— В нас тепер Радянська влада і ніхто чужої праці не сміє використовувати, — вискочив, як Пилип з конопель, контужений Юрко.

Та Галина, власне, йому хотіла відповісти:

— Добре кажете, сусіде Юрку. І тому мене це дуже обійшло, бо ні мій дід, ні мій тато, ніхто в нашій фамілії ніколи не лакомились на дурничку. Мене змалечку вчили, що за роботу треба платити.

Сусіди переглянулися поміж собою: таки передав, лайдак!

— А то я чула, так мої сусіди говорять, що Василь працює в мене за одні харчі. Я на це хочу сказати: поганий той господар, що наймає за самі харчі, і ніц не вартий той найнятий (от як викрутилася від слова «наймит»), що працює за одну юшку.

Правда, правда, притакнули сусіди, тепер не воєнні роки, аби більше не вертались.

— Я йому платила ретельно за кожну днину. Він грошей не пропивав, а складав і от передучора купив у мене цю хату.

— Дай боже, жартувати, аби не хорувати, — потягнувся Марко до Галини цокатись, але та відвела свою чарку.

— Я не говорю на вітер, Марку.

Щойно тепер зауважили сусіди, що — брови в Галини зрослі на переніссі.

— Як? То… то… пра-пра… правда? — заїкається Юрко.

— Спитайте Василя.

У Мартинім серці ледве дише надія, що Василь заперечить.

— Правда, — відповідає сумирно Василь. Піт котиться йому по лиці і скапує в тарілку, над якою нахилена його голова. Сусідам видиться, що бідний Василь встромив би голову не тільки в тарілку, а занурив би її в бочку з дощівкою, аби не чути цих розмов.

— Я перепрошую, — заїкається ще дужче Юрко, але він хоче ще раз достеменно почути, чи то правда, що Василь «бабин» купив хату Ізидора?

— Правда, — з притиском повторює Галина.

— Хоч, може, то й правда, але тут щось не так.

— Що ви цим хочете сказати, Юрку?

Юрко не вміє пояснити, що він «тим хоче сказати», він тільки твердо знає, що тут «щось не так».

— Я бачив смерть, але я не бачив ще такого, щоб хтось комусь задармо дарував маєток.

— Маєте рацію, Юрку, але я не дала Василеві хати «задармо». Він заплатив мені гроші.

— А звідки Василь взяв гроші? Звідки, Василю, кажи при сусідах, мав ти такі гроші, що аж хату купити?

Замість Василя відповіла Галина:

— Я кажу, що заробив у мене…

— То виходить, що він заплатив вам, Галино, вашими грішми? Чи як?

— Не моїми, а своїми, заробленими.

Марті почало трястись підборіддя. Їй, такій завжди балакучій і співучій, важко в цій хвилині говорити, але як не розкриє свого серця, то буде ще важче.

— Я хочу сказати… я знаю лише одно… я знаю, що якби покійний робив тестамент[21], то хтось інший дістав би цю хату, і тому маю такий жаль.

— Мовчи, Марто, не виставляй себе на посміховище, — шепче їй до вуха Марчиха, підшморгуючи голосно носом, аби приглушити власні слова. — Буде з тебе, що голосила за ним, як за рідним чоловіком.

— Чекайте, люди, бо ми тут говоримо про все, а тільки не про найважливіше: за скільки пішла хата з пасікою, а чи, може, без?

— З пасікою.

— Отже, за скільки?

— За три з половиною тисячі.

— Цс-с-с…

Газди не дивуються ціні, бо ціна нормальна, але сумі, яку виклав Василь.

— І Василь усього за півтора року заробив такі гроші? То скільки ж він діставав на день, прошу я вас?

— Можна порахувати, — твердо, як на суді, відповідає Галина.

— І таку суму Василь поклав перед нотаріусом?

— А нотаріуса не обходять гроші сторін. Основне, щоб одна сторона підписом ствердила, що дала гроші, а друга — що отримала.

«Держоплата», кругла печатка і — бувайте здорові.

Ще одно хотіли б знати сусіди: а що вимовила собі Галина?

Нічого. Адже тут не йшлося про якусь користь, а про гонор!

Марта знову, не знати якої мами, схлипує…

— А як Василь приведе собі жінку і вона буде збиткуватися над вами, Галино?

— Наді мною збиткуватись? Наді мною? А якби щось і не по-моєму, то я лахи під пахи і гайда ля каса у Молдавію!

Юрко весь час виписував цифри на коліні під столом. Врешті, видно, не зміг дати собі з ними ради, бо зім'яв серветку і кинув під стіл. Його не перестає мучити одне й те саме: ніхто ніколи не повірить, що Василь заробив таку суму, от що він хотів сказати.

Це вже нарешті роззлостило Галину.

— А якби я й без грошей «продала» хату Василеві, то що кому до того? В мене гонор більше вартий, ніж якісь там три з половиною тисячі!

Сусіди не зовсім згідні з Галиною в цім пункті.

— Слухайте, Галино, що значить тепер, по війні, гонор людини? Трапилося, що через процеси за «образу гонору» люди позбувались останнього клаптика землі, але це було давно, коли народ ще темним був. А тепер, коли світ пережив страхіття війни й голоду, коли народ переконався, що руки, ноги, очі — то скарби, яким рівні немає, то, правду сказати, отой стародавній гонор таки чисто знецінився.

— Народ тепер навчився, — то вже веде Юрко, — ширше, глибше розуміти і відчувати громадську честь. Тепер, коли хочете знати, сусідко, має значення честь села, честь школи, честь військової частини, в якій служиш, честь футбольної команди зі значком СРСР, честь установи, в якій працюєш, честь вітчизняної космонавтики… Тому гонор одної людини, не гнівайтесь, Галино, як та приватна власність: може бути, а може й без неї обійтись.

— Та що ви говорите, Юрку? Звідки візметься той загальний, збірний «гонор», коли люди, колектив, громада не матимуть особистого гонору? Як ви собі гадаєте — з поганих деталей скласти машину?

Галина має рацію.

Галина має рацію.

Галина має рацію…

Це подумав кожний з присутніх, тільки своїми словами.

— А що ж ти, Василю, мовчиш весь час? Ану, господарю, скажи слово від себе!

На хвилину, як спалах світла у фотографа, Василь завагався: що краще буде для нього? Чи встати, по-військовому дати команду, аби гості наповнили чарки, і для сміху підняти тост за нового господаря, іншими словами, за себе самого, чи не відізватись взагалі?

Замість одного чи другого відповів злякано:

— Галина сказала все. Я вже не маю від себе ані що додати, ані відняти…

Коли вимовив останнє слово, зрозумів, як по-дурному повівся. Підставив їм добровільно спину, а тепер вони потопчуться по ній. Ці люди не з тих, що люблять покірних.

— Мой, Василю, розкажи, як ти простягав по чуже добро? І як тобі вона не всохла. Твій тато, неборе, не похвалив би тебе за таке…

Василь або направду-таки плаче, або піт так заливає йому очі, але сусідам байдуже. Провчити треба лайдака, аби на другий раз не лакомився на дурницю і знав, що чуже боком вилазить…

— Васи, а може б тепер, яко господар, мене прийняв на своє місце? Бігме-ну, я не проти такої служби… За два роки купив би собі «Волгу» і ще часом підкинув би тебе до Івано-Франківська.

Це все, звичайно, жарти, але Марта (диви, таки зібралася з силами!) хоче тільки одне запитати в Галини: то таки правда, що Василь заплатив три тисячі з половиною за хату Ізидора? Оце одне вона хоче знати і більше нічого.

Дурне питає Марта, бо Галина щойно сказала, що вона продала Василеві хату без грошей, але сусіди розуміють вдову. Марті легше буде на серці, як почує, що Василь заплатив за хату Ізидора, а не дістав її задурно.

— Так, заплатив мені готівкою, іще що хочете знати?

— Люди добрі, сусіди чесні, — знову підводиться Юрко. Горілка загнала йому кров до голови, і його п'яне подзьобане лице здається якимсь облупленим. — Якщо це правда, що Василь «бабин» заплатив готівкою три з половиною тисячі за хату Ізидора, то ви собі, як хочете, а я не маю більш чого в цьому домі шукати…

Першим вийшов з-за стола Юрко. За ним Юрчиха. За нею Марко ще ніби повагався, але Юрчиха встала, тож він і собі встав.

Отак ніким не затримувані, не припрошувані, без поквапу подалися гості до дверей.

Якби Василь чи Галина промовили хоч би слово, може, вдалося б уговорити п'яного Юрка і залишились би, бо ж пляшки навіть до половини ще не випили і страви тільки розмазані по тарілках… Але оскільки обоє мовчали…