— Як умирати без найближчих, — знову добирається розпач до Марти, — то вже краще, прости господи, ніколи не вмирати!

З другого боку — якби сусіди бавились у надмірну делікатність, то не знайшли б грошей у гуцульській касетці (таких необхідних на похорон!), ні листа Галини, схованого під серветкою на нічнім столику біля ліжка.

Лист був написаний тому три тижні. Зворотна адреса навела на думку, що Галина живе в селі. Якщо так, то сестра може не встигнути на похорон, проте однаково треба дати телеграму — хоч би для заспокоєння совісті, ну і з пошани до покійного. Якщо на третій день не приїде ніхто з рідних, будуть ховати Ізидора самі, а пізніше вишлють на адресу Галини листа з описом сумної церемонії і з проханням, щоб приїздила якнайскоріше і розпорядилася майном брата.

На похорон Ізидора не прибув ніхто з рідних.

Першою за труною з голосінням ішла Марта. Свої не дивувались, а чужі могли б подумати, що то жінка голосить за чоловіком й — теж не подивувались би…

Галина приїхала до нашого села за три тижні по смерті Ізидора. Сусіди відразу зашушукали поміж собою, що вона ні капельки не змінилася. Як і тоді, три роки тому, не молода, але ще не стара, саме в тому віці, коли в жінки найважче вгадати її роки.

Висока ростом, з породистим, як у Ізидора, носом, смугла, тільки, на відміну від брата, чорноволоса нагадувала покійного навіть тим, що коли дивилася кому просто у вічі, то змружувала вії. Чорна, задовга, як на теперішню моду, сукня і м'яка вимова робили її трохи «не нашою». Галина чемно привіталася до сусідів, які, наче на парад з музикою, вишикувались перед своїми ворітьми, попросила у Марка ключі від хати, подякувала за труд, пов'язаний з похороном, спитала, «як воно сталося», і взялася з шофером зносити речі з машини до хати.

Із череватих клунків з постіллю, із бутлів, заплетених лозою, із важких, стягнутих ременями валізок всім стало ясно, що Галина приїхала сюди на постійне проживання.

Сусіди мали надію, що вона законтентує шофера, а їх попросить позаносити речі досередини, а потім, як заведено у всьому світі, поставить, отак, для першого знайомства, невеличку закуску і того… гм… гм… по чім закушують.

Сусіди міркували, що тепер не голодні воєнні роки, і коли чоловік має охоту на оказію, ні, будьмо щирі, коли навіть чекає, що його запросять, то, їй-бо, не ради того, що на столі, а задля здибання з добрими людьми.

Галина цього не розуміла.

Видно, життя не навчило її, що ще не народився той, хто б міг обійтися без людей.

Люди почекали, а далі й почали розходитись, а придибашник Марчишин сказав: нічого… нічого… ще прийде коза до воза…

Марко, певно, мав на думці цьогорічний, винятково багатий урожай на садовину. В саді Ізидора є чотири (аж чотири!) старі папіровки, які, коли не дати їм ради недостигнутим, то опадуть раптово і всі зразу, наче пелюстки маку. Побачимо, як дасть собі раду з білою навалою нова господиня.

І побачили.

Одного дня заїхала під Галинині ворота вантажна, повна дерев'яних ящиків машина курортного управління.

Заздрість породила нехіть до Галини, але попри це і повагу до нової господині: от спритна баба! Позбулася клопоту та ще й добрі гроші сховала до кишені.

Не тільки сусіди, але й усеньке село збудоражилося, коли на третьому місяці приніс листоноша пенсію сестрі Ізидора.

Яка пенсія? За що пенсія?

На інвалідку не виглядає, а щоб їй п'ятдесят п'ять минуло, ніхто не повірить. Тридцять вісім, сорок, ну, хап сивий, сорок п'ять, але щоб п'ятдесят п'ять — ніколи у світі ніхто не повірить. Хоча й Ізидор теж зовсім не виглядав на свої роки. Видно, порода вже така. Адже є люди, уговтувались спроквола сусіди, що до гробової дошки тримаються отак чортівськи молодо!

При нагоді згадалася історія одного барона, що мав у селі віллу ще перед першою війною. Вже під старість привіз собі молоду жінку. По смерті барона, коли з'їхалася родина ділити майно, виявилося, що «пані баронова» не лише не шлюбна жінка покійному, але ще й на дванадцять років старша за нього.

В селі стали перебомкувати, звісно, не тільки стіни мають вуха, але й вікна — очі, що Галина перейняла від покійного якісь рецепти на «вічну молодість».

Марчиха згадала, що колись зайшла бесіда між нею та Ізидором, і він нібито промовився ненароком, що має для жінок мастила проти старості — з бджолиної перги, соку цибулі, білого воску і ще чи не з соку білої лілеї, але по скільки чого акурат, вона не пам'ятає вже. Тільки було візьми і запиши собі та сховай у скрині на старші літа, але хто міг сподіватись, що Ізидор встругне людям такого фігля?

Марчиха пробувала підійти Галину, щоб та дала їй якої «біди» проти зморщок, бо бігме соромно, що сторонські люди наймолодшого її бахура беруть за внука.

Галина, в голову не бита, обернула слова Марчихи у жарт: а то гарно! А то їй подобається!

Та це ж вона, Галина, збиралася спитати, що діяти, аби ще вродити дитину, а то не буде кому майна по братові залишити.

А навіщо Галині, — дражнять чоловіки своїх жінок, — дитини, коли вона сама ще як дитина? Ви, баби, позашнуровуєтесь станиками, чи то пак «ліфчиками», і виглядаєте ніби ляльки на вітрині універмагу, а Галина, як іде, то здалека видно, що під блузкою щось живе рухається.

— А холерники прокляті! — гушманять жінки своїх чоловіків по чім попало, — диви, що в голові стариганам!

І все ж таки не дає людям спокою Галинина пенсія. Можна б у листоноші спитати, за що, власне, отримує Галина пенсію, чи по старості, чи за вислугу літ, чи за якісь спеціальні заслуги перед державою, чи, кінець кінцем, за інвалідність? Але цей вам якраз скаже! То не Марічка, що було, як попросити, то і в хату увійде і листа над парою так штудерно розклеїть, що сам начальник пошти не впізнав би…

Так, так, вволювала поштарка дівчатам волю, навіть клей при собі носила для їх вигоди, а які неприємності мала пізніше за своє добре серце! З роботи вигнали, ще й мало в тюрму не сіла, бідна.

Марчишин, довгошиїй, сухорлявий, сидить в себе на воринні і тільки покрякує: нічого… нічого… ще прийде коза до воза.

І таки прийшла.

Не стало у Галини дров під повіткою. Тож вибралася одного дня до лісництва, щоб купити — отак, ніби пішла в магазин по булку. Мусила б подумати своєю головою, що коли є ліс, то мусить бути й установа, яка розпоряджається тим лісом.

— Чи не можна б купити у вас дрова?

— А чом би не можна?

— А чи сухі дрова?

— А ми тільки сухі й продаємо.

— А скільки за кубометр?

— О, до кубометра ще далеко, — каже лісничий в зеленому з двома жолудями навхрест кашкеті.

Насамперед — треба піти в ліс, лише не тут скраю, а туди вглиб, під Синячку. Повишукувати усохлі дерева. Повалити їх згідно з приписом, аби не зависоко і не низько від землі. Постягати в одне доступне місце. Очистити дерево від гілля. Поскладати окремо на купу дерево, а окремо — ріща. Повідомити про це лісництво. Тоді вийде обліковець, скубикує і випише квитанцію. Галина заплатить у бухгалтерії лісництва — і все.

Чи у словах, а чи, може, у поведінці лісничого було щось образливе для Ізидорової сестри?

Анітрохи.

Чого ж тоді вона шарпнулася до дверей без «до побачення»? Проте в останній хвилині, вже з рукою на клямці, згадала, що мала ще щось спитати:

— А як дістає дрова школа? Чи учителі з школярами теж ходять під Синячку шукати усохлого дерева?

Крім лісничого і гайового були у конторі ще й люди з села, й оте, що Галина поставила себе нарівні зі школою (Ізидор був би собі цього ніколи не дозволив!), всім дуже не сподобалося.

— Установи дістають наряди і купують дерево на тартаку, — відповів навмисно ще чемніше лісничий.

— А приватна особа може дістати наряд?

— А чому не може? На жаль, на цей рік наряди вже вичерпані.

Галині не залишалося нічого іншого, як зачинити двері з другого боку. Яка мусила бути велика розпач жінки, що залишилася серед лісів без поліна дров біля хати, коли зважилася зачепити першого-ліпшого, що йшов кладкою їй назустріч.