А Джиглик штирбав собі кроквою далі, приміряючись і прикидаючи в думці, кому врізати сінокосу зараз, дати в пониззі, де лопушіла трава, смакована корівчиною взимку, наче цукеркою, а кому вділити на лисому пагорбку, де стирчав лише типець - тугий, як сталевий дріт, що вгинається і деренчить навіть під найліпшою косою, черствий і пісний, без смаку і запаху, від якого худоба верне носа, чхає та пирхає. Подумки бригадир передбачливо і далекоглядно тасував своїх односельців, наче карти в колоді, виділяв та наділяв відповідно до масті й ваги, зглядаючись чи то отака тобі шістка з ланки, чи поважний конторський валет або не менш поважна дама; Джиглик штирбав і штирбав кроквою, аж поки раптом на щось не перечепився. Для порядку він було матюгнувся коротко й з підсвистом, мов цьвохнув своїм батіжком, - так любив він підцьвохкувати, стоячи над жінками, що сапали буряки, - але, роздивившись, на що спіткнувся, враз потеплішав, подобрів і обм’як душею: то була напхана наїдками сумка, а з неї соромливо і крадькома на світ визирала заткнута кукурудзяним качаном плящина.

- Тадею! - крикнув Джиглик, прочищаючи пересохлу горлянку, як давно чищеного вже димохода, і у владному голосі його прорізалися торжество і подив, дещо подібні до тих, які звучать у крику щойно народженої дитини, яка поспішає сповістити усіх про власне пришестя у це життя. - Сюди!

Сапаючи, плутаючись та шморгаючи короткими ногами у високих, пахучих свіжим, ще пінистим молоком травах, Рубан підкотився до бригадира, а як угледів у сумці засоромленого кукурудзяного качана, то гладеньке лискуче лице помічника тихо розцвіло жаркою дикою маківкою - від того цвіту в Тадея аж вуха заворушилися.

- Добра душа знайшлася-таки, - підняв торжествуюче сумку Джиглик і ляснув любовно її по боці долонею, як, траплялося, поляскував жінок трохи нижче попереку, коли був добрим. - Цій душі, бігме, найліпшу дзялку відріжу, нех тільки заявиться.

І бригадир з помічником тут же, у траві, не глянувши навіть у бік дядьків, що спантеличено зупинилися і ніяково переступали з ноги на ногу,всілися підобідувати.

- Пий, Тадею, тепер тобі бога нема, - булькав з пузатої пляшки ожилий і враз повеселілий Джиглик, неприступне лице якого стало негадано свійським. - Бог у селі один - уповноважений, апостолом же при ньому голова. А вони ж бо тим самим зайняті у Лосичинах.

Бригадир з помічником, склавши собі по-турецьки ноги, підобідували непоспіхом, довкола поважно вихитувала вистиглою волоттю грястиця, у пониззі гнав зелену хвилю легкий вітер по осоці, широкій, мов пітяжка, що шелестіла й насмішкувато перешіптувалася; Джиглик з Рубаном блаженствували. Світ, який зранку чогось був похмурим та нецікавим, зараз став знову звабливим, і навіть болотні чайки-книги, що стривожено поруч літали, вививалися й кигикали, побоюючись за близькі свої гнізда, перестали дражнитись, як видавалося перш, а добродушно тільки перегукувалися, мов добровільні вартові при бригадному начальстві. Тадею не було вже ближчого чоловіка за Джиглика, а Джиглику - за Тадея, і бригадир, що завжди спогорда поглядав на помічника, вихиливши з клекотом та булькотом у гагавці третій гранчак, упізнав в ньому нарешті рівного, а таке право у Джиглика мали хіба лиш голова колгоспу і власна, широка в крижі, як шугалія, жінка, - єдині, кого побоювався.

- Пий,Тадею, - не скупився Джиглик, підливаючи в Рубанів гранчак сивої, як осіння мліч, самогонки. - Ми таки заробили сьогодні.

І коли Рубан одним кидком, не торкаючись товстих, обмазаних салом губ. вихлюпнув ту осінню мліч у глибокий, мов вирва, рот, а тоді скрадливим котом принюхався до хлібного окрайця, Джиглик схвально скліпнув повіками.

- Думаєш, наше право ділити мале? Думаєш, то так просто?- кивком пальця, як завжди любив поміж людей, поманив помічника ближче до себе, наче те, що збирався сказати, було неабиякою таємницею. - 3 умом тра’ділити, з умом. То найлегше: взяв шапку, потягнув номерка - і коси собі дзялку. А хто ж тоді, чи не скажеш, робочий клас годуватиме? Ні, чоловіче, тоді у колгосп робити ніхто не піде, раз шапка замість бригадира. Ні, чоловіче, тра’, щоб до мене йшли звечора і зранку, просили городу й дровець підвезти і бульбу з поля забрати. І то присьма просили.

Товстим пальцем Джиглик постукав по порожньому гранчаку, як залюбки постукував голова колгоспу по столу на правлінні і як стукав уповноважений, збираючи на нараду сільське начальство - усі троє, вони чомусь були схожі Рубану між собою, схожі, наче крашанки на проводи, коли грали у льоси; Рубан знав для себе цю схожість, тільки словами не міг сказати.

- От візьми Макариху, - примружив велике, мов качине яйце, око Джиглик і крізь щілину повіки хитро цілився на помічника, цілився довго, бо ніяк не міг вцілити - по обіді помічник чомусь розпливався, хитався і мерехтів, як мерехтить далекий силует на веснянім, оповитім хистким і тремтливим маревом полі, що прокинулося щойно, і дихає, і живе. - Де їй слід вділити сінокосу по справедливості: типцю на пагорбку чи у пониззі, де коси не відтягнеш?

- Н-да-а, - зам’явся якось і пошкріб п’ятірнею потилицю помічник: лячно йому було не вгадати. - Є би намне...

- Крутиш, Тадею, - грізно сказав бригадир і так само цілився оком у щілину, тепер уже цілився напевне, бо врешті-решт, хоч із великими трудами, таки впіймав на мушку і з останньої моці силився не випускати.

- Мабуть, дати, - непевно тягнулося, як рідке тісто, слово помічника, тягнулося, липло і ніяк не відставало. - Чоловік з війни не прийшов, троє дітей, як сверщків, у хаті...

- А Грицику? - здивовано ікнувши, не давав передихнути Джиглик.

- Той не вельми ласий у колгосп, - випалив майже відразу, незвично розхоробрившись Рубан, і лискучі очі його світилися - досі думки Тадея питала хіба Мокрина з ланки.

- Ех ти... - зажурено хитнув головою Джиглик і в хрипкуватому прокуреному голосі його прокинулося щире розчарування і жаль, що поступово переходили в поминальну скорботу, прощальну і непідробну, як в останньому слові над домовиною покійника. Бригадир довго мовчав, мовчав переможно, тішачись власного вищістю. І вже стачало навіть тієї мовчанки, щоб Рубан сам зрозумів урешті, який він малий і мізерний супроти Джиглика.

- З кебетою тра', по справедливості... Щоби сіно мали усі,  - мовив тоді бригадир повагом, даруючи кожне слово, мов шелесткого червінця. - Макарисі бахур її, Семенко кривий, що сторожує ферму, і так натягне в'язками. Яку ще трясцю робити у довгі зимові ночі... А Грицику дам, бо він боржій іншого, як тільки розкрию рота на зборах, кричить “Прравильно!”

Прибитий власного недоумкуватістю, Рубан і геть змалів, вріс у траву, над якою ледачо гули важкі джмелі, і, ненароком поперхнувшись замашним куском сала, пристиджено і ніяково закашлявся.

А Джиглик тим часом вів своєї, замислено зирячи ожилими очима геть удалечінь, у ту саму Темряву.

- З кебетою тра’, щоб вийшов отой самий... - затнувся було, бо вислизало слово, і він став на мигах йому показувати, ловлячи щось у повітрі, як ловлять навпомацки раків понад зарослими, замуленими берегами Турії, - отой, як уповноважений на зборах казав... ди... димо-критический централізм.

Спантеличено кліпаючи повіками, Рубан задумався вельми глибоко, довго ворушив і шелепав мізками, аж поки, ікнувши, не зважився перепитати:

- А чого ж він, Петро, димо-кратический?- з повагою до чужого розуму й собі переділив слово.

- Не знаю, - чесно признався Джиглик. - Що диму, муситьки, мніго... Але ти не тушуйся, Тадею, там, - підняв Джиглик товстого в салі пальця у небо, де вічними болотними духами носилися й викигикували книги, - там розберуться. Чи розженуть, чи більше, як тра’, напустять.

- Ну й розумна ж у тебе, Петре, голова, - аж злякався і зачудувався оторопілий Тадей.

Джиглик на те не повів навіть бровою, тільки мовчки взявся наливати з нової плящини, і сива рідина забулькала у гранчаках, як потурбована спросоння дворняга, що от-от загарчати має.