— Але ж то були закляття, якими тамтешні маги викликали у світ душі небіжчиків!

— А деякі чари, навпаки, можуть відправити живих у потойбіччя...

— Невже ти думаєш, що Архімаг уже помер?

— Я гадаю, що він прямує назустріч смерті — його веде туди якась незнана сила. Як і кожного з нас. Ми втрачаємо свою могутність, свої надії, своє щастя. Усі джерела поволі пересихають...

Стривожений Перетворець не зводив очей з Приворотника.

— Тоді навіть не пробуй шукати його, Торіоне, — промовив він нарешті. — Він знав, чого шукає, і притому набагато раніше, ніж це збагнули ми. Для нього цей світ — наче Камінь Шеліета: він зазирає у його глибини і бачить, що відбувається і що має статися... Ми не можемо допомогти йому. Великі Закляття стали надто небезпечними, але найбільше лихо зачаїлося у тих чарах, про які ти щойно згадував. Ми повинні залишатися твердими у своїй вірі, охороняти мури Роуку і пам'ятати Імена.

— Твоя правда, — погодився Приворотник. — Але я мушу піти і поміркувати над цим.

І він залишив майстерню у Південній Вежі, незграбно ступаючи довгими ногами, але високо тримаючи свою шляхетну темноволосу голову.

Наступного ранку Перетворець довго шукав його. Увійшовши до кімнати Приворотника після тривалих марних спроб достукатися, він побачив, що Торіон непорушно лежить горілиць на кам'яній підлозі — здавалося, наче важкий удар у груди відкинув його геть, як ганчір'яну ляльку. Руки його застигли у тому самому жесті, з яким він промовляв Велике Закляття, і були холодними, як лід, а широко розплющені очі дивилися невидющим скляним поглядом. Перетворець, опустившись навколішки, тричі промовив Істинне ім'я друга, але той навіть не поворухнувся. Він іще не помер, у непритомному тілі жевріла іскра життя: глухо билося серце чаклуна, і з кожним кволим подихом важко здіймалися його груди. Перетворець схилився над ним і прошепотів:

— Ох, Торіоне, це ж я змусив тебе зазирнути у надра Каменя Шеліета. Це я в усьому винен!

Потім він швидко вийшов із кімнати і звернувся до Майстрів та учнів, що чекали за дверима:

— Ворог закрався сюди, на наш острів, подолавши всі мури та перепони. Він завдав удару в самісіньке серце нашого світу! — Перетворець був доброю і лагідною людиною, але зараз він виглядав таким похмурим і суворим, що всі аж злякалися. — Подбайте про Майстра-Приворотника, — сказав сивочолий маг. — Хоча навряд чи це можливо: ніхто не зуміє прикликати назад його душу, адже навіть він сам, будучи найкращим знавцем приворотних чарів, зазнав поразки у двобої з невідомим ворогом.

Перетворець рушив до своєї кімнати, і всі розступилися перед ним.

Відтак прийшов Знахар і звелів негайно покласти Приворотника в ліжко і вкрити його теплою ковдрою. Одначе він не збирався поїти недужого цілющим відваром і не співав над ним пісень, які допомагають зцілити хворе тіло і стражденну душу. Один із учнів Знахаря, ще зовсім юний, але дуже здібний до науки, запитав у свого наставника:

— Учителю, невже йому нічим не можна допомогти?

— По цей бік стіни — ні! — відповів Знахар. А потім, згадавши, з ким говорить, пояснив: — Це не хвороба, синку. Але навіть якби це була лихоманка або якась інша неміч, я не знаю, чи наше мистецтво стало б нам тепер у пригоді. Здається, останнім часом моє зілля втрачає свої цілющі властивості, а лікувальні закляття не мають колишньої урочої сили.

— Ти говориш майже так само, як Майстер-Менестрель. Учора він раптом зупинився посеред пісні, яку розучував з нами, і сказав: "Я не розумію значення цих слів". А тоді вийшов геть... Дехто з хлопців засміявся, а от мені чомусь здалося, що підлога тікає в мене з-під ніг.

Знахар поглянув у щире і кмітливе обличчя хлопчини, а тоді глипнув на непритомного Приворотника, що каменем лежав на ліжку.

— Він іще повернеться до нас... — твердо сказав Знахар.

Тієї ж ночі Перетворець покинув острів Роук. Ніхто не знав, як саме він це зробив. Наставник ліг спати у своїй кімнаті, вікна якої виходили в сад. Вранці вікна виявилися відчиненими, а самого мага ніде не було. Зрештою всі вирішили, що він, обернувшись птахом, вітром або туманом — адже для нього це раз плюнути! — у новій подобі подався на пошуки Архімага. Хоча ніде правди діти: знаючи, що під час таких перевтілень чарівник наражається на небезпеку потрапити у полон власного закляття, деякі Майстри переймалися долею Перетворця, проте вважали за краще мовчати про свої побоювання.

Отак острів Роук позбувся аж трьох магів, що входили до Великої Дев'ятки. Минали дні, але від Архімага та Перетворця надалі не було ні чутки, ні звістки, а Приворотник і досі лежав, як небіжчик. Обитель Мудреців поступово поринала у страх і зневіру. Учні перешіптувалися між собою, а дехто вже навіть зібрався покинути Роук, тому що мистецтво, заради якого вони сюди приїхали, тепер занепадало і ледве животіло.

— Хтозна, — припускав один, — можливо, усе це з самого початку було суцільною брехнею — оті теревені про таємні мистецтва, Високу Магію й урочі сили. З-поміж усіх Майстрів тільки Ілюзорник ще на щось здатний. Хоча кожен знає, що його вміння — це лише фокуси, ілюзія. А решта магів тепер просто принишкли: мабуть, зрозуміли, що їх вивели на чисту воду!

— Авжеж! — підхопив інший учень. — Та й що, власне, таке ота магія? Хіба це "уроче мистецтво" на щось, крім фокусів, здатне? Чи воно хоч раз урятувало людину від смерті? Чи, може, хоч життя комусь продовжило? Якби чаклуни справді володіли тією силою, яку їм приписують, то вони, певна річ, жили б вічно!

І хлопці почали згадувати, як покидали цей світ великі маги: Моред наклав головою у бою, Нереґер загинув від руки Сірого Мага, Ерет-Акбе помер від ран, отриманих у двобої з драконом, а Ґеншер, передостанній Архімаг, заслаб і помер у своєму ліжку, як звичайна людина. Той, хто мав заздрісне серце, слухав ці оповідки з охотою, натомість решта учнів лише скрушно хитали головами.

Майстер-Формотворець увесь час залишався у Примарному саду і нікого туди не пускав.

А от Майстер-Воротар, хоч учні бачили його вельми рідко, зовсім не змінився. В його очах не було смутку. Він, як завжди, усміхався і продовжував пильнувати двері Обителі Мудреців, чекаючи на повернення свого повелителя.

Архімаг Обителі Мудреців і хранитель острова Мудрих прокинувся у своєму човнику посеред моря на окраїні Західних широт. Був холодний ясний ранок. Чаклун смачно потягнувся, розминаючи оніміле тіло, широко позіхнув, а тоді, показуючи на північ, гукнув до свого заспаного товариша:

— Он вони! Два острови, бачиш? Ми дісталися до Драконових Пасовищ! Це південна околиця Архіпелагу!

— Мій пане, зір у тебе й справді гострий, як у яструба, — зауважив Арен, марно вдивляючись у затуманену далечінь.

— Авжеж! У мене й прізвисько відповідне... — посміхнувся Яструб. Він і досі мав чудовий настрій — принаймні, здавалося, що наразі жодні клопоти його зовсім не обходять. — Невже ти геть нічого не бачиш?

— Я бачу чайок, — тупо промовив Арен, протираючи очі та блукаючи поглядом вздовж блакитної лінії обрію.

Маг засміявся.

— Ну, знаєш, навіть яструб не годен уздріти чайок за двадцять миль звідси!

Згодом, коли сонце зіп'ялося вище над затуманеним обрієм, крихітні цяточки в небі, які спочатку здалися Аренові чайками, почали якось дивно виблискувати, наче легкі бризки над морською хвилею або порошинки у потоці сонячного проміння. І лише тепер юнак нарешті збагнув, що то дракони.

"Світозор" підходив дедалі ближче до берега, було вже виразно видно, як дракони ширяють у висхідних потоках ранішнього бризу, і сповнене щемливого щастя серце Арена теж наче здіймалося під хмари слідом за цими дивовижними створіннями. Вся велич життя і смерті була в тому польоті. Краса цих бестій поєднувалася із неймовірною силою, свавільною дикістю та незбагненним, тільки їм притаманним мисленням. Дракони були розумними істотами, вони володіли мовою і найдавнішою на землі мудрістю. У їхньому польоті відчувалися тверда воля й осмислена узгодженість дій.