— Невже ваші плоти витримують такі буревії? — запитав Арен, і йому відповіли: "Так, але не завжди. Навесні, коли ми збираємося біля Дороги Балатрану, зазвичай бракує двох, трьох, а то й шести плотів..."

Одружувалися тутешні жителі зовсім юними. Синій Краб, отой юнак із татуюванням на честь власного імені, і вродлива дівчина на ім'я Чайка вже були подружжям, хоча йому виповнилося лише сімнадцять, а їй — на два роки менше. І таких пар серед плотогонів не бракувало. Численні дітлахи повзали і спали просто на колодах — батьки прив'язували малюків до чотирьох наріжних стовпів хатини, що стояла посередині плоту. Немовлята самі залазили у рогожану криївку, ховаючись від денної спеки, і спали там покотом, вовтузячись уві сні. Старші діти дбали про молодших, а чоловіки та жінки будь-яку роботу робили спільно. Всі, без винятку, по черзі збирали великі морські водорості з бурим лапатим листям — так зване "балатранське нілгу". Ці водорості трохи нагадували папороть, але були дуже довгими — від сорока до п'ятдесяти кроків завдовжки. Відтак всі разом трудилися, збиваючи з нілгу схожу на повсть тканину, сукаючи з грубого волокна линви і плетучи міцні рибальські сіті. Плотогони гуртом рибалили і в'ялили рибу, спільно різьбили із китових кісток всілякий реманент, і взагалі — виконували силу-силенну іншої роботи. Однак вони завжди знаходили часину для того, щоби скупатися в морі або побалакати з сусідами, адже тут ніхто ніколи не квапився ані з роботою, ані з терміном її виконання. До того ж, діти Відкритого моря вимірювали час не годинами, а днями і ночами. Після кількох таких днів і ночей Аренові почало здаватися, що він прожив на плоту неймовірно довго, а нещасливе плавання до берегів острова Обехол, смерть Сеплі і поранення Яструба — то лише недобрий сон в Ужгороді, за яким бовваніли інші туманні видива і якийсь далекий, нереальний світ, у якому він колись жив на острові Енлад і був шляхетним принцом, спадкоємцем королівського трону.

Згодом, коли Яструба вже трохи підлікували, вождь плотогонів покликав Арена на свій пліт, де юнак нарешті зміг побалакати з пораненим товаришем.

— Тепер ти схожий на того Арена, якого я вперше побачив у Фонтанному дворі, — промовив Яструб, змірявши юнака поглядом. — Гладкий, мов золотистий тюлень. Здається, тобі тут сподобалося, хлопче!

— Так, мій пане!

— Це добре... Цікаво, де ми тепер опинилися? Всі острови залишилися далеко позаду. Ми запливли невідь-куди, ці краї не вказані на жодній карті... Багато років тому мені розповідали про народ, який живе на плотах, але я тоді вирішив, що це лише ще одна казочка про Південні широти, дотепна небилиця, в якій немає жодного слова правди. А тепер, як бачиш, ця "небилиця" вчасно опинилася поряд і врятувала нас від смерті.

Яструб говорив і посміхався, неначе також радів цьому напрочуд безжурному та сяйливому життю; але його змарніле обличчя було похмурим, а в очах зачаїлася непроглядна темінь. Арен, помітивши це, наважився розповісти чарівникові про все, що сталося.

— Я зрадив... — почав він і зупинився. — Я не справдив твоїх сподівань і зрадив твою віру в мене.

— Що ти маєш на увазі, Арене?

— Там... на Обехолі, коли я вперше міг стати тобі в пригоді. Тебе поранили, і ти справді потребував моєї допомоги... А я нічого не зробив! Хвилі несли наш човен у незвідану далечінь, а я геть зневірився і покинув усе напризволяще. Ти знемагав від болю, а я ніяк не полегшив твоїх страждань. Я бачив інший острів... так, я бачив його, але навіть не спробував повернути човен до берега.

— Спокійно, хлопче, — твердо сказав чарівник, і Арен підкорився. Тоді Яструб запитав: — Скажи, про що ти думав тоді?

— Ні про що, мій пане... ні про що! Я просто опустив руки. Мені здавалося, що робити що-небудь — марна справа. Я думав, що твоя магічна сила покинула тебе — ні, що насправді її ніколи й не було, а ти просто водив мене за носа... — По обличчю Арена рясно котився піт, але він змусив себе говорити далі: — Я боявся тебе. Я боявся смерті. Я так її боявся, що мені навіть не хотілося дивитися на тебе, адже ти, можливо, вже конав. Я думав тільки про те, що десь існує шлях... існує шлях до безсмертя, який мені, можливо, поталанить знайти. Але натомість життя залишало моє тіло, витікало з мене, неначе кров зі смертельної рани — достоту такої, як у тебе. І взагалі, мені здавалося, що конає весь світ! А я нічого, нічогісінько не робив, заціпенівши від жаху перед невблаганною смертю.

Арен замовк. Йому було нестерпно соромно говорити правду ось так, уголос, просто у вічі Яструбові. До того ж, душу юнака більше пригнічував навіть не сором, а страх — той самий страх. Тепер він зрозумів, чому це безжурне життя на плотах у морі, зігрітому сонячним промінням, здалося йому примарним, схожим на життя у раю або на сон. У глибині душі він знав, що дійсність — це пустка, у якій немає життя, нема тепла, яскравих барв і радісних звуків, немає сенсу. І не існує у ній ні висот, ні глибин. А вся ця чудова гра у перетворення, сонячне проміння на поверхні води і сонце в очах людей — лише ілюзія, омана, фальшивий витвір марнотратної уяви. Коли ж ці облудні чари минають, то в душі зостаються лише порожнеча та холод. І більше нічого...

Яструб і досі пильно дивився на хлопця, і той опустив очі долі, уникаючи його погляду. Аж раптом у душі юнака тихо озвався голос мужності чи, радше, навіть самоіронії. Він лунав зарозуміло і безжально: "Боягуз! Боягуз! Невже навіть це тобі не під силу?"

Арен змусив себе підвести очі й подивитися Яструбу в обличчя.

Чаклун міцно стиснув його руку, і вони знову зустрілися — не лише поглядами, а й душами.

— Лебанене, — сказав Яструб. Він уперше вимовив уголос Істинне ім'я Арена, хоча юнак ніколи його не називав. — Лебанене, послухай. Ти живеш, і в цьому полягає твоя сутність. Вічного життя немає, як немає і смерті. Почути слово можна лише тоді, коли навколо тиша. Лише у темряві можна побачити зорі. І Довгий Танець завжди танцюють над прірвою, на краю страшної безодні.

Аренові дуже кортіло накивати п'ятами, але Яструб міцно тримав його за руку і не відпускав.

— Я не справдив твоїх надій, — промовив юнак. — І це станеться ще не раз. Мені бракує сили!

— Сили у тебе цілком досить, — Яструб говорив майже лагідно, але в його голосі дзвеніла криця, яка змусила Арена здолати свій внутрішній страх. — Ти не перестанеш любити те, що любиш. І доведеш до кінця почату справу. На тебе можна покластися, Арене! Немає нічого дивного в тому, що ти сам досі ще не зрозумів цього — адже тобі лише сімнадцять... Але май на увазі, Лебанене: відмовитися від смерті означає відмовитися від життя.

— Але ж я шукав смерті! — Арен підвів голову і витріщився на Яструба. — Як Сеплі...

— Сеплі не шукав смерті. Насправді він хотів подолати свій страх перед нею. Сеплі прагнув спокою.

— Але ж існує якийсь шлях... Той шлях, який шукав Сеплі. І Хейр. І всі інші люди... Шлях, що веде до життя, до безконечного життя, до життя без смерті. І ти... ти мав би знати... знати про той шлях.

— Я не знаю такого шляху, — відповів Яструб. — Хоча мені відомо, що дехто намагається його знайти. Але відомо мені також і те, що всі вони помруть. Як умер Сеплі. Як помремо і я, і ти...

Він і досі твердо тримав Аренову руку.

— І я дуже високо ціную це знання, воно — великий дар. Дар розуміння власної сутності. Адже нам належить тільки те, що ми можемо втратити... Самопізнання — це наша кара і наша велич, це дар, який робить нас людьми, але воно не вічне. Наше сприйняття себе і світу змінюється, зникає, відходить, як морська хвиля від берега. Ти хотів би, щоб море назавжди стало спокійним, завмерло, і припливи перестали здіймати хвилю за хвилею? Чи пожертвуєш ти хистом своїх рук, пристрастю душі і жагою пізнання задля цілковитого спокою?

— Не знаю, — після довгої мовчанки відповів Арен. — Я не розумію, що я шукаю, куди йду і хто я такий.

— Зате я знаю, хто ти такий, — сказав Яструб тим самим лагідним і водночас суворим голосом. — Ти мій провідник. Завдяки своїй невинності й мужності, недосвідченості й вірності ти став моїм провідником — як дитя, яке я послав у темряву поперед себе. Твій страх і твої страждання вказують мені шлях. Ти гадав, що я ставлюся до тебе надто жорстоко, але ти й гадки не мав, наскільки жорстоко я користуюся твоєю любов'ю — як свічкою, спалюючи її дощенту, аби освітити перед собою шлях. І все ж ми мусимо рухатися далі. Ми повинні дістатися до пересохлого річища у тому тоскному краю, куди веде тебе страх смерті...