«Давайте нові форми в літературі!» Чудово. Ми, літератори, готові. Але де ж ті нові редактори, щоб взялися надрукувати наші новаторські твори?

— Що поробляє мила Марія Іванівна?

— Старіє.

— А як мається шановний Іван Іванович?

— Молодіє.

— Слухайте, чи не тому вона старіє, що він молодіє?

Щонайменше п'ятдесят процентів неполадків у нашому житті від того, що ми не усвідомили собі: з цим можна… не миритися.

Який може бути спокій на землі, коли вона вічно крутиться?

— Рідня добра здалеку, сусіди — коли не мають звички позичати, — сказав старий холостяк.

— Я ніколи не покинув би рідної землі, бо вмер би від туги за нею, — розцвірінькався Горобець.

— Ах, мовчіть краще, — обірвала його Ластівка. — Звідки вам знати, що таке туга за рідною землею, коли ви ніколи не покидали її?

Вимагати вдячності за свою любов — все одно, що вимагати плати за прослуханий концерт.

Найдошкульнішою формою грубості є все ж таки її… витончена форма.

— Найважливіше у нашому фаху, — сказав кравецький майстер, — завоювати довір'я у клієнта, а потім… тактовно надуживати ним.

— Слухайте, — вигукнув новоспечений одружений, — таж цю «філософію» можна прекрасно застосувати і до інституції подружньої вірності!

Підлабузництво — банан у лушпинні, комплімент — це той же банан, але обібраний та ще й ванільним цукром потрушений.

— Я знаю реакцію, — сказав один, — завдяки якій солод перетворюється у гірку, наче полин, речовину, — коли «гріх» за відповідної обробки стає «каяттям».

— Не вірте кожним сльозам, — сказала Цибуля.

«Гарна думка в незугарній одежині слова подібна до красуні в лахмітті», — написав початківець.

Рецензент зробив помітку на рукописові: «Порівняння невдале, бо з красуні лахміття можна зняти і вона буде ще краща».

Якщо геніальність — це два проценти вміння, а дев'яносто вісім потіння, то що тоді думати про навантаженого віслюка?

«Коханий мій, обмий мені мої наболілі ноги, візьми мене на руки, занеси на постіль, обтули пуховою ковдрою, щоб я знала, що ти любиш мене», — говорить щовечора жінка чоловікові, який ще з сорок третього року в землі.

Тема для антивоєнного плаката.

«В кожного своя біда». Та цур з бідою! «В кожного своя радість» — ось девіз наших днів.

Щораз менш стає вірних чоловіків? Згодна з вами, жіночки. Але стривайте… не зраджують же вас чоловіки з небесними янголами?

Іноді одна деталь в одязі може засвідчити про наш вишуканий смак чи — про цілковиту відсутність його.

Я маю нехіть до всяких надмірностей. В тому числі й до надмірно моральних.

Час — не тільки найкращий лікар. Він і чудовий художник. Скільки сірих подій позолотив він нам у спогадах.

Щоб гудити чуже — замало досконало знати своє.

— Усі мої найкращі ідеї народжувалися далеко від моїх найближчих, — сказав філософ.

— Така сила туги?

— Ні, душевного спокою.

Єй-бо, не знаю, що більше болить: перший синяк на лобі сина чи перша цигарка в його зубах?

— В чому різниця між казковими і сучасними «голими королями»?

— Казковий король не знав, що він голий. Сучасні «голі королі» знають, що вони голі, але й знають, що їм про це ніхто не скаже.

Чим вища трибуна, тим вагоміше слово, що падає з неї.

Дівчина, яку вже рають женихам, нагадує неходовий товар — продати його можна випадково і то… недосвідченому покупцеві.

Коли б більше часу високому, більше сміливості середньому, більше самостійності мислення низовому керівництву, то поїзд у комунізм прибув би швидше.

Тим ультраромантичним натурам, які тікають від людей на природу, варто пригадати, що хліб, одежу і житло створили їм не птахи й не квіти, а таки люди!

В житті кукіль — бур'ян-галапас. У флаконі — опоетизована волошка.

Те, що людська слина має деяку лікувальну властивість, не означає, що можна плювати на людей.

Стара сумна істина: якщо дитина вдалася — заслуга батьків, якщо навпаки — вина матері, — поповнилась ще одним положенням: якщо учень зразковий — заслуга педагогів і комсомольської організації, якщо навпаки — вина батьків.

— Я люблю маму, тата, братика, а себе найбільше, — сказало дівчатко, якому й не було трьох років.

Цю думку повторюватиме воно й пізніше, тільки для поштивості у зворотному порядку, хоч суть залишиться та ж.

— Що з вами, сусідко? — ніжно спитав Гладіолус у Айстри. — Ви плакали?

— Плакала? Я — ридала! Уявіть собі, до чого дійшло людське нахабство! Сьогодні вранці (ви ще дрімали) прийшла господиня до городу, нахилилася наді мною і вигукнула: «Яка чудова Айстра! Зовсім як намальована!» Ви тільки подумайте, що за брак такту: порівнювати красу, яку мені дала сама природа, до мертвої базгранини! Ні, я не переживу цієї образи…

— Заспокойтеся, дорогенька, і потіштеся тим, що коли б намалювали ваш портрет, то наша господиня теж вигукнула б: «Яка краса! Зовсім як жива».

— Це правда, люди надто непослідовні, щоб аж так близько брати до серця їхні слова…

Одне життя не обмежує і не обумовлює віком прийомів у свої вузи. Правда, на старість позбавляє стипендії у формі пам'яті.

— Любити мене під ніч не раджу нікому, — сказала Кава Чорна.

Ти хвалишся своїм членством в партії!

А партія — тобою?

Якщо не маєш під рукою іншої причини для оптимізму, то згадай, скільки людей ходить на милицях тоді, коли в тебе руки і ноги — цілі.

Чим тонші струни, тим трудніше настроювати їх.

Ще півбіди-лиха, коли ми закохуємось у колір очей чи тембр голосу. Справжня біда, коли ми любимо, не знаючи за що.

Вміти покритикувати прилюдно свого особистого ворога!

Праворуч горить калина. Ліворуч вгорі курликають журавлі. Дзвінке повітря пахне молодим димом. Беру яблук у торбу і йду по світу шукати слідів твоїх слідів.

Трагедія багатьох людей в тому, що вони пізнають ціну життя щойно на смертній постелі.