- Та ти, Петре, найперший чоловік у селі, - щиро зізнався, не здатен стримати себе більше Рубан; весь переповнений любов’ю до Джиглика, він аж спотів, і той пітлюбовіта відданості масними краплями зблискував на чолі.-Пальцем кивни - і кожен до тебе прибіжить.

-А ти, Тадею, за вішку стоїш як слуп, - з гиком перехиливши налите, і собі не лишався в боргу бригадир. - Та де там слуп - ліпше.

Знічений такою нечувано щедрою похвалою, мов дівка запросинами на перше потайне побачення, Рубан соромливо опустив голову і налив у свою чергу в склянки; Тадей заїв салом, товстим і біленьким, як сир, з ніжною рожевою шкіркою, смаленим льоном, який перезимував під снігом і який ледве встигли навесні спалити до перевірки з району, а на твердих широких зубах у Джиглика молода цибуля хряскотіла, мов бадилля в січкарні.

- Випий, Петрику, випий, - слізно припрошував і їв бригадира закоханими очима Тадей, для якого тепер не лишалося й крихти сумніву, що таки справді Джиглик найперший у селі й найліпший його друзяка - правда, бентежило, що лице і вся постать Петра якось розпливалися, замість одного Джиглика ставало два, і Тадей губився, котрому із них стояти завтра за вішку, - Випий, Петре, як був ти пресвітером, то ніззя, а тепер - по гагавку...

У сивих, як самогонка з картоплі, очах Джиглика щось сколихнулося, але так несміливо і боязко, що зразу стихло.

- А то я... був пресвітером? - поворушив неповоротким і одерев’янілим, мов від уколу новокаїну, неслухняним язиком.

- Та ти ж... То я точно відаю, - присягався Тадей. - Так мені тебе шкода, що аж млость за груди бере.

- А може, і я, - непевно обвів поглядом довкруг Джиглик, наче бачив тут усе вперше: і ці луки, що дихали духом прив’ялених, щойно скошених трав, бо ощасливлені зранку, аби вділене часом не переділили, як траплялося не раз, боржій хапалися за коси; і дядьків, що м’ялись й стовбичили все так само, на всяк випадок трохи поодаль, на безпечній відстані; і синю зламливу смужку Темряви. А ще Джиглик не був певний того, що замість одного Тадея перед ним мерехтіло то два, то три. “Гм, - зчудувався собі чоловік, - компанія більшає”.

Розімлілий Тадей, що раз по разу витирав із чола масний піт, почувався з Джигликом тепер не просто найліпшим приятелем і найближчою ріднею, - вони були членами безкінечного братства, де всі возлюбили одне одного куди кріпше, аніж можна возлюбити Самого себе, братства широкої, розмашистої і безмежної душі. У притомлену й обважнілу голову Тадея раптом штрикнула негадана досі, але така спокуслива думка, очі його знов засвітилися, як в темноті у вдоволеного кота, що замірився на гладку вайлувату мишу.

- Петре, чуєш-но. Петре, в мене хлопець у школу ото пішов, а в тебе дівчина йде на осінь. Будемо сватами, га-а?

- Випиймо, свате! - крикнув, пересилюючи гикавку, Джиглик і спробував зірватись, щоправда, марне на ноги, - Многая літа!

- Випиймо!

І коли Джиглик занюхав чарку кавалком чорного і глевкого хліба, з свистом втягуючи повітря у широкі, як труби, ніздрі, аж залопотів папір, на якому розкладали наїдки, а Рубан ковтнув ще один шмат слизького й розпареного сала, Тадей знову замилуваними очима пас бригадира.

- Такий ти хороший, Петре, - цнотливо змахнув повіками Рубан. - Дай я тебе поцілую.

Він потягнувся і чмокнув з розгону товстими губами, що липли від сала і клеїлися, у неголену і шорстку, як обрус, щоку, тоді відхилився було і від вдоволення аж очі заплющив.

- Свате, дай ще раз.

Тут уже не могла, ніяк нездатна була стриматися і шорстка, як його неголені щоки, душа Джиглика; свати, хитнувшись назустріч один одному, обнялися навхрест, мов намагалися боротися в паси, і чмоконулися, аж задзвеніли зуби; розчулений Джиглик так засмоктав Тадея, що той залопотів, як щойно папір під наїдками, а Тадей натомість, мліючи і танучи від блаженства, пустив очі у небо - ледве приятелі розклеїлися.

- Ой... - здивовано зойкнув раптом Тадей і лапнув рукою себе за губу, з якої звивистим цюрочком на сорочку побігла кров.

- А Джиглик губу Врубаному відкусив... - оторопіло кахикнув хтось із дядьків, що покірно чекали дзялки.

- Відкусив Джиглик носа Врубаному! - заверещала, не все дочувши, дітлашня, що пасла поодаль свині.

- Джиглик носа відкусив!

- Відкусив!

- ...кусив! -понеслося дядьківськими городами за сінокосом, де жінки якраз пололи біб, понеслося від грядки до грядки, нестримною і незупинною поштою летіло до села.

Якийсь час Джиглик незрушно сидів, як качка на яйцях, що днями мають лупитися, і лише спантеличено поводив головою з боку в бік, не здатен бодай чимось зарадити дитячому вереску і перегуку ласих на новину жінок.

- То-то я носа?- він грізно нахилив голову і витягнув шию, від чого неголене і плоске його лице ще більше ощетинилось і видавалося дошкою, в яку навбивали цвяхів; від обурення й кривди в нього наїжачилось волосся на потилиці. То був звичний для нього вираз, який здебільшого наганяв на вид, коли говорив із людьми, і від того, що люди опускали очі й винувато задкували, його аж мурашки, як завжди у кращі хвилини, лоскотали поміж лопаток. Він посвистом кликнув коня, що незмінно ходив слідом за ним осідланим, як бригадир ділив і наділював, і коли кінь підійшов, невдоволено фуркаючи, важко закинув тіло в сідло.

Забачивши Джиглика на коні, діти заверещали тепер з ляку і, шмагаючи лозинами твар, щодуху погнали свиней на греблю, у село - чого доброго, як не раз бувало, ще у колгосп забере.

- То-то я... носа?- бригадир шмагонув коня нагайкою, і той, граючи селезінкою, з рисі у скач розпластався над травами.

Вихором, що негадано зривається в спеку і закручує все у сусвітньому танці, понісся Джиглик греблею і догнав пастухів якраз перед мостом через гнилу і муляву канаву. Мов наперед упиваючись помстою, свиснула з розбишакуватою радістю, звиваючись змією в повітрі, нагайка... З писком і вереском дітлахи наче куріпки шмигонули у верболози край греблі, мавпенятами дременули сукуватим і покрученим гіллям, стаючи враз недосяжними; а нажахані свині, кувікаючи, хрюкаючи і штовхаючись, сипонули врозтіч - тільки одна чорно-ряба свиня, що бігла краєчком, певно, не без допомоги зірвалася з моста і з виляском шубовснула в мул, сипонувши вусебіч брудними бризками.

- Ага, ото буде! Ага, ото буде! - цвірінчала, галасувала дітлашня пташиним базаром, від утіхи аж підстрибуючи на гіллячках, вдоволена безплатним видовищем і власного недосяжністю. Вперше на їхніх очах бригадир, який ніколи не знав, що таке сумніви, якось розгубився - озирався безпомічно і лиш стримував лійцями розгарячілого коня.

- А то свиня голови! А то свиня голови! - відчувши вагання і нерішучість супротивника, єхидною видумкою добивав бригадира пташиний базар.

“А трасця їх зна, голови чи ні, - почухав бичілном потилицю Джиглик. - На лобі хіба написано...”

І він, злобно блиснувши у бік дітлашні на вербах, соковито сплюнув і важко та неохоче на всяк випадок почав рятувати невезуче створіння, що борсалося і булькало в муляці.

Ряба свиня, що перефарбувалася тим часом геть у чорнісіньку, мов наваксовану, з’ясувалося, не вельми мала охоту рятуватися: вона дригала і пуляла від бригадира на середину канави, і Джиглик. запецьканий і забрьоханий, ніяк не міг дати їй ради, аж поки, забожившись на всю зав’язку, не схопив за лапу і під рейвах, свист і улюлюкання дітлахів, мов колоду, витягнув топленика на берег.

Свиня подивилася на свого рятівника довгим докірливим поглядом, ще двічі дригнула ногою і здохла. Тільки тепер Джиглик з подивом упізнав, що то була його власна льоха.

Враз протверезілий, мов розвиднилося осіннього млічного досвітку, він зиркнув на греблю між вербами греблею ішла його жінка, насувалася невідворотною тучною хмарою, що віщує град і блискавиці; босі ноги її стугоніли далеким громом по вибитій дорозі, а в руці грізно вимахувала замашна качалка.

***

Цю трошки кумедну історію (але абсолютно невигадану, хіба що змінено імена) розповіли мені на рідній Ратнівщині, у селі, де я знаю в обличчя кожну старшу людину. Та в цій історії для мене вельми істотними є два моменти.