близьким, але мобільного зв’язку не було в жодного оператора. На щастя, ще працював стаціонарний телефон, і вона змогла трохи поговорити з Ларисою, Ніною та Вадимом. Насилу додзвонилася до чоловіка.

— Май совість, — сказала йому, — на тебе чекає син.

— Буду, — вимовив він, ледь ворочаючи язиком.

— Тільки, будь ласка, не в такому стані, як зараз, — попросила Настя.

— Не вчи мене жити… — почула звичне й агресивне і вимкнула зв’язок.

Настя вийшла на балкон. Небо затягло важкими хмарами, спека спала. Легкий вітерець, уже не суховій, грався її волоссям, пестив обличчя. Поодинокі перехожі поспішали у своїх справах, автівок майже не було, біля площі Перемоги сумували кілька машин таксі. У бік Лисичанська проїхала «Газель» з відкритим верхом. Згори Насті було добре видно, що у ній поруч із мінометом сиділи насуплені озброєні терористи. За ними прослідував цілий автобус бойовиків. У Насті скипіла ненависть і до озброєних людей, і до міномета, від якого несло смертю. Завдячуючи ось таким, зараз десь ллється кров невинних людей і гинуть українські воїни. Одна частина мешканців Донбасу сама покликала війну на свої землі, інша не все зробила, щоб її зупинити, а зараз усі разом не знають, як її здихатися. Війна швидко ввійшла у свої права. Зараз вона вже не лише на лінії фронту, вона проникнула в людські душі, в кожну родину, розсварила близьких людей, вигнала з насиджених місць, змусила покинути нажите роками і податися на чужину, рятуючи життя.

І знову звично загриміло. Місто невміло, незграбно і марно намагалося заглушити звуки війни цокотінням підборів дівчини, яка кудись поспішала, та гуркотом трактора, який у такий час кудись їхав. З одного боку на мить стихало, з іншого гупання від розривів снарядів починало наростати, потім до симфонії війни підключалися гупання з трьох сторін, тільки для її музики не було вдячних слухачів. Потроху почали виглядати з балконів мешканці будинку і тицяти пальцями в різні боки. За годину з сиренами з боку Лисичанська на великій швидкості почали їхати машини, усі вони повертали в бік лікарні.

— Ополченців поранених везуть, — щойно поговоривши по телефону, сказав чоловік з сусіднього балкона.

— Звідки ви знаєте? — спитав інший чоловічий голос. — Зв’язку нема.

— З Лисичанськом можна по «Київстару» поговорити, — пояснив він, — а з Рубіжним — по «Лайфу», а по місту не можна ні з ким зв’язатися.

— Є вбиті на Сиротянських дачах, — сказала жінка.

— І на Кривенькому озері, — додала інша.

— Рибалку якогось убито.

— То нехай сидить вдома, а не рибалить, попереджали, що не можна на річку ходити.

— Воно й вдома сидіти небезпечно.

— І не кажіть!

Стрілянина не вщухала до самої ночі. Настя вслухалася у вибухи, які, здавалося, то наближаються, то віддаляються від міста. Намагалася «піймати» Інтернет, щоб дізнатися новини, але не вдалося. Ще один день скінчився марною надією. Нічого не роблячи, Настя відчувала неймовірну втому. Вечеряти не схотіла, вирішила виспатися і відпочити, тому лягла в ліжко раніше, ніж звичайно. Ще не було й десятої, коли в її кімнаті згасло світло.

У лікарняному коридорі Настя зіткнулася з кількома ополченцями. Біля палати, де був Геннадій, також стояв чоловік зі зброєю.

— Сюди не можна, — зупинив її військовий.

— Там мій син, — пояснила вона.

— Там нема вашого сина, — сказав він, — дізнайтесь у медсестри, де він зараз.

Настя не стала шукати медсестру, одразу пішла до кабінету лікаря. Він пояснив, що сина перевели до іншої палати, бо привезли поранених ополченців. Жінка хотіла нагадати, що вона давала лікарю гроші за комфортні умови для сина, але махнула рукою і пішла. Хто вона та її син? У бойовиків зброя, проти якої не попреш. Геннадія перевели у загальну палату, де було шість койко-місць. Біля сина не було Улі, тож Настя розхвилювалася, як він тут сам.

— І як би тут була Улянка, якщо комусь потрібно сходити в туалет? — сказав їй Геннадій.

— Перевели нас сюди, — втрутився в розмову сусід хлопця. — Бачте, ополченців потрібно лікувати! А ми, мешканці свого міста, вже ніхто, бойовики тут господарюють. Ми, виходить, повинні оплатити операції, ліки, навіть шприці та рукавички, ще й на лапу лікареві дати, а їх привезли — знайшлися і ліки, і рукавички, і все, що потрібно, а головне — безкоштовно.

— Іване Максимовичу, тихіше, — попросив Геннадій. — Самі розумієте, що у них зброя. Що мав лікар робити? Відмовити? Для лікаря нема поділу на цивільних, військових, своїх чи чужих, він давав клятву Гіппократа і має надавати допомогу всім підряд.

— Тільки громадянам своєї країни за гроші, а окупантам — безкоштовно, — невдоволено сказала Настя і спитала: — Як ти?

— Я хочу додому, — сказав хлопець.

— Не будь дитиною.

— Мамо, поговори з лікарем, — попросив син, — мені насправді вдома буде краще і тобі легше. Можна буде на таксі приїжджати на перев’язки в лікарню, а уколи я сам собі можу робити.

— Навіть не знаю, — Настя стенула плечима. — Гаразд, я переговорю з лікарем.

За годину вони були вдома. Настя повеселіла. Вона застелила чисту постільну білизну, протерла пил, провітрила кімнату і заходилася готувати їсти.

— Якщо не будеш дотримуватися постільного режиму, відправлю назад в лікарню, — пожартувала вона. — І пам’ятай, що тобі ще довго не можна піднімати важкого. Якби поберігся, то цього лиха б не сталося, — сказала Настя і прикусила язика: не варто було нагадувати про Льоню, який був важкий, а син ніс його тіло на руках. Знітилася і не знала, як виправити становище.

— Усе гаразд, мамо, — заспокоїв її син. — Ти не будеш проти, якщо до мене прийде Улянка?

— Уля? Уже не Оксанка? — Настя ледь помітно всміхнулася.

— Так, Уля, — всміхнувся він і спитав: — Скажи мені, мамо, чоловіки завжди короткозорі та сліпі чи я виняток?

— Не ти один такий, — з сумом промовила Настя і задумалася, задивившись у вікно.

Нагодувавши сина, Настя залишила його наодинці, щоб відпочив чи подрімав, поки відносна тиша. Останнім часом вона й сама відчувала слабкість. Давалися взнаки безсонні ночі та відсутність апетиту. Вона також прилягла на ліжко, хоча спати не збиралася. Стало звичкою навіть не спати, а лише давати собі невеликий перепочинок між обстрілами, які останніми днями майже не вщухали. Ранок починався з вибухів і перегляду новин в Інтернеті, якщо він був. Кожен новий день Настя починала з надії побачити, що «бермудський трикутник» їхніх міст, цей «піднятий вгору палець», нарешті відрізали, але навколо йшли бої, а звільнення не було. Настя вирішила щось загадати про те, що вона зробить, коли місто буде вільним від окупантів. Здавалося, що підскочить від радощів до стелі, і їй відкривалася радість радянських бійців, які дійшли до Берліна. Часто кажуть «мирне небо», але лише зараз вона відчула значимість цих слів.