Перший-страх. Страх людини, що їй не дадуть сінокосу, страх, що обріжуть город - і гуляли полями селян бригадирські цибаті крокви щовесни і щоосені, а то й кілька разів за весну. Страх - як двигун невільницької економіки.

Є й другий, не менш істотний момент. Інколи доводиться чути: у незалежній Україні розцвіла корупція. Бувала людина на те лише стиха усміхнеться. Та того добра і раніше не бракувало, то не свіже насіння звідкись занесло вітром на непорочний грунт. Не поставиш у селі бригадирові могорича - не бачити аж до літа коня, аби зорати город... Найуніверсальніша форма хабара, найуніверсальніша тодішня “конвертована валюта'’ - могорич.

Райспоживспілки при ресторанах і кафе утримували “боковушки” - окремі кабінети для високого начальства. Часто тих керівників, що накривали пишні столи для представників обласного центру (модно було називати скорочено: поців), керівників, котрі вимушено крали, аби догодити високим гостям, ті ж самі гості кидали за ґрати, як згадуваного вже директора, що навчав зеків поваги до хліба.

А колгоспи? Колгоспи взагалі перетворилися на перманентно цілодобово діючу корчму. По сім, по десять і більше делегацій перевіряючих та уповноважених приїжджали задень у господарство.

Одного разу я сам потрапив у халепу.

Приїхав якось ранньою весною в колгосп Камінь-Каширського району, попорав свої справи та й зібрався додому.

Аж голова колгоспу:

- Час обідати, вискочімо десь у лісок.

- Та, хлопці, ще до вечора, крім мене, наїде кілька делегацій. Пообідаєте собі.

Але дарма, до мови пристала зоотехнік Валентина:

- Ви не маєте права мені, як жінці, відмовити: у мене сьогодні день народження.

Побалакали собі ще та й поїхали обідати.

Через півроку, уже восени, знову приїжджаю в цей колгосп. Попорався і сідаю в машину.

А голова колгоспу:

- Без обіду ми вас не відпустимо.

Бойовий зоотехнік поряд:

- Ви не повинні відмовлятися: у мене день народження.

- Стривайте, Валю, - чудуюся, - я ж навесні був на дні народження, то скільки ж їх у вас?

У голови колгоспу витягнулося обличчя. А по якійсь паузі всі розреготалися.

- Та от, - щиросердно зітхнула Валя, знаючи по спільній роботі, що “закладати" за мною не водилося, - як попаде впертий якийсь представник з району чи області, мушу казати, що день народження. Досі діяло.

Милі й добрі хлібороби наші, що годували усіх хлібом-пшеницею, усякою пашницею, будили сонце, поспішаючи в поля або на ферму, змушені були ще й годувати зграї наїзників-перевіряючих, і не просто годувати, нерідко ненавидячи, а ще й припрошувати та лагідно у вічі заглядати.

Інакше таку довідку “верхам” намалюють, що біди не оберешся.

Адже невипадково самі годувальники “уполномоченых” називали “уповнамоченими” або ж просто троєкуровськими псами. У викоханих і елегантних гончих пушкінського Троекурова від такого порівняння хіба шерсть на загривках наїжачилася б...

Могоричі та цінні подарунки гуляли, звісно, на всіх рівнях, служили безвідмовними і магічними “золотими ключиками”, які відчиняли двері будь-яких високих кабінетів. Довелося якось, ніде правди діти, і мені скористатися цим випробуваним ключиком.

Редакція і друкарня в Камені-Каширському, де я п’ятнадцять років редагував газету, була в приміщенні колишньої польської аптеки пана Ставського. Дерев’яна будівля для друкарні аж ніяк не годилася.

І за кілька років на місці найбільшої райцентрівської калабані, куди соліднішої за миргородську калюжу, вдалося збудувати типове приміщення для журналістів та поліграфістів. Але виникла проблема з обладнанням. Куди не кинься - не дають: у вас будова непланова, нема фондів. Поїхав один раз у Москву - марно. Заступник Голови Держкомвидаву СРСР, себто заступник міністра Спіхнулін, жалібно скривився і розвів руками:

- Этот вопрос труднорешаемый.

Через рік знову їду. Добрі люди порадили звернутися до високого посадовця. У самому приміщенні ЦК КПРС я вручив, як тепер кажуть, презент і попросив “посприяти”.

Того ж дня з ЦК КПРС пролунав дзвінок міністру - Голові Держкомвидаву СРСР Борису Миколайовичу Пастухову. Мене і секретаря райкому партії Р.А. Кухтея міністр прийняв негайно.

Борис Миколайович, людина інтелігентна і порядна, довго роздивлявся фотографії старого приміщення редакції і нового, де ще недавно ріс очерет і плавали тлусті та поважні качки.

- Странно как-то получается в жизни, - задумливо мовив міністр. - Одному даёшь всё - и ничего не работает. Другому ничего - и дело идёт.

Тоді встав, пройшовся кабінетом.

- Так и передайте по инстанциям: с Волынью не волынить.

Заходжу до заступника міністра товариша Спіхнуліна. Боже, як я помилявся, думаючи за перших відвідин, що прізвище його прадідам дали невипадково. Та це ж милий, доброзичливий чоловік, який ні про що інше в робочий час не думає, як тільки найліпше вирішити справу. Пригощає нас сигаретами "Мальборо'', які я тоді хіба що у кадрі кіно міг побачити, жваво обговорює, яка поліграфічна техніка для нас найпридатніша.

Місяців через три на нашу станцію прибуло поліграфічне обладнання в контейнерах з написом великими чорними буквами “Бомбей - Камінь-Каширський”. Це обладнання й досі служить газеті.

Щоправда, товариш заступник міністра все ж трішечки обманув. Я просив виділити офсетну технологічну лінію не з фондів України. Інакше, мовляв, на мене вельми розсердиться Держкомвидав республіки, а мені з ним сваритися аж ніяк не випадає-я йому підначальний.

Хоча логіку товариша Спіхнуліна теж неважко зрозуміти: не у Росії ж відбирати техніку. Та це вже тема для іншої розмови.

Траплялося, хабара вимагали нахабно, безцеремонно, не кліпнувши навіть, тільки двозначно усміхнувшись.

Вернуся знову ж до будівництва приміщення редакції. Будинок звели самі, але ж радіаторів опалення самим не виплавити - адже не Китай... Півроку спотикалися об казенні пороги і півроку співають нам таку знайому, аж нудить, пісню:

- У вас непланове будівництво - нема для вас фондів.

Наче піклуюся не про державну установу, не про державне будівництво, а про особисту дачу десь за околицею міста.

Нарешті за чотири дні до Новорічних свят пропонують "фондовий" папірець:

- Можете брати - самовивозом із Брянської області, з Дятлово.

Можна було б і більш знущальну пропозицію вигадати, та важко.

Через чотири дні цей папірець не мати месили. І де Крим, де Рим, де попова груша. Де Камінь-Каширський, а де брянське Дятлово.

І все ж сідаю разом з шофером Віктором Ніщиком в “УРАЛ” - всюдихід. Тисячокілометрова мандрівка видалася не з легких. Після ожеледиці - снігові замети, машини буксують і рвуть мости, на АЗС лиш по десять літрів бензину на руки дають. До того ж уночі зіпсувалась роздатка - і пішов я у таку пору незнаними брянськими полями та перелісками до найближчого села, що ледь підсвічувало десь там похмуре і темне небо.

Добралися-таки, а тут...

Десятки машин чекають по два тижні. Хто зайшов з доброю торбою в збут - під завантаження, а хто із худенькою-хай чекає.

Шофер із ''Запоріжтрансформатора'' надсилає додому телеграму: ''Чекаю два тижні, закінчились гроші, повертаюся без вантажу''.

''Гроші висилаємо, якщо повернетеся без радіаторів, на прохідній вас чекатиме наказ про звільнення.

Директор''.

А я ж, наївний чоловік, навіть плящини коньяку не взяв для відділу збуту.

Начальник відділу, Валентина Миколаївна, одразу розвіяла всі мої сумніви:

- Ми обов’язково отоваримо вашу норму.

По хвилині, звіряючи документи, скрушно додала:

- На жаль, рахунок в угоді й у ваших реквізитах трішки відрізняється, телеграфуйте підтвердження.

Гаплик мені, думаю, аби місяців за чотири зарплатою перекрив вартість машини.

Десь друкарочка, чистячи нігті, не на ту клавішу натиснула. А тут коридорами вже з ялинками бігають, метушня перед святом...