* * *

Вони стояли у човні поряд із ним. Їх було троє. Стрункі, з гордовитою поставою і великими виразними очима, вони були схожими на чудернацьких чапель або журавлів. Їхньої мови Арен не розумів. Голоси були тонкими, пташиними. Один із незнайомців схилився над юнаком і підніс до його вуст чорну баклажку — то була вода! Арен пив спрагло, відсапувався, захлинався і знову пожадливо пив, доки не осушив баклагу до дна. Відтак нарешті огледівся і спробував звестися на ноги, тривожно питаючи:

— А де, де він?

У човні з Ареном були тільки ці троє — химерні тендітні створіння. Вони розгублено дивилися на юнака, не розуміючи, чого він хоче.

— Ще один чоловік, мій друг, — прохрипів Арен; у нього страшенно боліло горло, а до того ж, він ледве обертав розпухлим язиком.

Один із незнайомців, мабуть, зрозумів, що саме непокоїть юнака, і поклавши легку долоню Аренові на плече, другою рукою показав кудись у далечінь.

— Там, — пояснив він, намагаючись заспокоїти хлопця.

Арен поглянув туди й отетерів: їхній човен зусібіч оточувало безліч плотів — вони жваво роїлися навколо, і їх було так багато, що здавалося, ніби то кружляє опале листя на плесі якогось тихого ставка. Плоти були низенькими, посередині кожного з них стояли одна чи дві хатчини, а на деяких плотах були навіть щогли. Плоти м'яко погойдувалися на хвилях, які здіймала потужна західна течія. Смуги води між плотами сяяли сріблом, а в призахідному небі клубочилися пишні темно-бузкові та золотаві грозові хмари.

— Там, — повторив чоловічок, показуючи на велетенський пліт, що хитався на воді поруч із "Світозором".

— Він живий?

Всі знову спантеличено витріщилися на Арена. Нарешті один здогадався:

— Живий. Він живий.

Почувши це, Арен не стримався й заридав. Тоді хтось із незнайомців узяв його за руку і повів на той пліт, до якого був міцно прив'язаний "Світозор". Цей пліт був таким великим і міцним, що навіть не похитнувся, коли вони перебралися на нього. Тимчасом один із тутешніх мешканців, перехилившись через край, важкою острогою з гаком, зробленим із зуба китової акули, підчепив і підтягнув ближче ще один, сусідній, пліт. Вони перестрибнули на нього, й Арен опинився перед убогою халупою із рогожаними стінами.

— Лягай, — сказали йому, і більше Арен нічого не пам'ятав.

Потім він лежав горілиць і дивився на грубо сплетену зелену покрівлю, крізь яку пробивалися крихітні промінчики світла. Йому чомусь здалося, що він опинився у яблуневих садах Семерміна поблизу Берили, де зазвичай проводять літо принци Енладу, і лежить серед густої трави, дивлячись у небо крізь осяяне сонцем яблуневе гілля.

Відтак він раптом почув плескіт води десь під плотом, над океанською безоднею, а тоді до нього долинули голоси людей, котрі живуть на цих плотах. Вони говорили ґардійською мовою, якою розмовляють скрізь на Архіпелазі, але їхню вимову та інтонації було дуже непросто зрозуміти. Тепер Арен знав, що їх із Яструбом занесло дуже далеко від Архіпелагу, аж у самісіньке серце безмежного Відкритого моря. Та це чомусь анітрохи не лякало юнака — тут він почувався так само зручно, як у садах своєї далекої батьківщини.

А ще через деякий час Арен вирішив, що пора вже, мабуть, підійматися, і звівся на ноги, з подивом з'ясувавши, що тіло його дуже змарніло й обгоріло на сонці. Втім, ноги хоч і тремтіли, та все ж корилися юнакові. Він відхилив рогожу, що правила тут за стіну, і вийшов надвір. Було вже пополудні. Поки Арен спав, добряче дощило, тож тепер великі, ретельно обтесані й щільно припасовані одна до одної колоди були мокрими і темними. Чорне волосся тендітних напівголих людей блищало після дощу. Грозові хмари вже подалися геть на північний схід, танучи у сріблястому мареві.

Один із чорнявих людей обережно наблизився до Арена і зупинився за два кроки від нього. Він був струнким і невисоким на зріст — либонь, як дванадцятирічний хлопчисько. На Арена уважно дивилися його великі карі очі. В руках незнайомець тримав спис із кістяним вістрям.

— Вам і вашому племені я завдячую своїм життям, — промовив Арен.

Чоловік кивнув.

— Ви б не могли відвести мене до мого товариша?

Незнайомець обернувся і щось крикнув пронизливим, схожим на крик морського птаха, голосом. Тоді присів навпочіпки, неначе на щось чекаючи. Арен зробив так само.

На їхньому плавучому "острові" щогли не було, на відміну від більшості плотів, над якими майоріли невеличкі вітрила. Їх було пошито з якоїсь грубої брунатної тканини — не з парусини і не з полотна. Вочевидь, цю матерію навіть не ткали, а збивали, наче повсть, із якихось дивних волокон. Небавом на одному з плотів, що погойдувався на хвилях за триста кроків від них, підняли вітрило повільно рушили назустріч "острову", на якому перебував Арен. Коли відстань між плотами скоротилася до двох кроків, чорнявий чоловік, що сидів поруч із Ареном, підвівся і, анітрохи не вагаючись, стрибнув. Арен кинувся за ним, незграбно упавши на коліна і мало не розквасивши носа. Одначе, підвівшись, юнак зауважив, що маленький чоловічок дивиться на нього зовсім не глузливо, а навіть із певним співчуттям і повагою.

Пліт, на який вони перестрибнули, був більший і вищий від інших. Зроблений із грубих колод — кроків із тридцять завдовжки і сім-вісім завширшки, — він почорнів від дощів і старості. Загадкові різьблені дерев'яні ідоли чипіли біля хатин у центрі плоту, а на кожному із чотирьох кутів дерев'яного настилу височів стовп, увінчаний жмутом пір'я морського птаства.

Чоловічок підвів Арена до найменшої хатки, і там юнак нарешті побачив Яструба — чарівник міцно спав, нерухомо простягнувшись на зеленому ложі.

Арен сів поруч із ним. Проводир повернувся на свій пліт, і ніхто більше не турбував юнака. Десь через годину незнайома жінка принесла йому попоїсти: холодну вуджену рибу зі шматочками чогось зеленого і драглистого. Вона також дала йому маленьке горнятко несвіжої води, що відгонила просмоленою діжкою. Юнак зауважив — по тому, як жінка подавала йому воду, — що тут це неабиякий скарб, який цінується понад усе. Арен випив воду повагом і з належним пошанівком. Він не наважився попросити ще, хоча залюбки випив би кільканадцять таких горнят.

Плече Яструба хтось вправно перев'язав, тож чарівник спав глибоким, спокійним сном. Прокинувшись, він поглянув на Арена ясними очима й усміхнувся своєю доброю щасливою посмішкою, яка завжди разюче змінювала його суворе обличчя. Арен раптом знову відчув, як до горла йому підкочується клубок ридання. Він накрив Яструбову долоню своєю рукою і мовчав, не в змозі вимовити бодай слово.

До хатини тихо увійшов ще один тубілець і влаштувався навпочіпки поблизу Арена і Яструба. Неподалік від хижки, у якій лежав поранений маг, стояла простора споруда, котра, вочевидь, була для "плавучого племені" чимось на кшталт храму. Фасад споруди оздоблювала чудова мозаїка над дверима, на дерев'яному одвірку яких велично застигли двоє різьблених китів. Чоловік, який щойно прийшов, був так само тендітний і невисокий, як і всі плотогони. Він був схожий на хлопчика з напрочуд сильним і вольовим обличчям зрілого мужа. З одягу на ньому була тільки пов'язка на стегнах, але поводився він із такою гідністю й самоповагою, наче красувався у королівських шатах.

— Йому треба виспатися, — показав чоловік на Яструба, і Арен, залишивши чарівника, підійшов ближче до незнайомця.

— Ти вождь цього народу, — сказав юнак, одразу розгледівши у поставі співрозмовника владну жилку.

— Так, — відповів чоловік і ствердно кивнув. Арен, виструнчившись, нерухомо застиг перед ним. Темні очі співрозмовника ковзнули по обличчю юнака. — Ти також вождь, — переконано зауважив він.

— Так, — відповів Арен. Йому страшенно кортіло дізнатися, як вождь плотогонів здогадався про його шляхетне походження, але він навіть оком не моргнув. — Одначе зараз я служу своєму повелителеві.