— Чому ж ви ту мандрагору не носите при собі? Чому маю я оглянути її тільки у вашім помешканні?

Константі намагається своїми чорними лискучими пальцями (ніби справді з коріння мандрагори) вщипнути Міку за лице:

— Міка…[2] Міка… Яка з вас «міка»? Ви чи не здоганяєте зростом мене, моя «міка»?

— Ох, інженере, — сміється тільки Міка, і не в голові їй з'ясувати, що Міка — це якимись невідомими законами здрібніле, скорочене її ім'я «Марія».

В той момент рідко вживаними бічними дверима входить панна з вілли «Аврора» в товаристві місцевого військового старшини. Міка бачить, як вони навмисне ніби не дивляться в її сторону, хоч інстинктом людини, якій загрожує небезпека, відчуває, що вони ввійшли сюди на її біду, на її клопіт…

Її здогад підтверджує і та обставина, що вони нічого не замовляють. Не сідають навіть при столику. Покликують тільки Мігая, щоб той повідомив Попеску, що вони хочуть говорити з ним.

Попеску виходить з-за буфету. В нього заклопотаний, а водночас запобігливо послужливий вираз лиця:

— Чим можу панству служити? Чим?

Звичайно, він мусив передбачити, що вони хочуть говорити з ним без свідків. За якийсь час, як вуж, мимохідь прослизає попри касу Івоніка:

— Май на увазі, — шепче Міці, — тамті балакають про тебе… Я зачув слово «шпигун»… Як маєш що на сумлінні, то вже тебе нема тут!

Міка блідне. Ах, так воно!

Але… але касирка не може собі дозволити ніяких виявів особистих переживань. Насправді! Гарно воно виглядало б, якби так увесь персонал, скільки їх тут є, кожне зокрема захотіло виявити свої радощі чи турботи. Була б це, як каже старий, цікава вистава менажерії з цирку Попеску.

Тому й Міка, хоч пальці синіють від внутрішнього неспокою, робить щоразу «миле лице», коли доводиться їй згорнути гроші з віконечка й видати решту.

Міка не бачить (хоч увесь час слідкує за цим!), щоб тамті двоє, офіцер і панна з вілли «Аврора», виходили.

Запримітивши сиву голову Попеску, знає напевно, що тамті двоє вийшли через двері приватного мешкання.

Чому?

Хто може це знати?.. Попеску, покрутившись коло буфету (тому «французові» Мігаєві треба безнастанно дивитись між пальці), стає собі напроти оркестру, і його очі раз у раз звертаються до віконечка Мікиної каси.

Його вираз лиця (боже, як Міка навчилась тут читати різні лиця!) не злісний, але до краю здивований і засмучений. Міка відвертає очі, щоб не потрапляти на цей докірливий, повний збентеження погляд. Чого він від неї хоче? Нема сумніву, що тут є якийсь зв'язок з візитом тамтих двох.

Але тепер не час на балачки. Власне, тепер, надвечір, коли гості повертаються з-над берега моря… Тепер треба мати не тільки голову на в'язах, але й вуха на своїм місці, бо гості-чужинці думають і калькулюють злотими, франками, шілінгами, тільки не леями…

— Вісімдесят вісім леїв? Скільки це буде на злоті? Сто леїв — п'ять злотих, отже…

І так все треба думати за них.

Об одинадцятій Міка передає касу.

Чотири леї надміру. Таке часом трапляється, хоч Попеску раз у раз кривиться на це. Тепер ніби не бачить надміру.

— Домнішоро Міко, я маю з вами (чому з «вами»?) поговорити…

— Так, — притакує і чує, як гаряча хвиля заливає їй лице.

— Прошу!

Потім сидять у золотаво-рожевім будуарі пані Попеску й розмовляють. То значить: поки що говорить Попеску:

— Ви мене ошукали, домнішоро Міка… я мав вас за румунку. Чому ви затаїли переді мною, що ви русойка?

— Ви мене ніколи не питали про мою національність, домнуле Попеску.

— Гм… — він уже третій раз запалює люльку на довгім цибусі, яка все чомусь гасне. — Я вас не питав. Можливо. Але ви знали… ви знали, що мені військо поставило за умову, щоб я давав працю у себе тільки самим румунам, бо інакше… перестануть харчуватися у нас… ті всі панове… з «Романія», «Стефан чел маре»… Знали ви це?

— Потім довідалась.

Міка каже неправду: знала це з самого початку, але… не так легко було опертись спокусі на цю посаду. Тим паче, що та бідна мама в Хотині із своїм паралічем ніколи не зможе вже досить заробити на своє утримання.

— Гм, так… а чи ви знаєте, що є на вас підозріння, що ви більшовицька агентка?

— Що… що… — Міка схоплюється. Раптом в ній щось розірвалось і вистрілило вибухом. Її голос високий, неопанований. Очі в неї горять, іскри сиплються, можна сказати, коли вона говорить це: — Домнуле Попеску… домнуле… я не румунка… і я можу піти… я піду… І навіть не «русойка», як ви кажете. Я українка… Не чули ви ще такого слова? А як та панна ще раз щось зважиться подібне сказати… тоді я буду знати, що робити. Скажіть їй, що на свою оборону покличу… когось з «Патрії»… Інтригантка! Підла!

Попеску і собі встає. Він не сподівався такого вибуху від цієї тихої, здавалось, покірної дівчини.

— Ну… ну… — кладе їй руку на плече і відразу переходить на батьківське «ти»: — Чого ти так сприймаєш? Я сам висміяв її тим шпигунством… Не бійся, я вже ту справу полагоджу.

Його голос справді лагідний.

«Добрий старий», — думає Міка й дивиться з вдячністю йому в вічі.

— Ви дуже добрі, пане шефе, — каже вголос.

— Бачиш, — сміється старий і плеще себе вдоволено по животі, — а бачиш… все може бути добре, як є добра воля до того. Але знаєш, мала гусочко, ти мусиш в карті мельдунковій подати себе за румунку. Ну… ну, не хмур носика, бо дістанеш зморшки на тім місці… Я знаю, що ти русойка, чи, як ти кажеш, українка… Ми це знаємо… але для них… хай буде румунка. Тільки це секрет, мала. Навіть перед персоналом…

Він бере її за підборіддя і повертає лицем до себе. Це ясно, що він чекає подяки від неї за своє добре серце. Воно справді добре, те серце… але… Міка посміхається якоюсь кривою посмішкою:

— Я ще раз вам дуже дякую, але не можу…

Попеску кам'яніє від здивування:

— Що значить «не можу»? Що ти не можеш?

Міка ще більше бентежиться: направду прикро, що цей чоловік не може її зрозуміти.

— Не можу, домнуле Попеску, подати себе за румунку…

— Навіть так… проформа?

— Навіть проформа, домнуле Попеску…

Він став, розвів руками й так з напіврозтуленими устами дивився на Міку, як на восьме чудо світу.

1933

Галя манікюру є собі пальчики й розмірковує над подіями останнього тижня. Виходить, що таки їде до Львова.

Власне, вона проти цього нічого не має. Чого? Можна й до університету записатися.

Правду кажучи, Галя думає, що це мусить навіть бути цікаве: приходиш собі на лекції, коли хочеш, покидаєш, коли хочеш. А до того товариші. Так, там обов'язково всі товариші.

Справді цікаво.

А крім того, й те треба взяти до уваги, що тут, у їх містечку, зараз би всі інакше почали до неї ставитись, якби була в університеті записана.

Не обов'язково й кінчати. Назва «студентка» й так прилипла б уже до неї на довгі роки.

Все це було б дуже миле, якби мама не вперлася, щоб вона таки дійсно закінчила університет. Грошей у них не переливається, тож і Галя не може довше студіювати над чотири роки. Галя мусить мати свій хліб і бути самостійною, — каже мама.

Але Галя не хоче ані свого хліба, ані самостійності, бо Галя має свої плани…

Але як пояснити це мамі, коли мама ще з тих, що за власним хлібом уганялися?

Тому Галя вибирає окружні дороги:

— Мама знає, що Стефко Загірний ще й цього року не закінчив курсу. Каже, що в університеті не те, що в гімназії… Каже, що попросту… попросту… не можна того курсу закінчити…

Мама не догадується, куди спрямована стріла, тому відповідає в найглибшому переконанні:

— А ти, доньцю, покажеш усім, що за чотири роки приїдеш з дипломом у руці… Ще, може, й з планом докторської праці… Так, я не раз це говорила, що жінки куди здібніші й солідніші від чоловіків. З мене тоді сміялися… а тепер ти доведеш… Ех, якби я мала таку змогу студіювати в університеті, як ти…