Потрібний будинок виявився коло самісінького залізничного моста. Виглядав на колишній шпиталь, пристосований під житло — мав довгі коридори з приміщеннями по обидва боки і стійкий специфічний лікарняний запах, що, певно, навічно в'ївся в жилаве дерево сходів і вичовгану підлогу. До того ж смерділо псом і звичною людською сечею. Підсвідомо я намагався відтягнути свій візит, тож піднімався поволі, вивчаючи кабалістичні знаки і написи на стінах, однак ніщо не вибивалося поза буденність, і не було жодного можливого натяку на те, що чекає мене попереду.
Двері відчинила незнайома, невизначеного віку жінка. Вона взяла вимнуте, пошарпане запрошення і, попросивши почекати в передпокої, вийшла. Я залишився в невеличкій кімнатині з кахляною піччю в одному і чорним креденсом в іншому куті, а посередині стояло величезне ліжко, засипане білими ягодами омели. З-за дверей долинав гамір, крізь який невиразно пробивався блюз Кoри:
Омела на ліжку і Кoра за дверима. Я нагадав собі старе Пепине оповідання[12]. Як він вмів все передбачити. Омела біла звичайна. Кoра. Lipstick on the glass[13]. O, мила імела, івилга, Viscum album L.
(Нарешті мене впустили).
Це напівп'яне напівтовариство; цей чад і дим, гнаний з кутка в куток велетенськими, в ріст людини, вентиляторами[14]. Я знав тут багатьох. Це, зрештою, була звичайна вечірка, що затяглася аж під ранок, вечірка, єдиним сенсом котрої був встановлений кимось розклад появи нових людей. Я з'явився одним з останніх, а, може, одним із череди нових перших. Тут панували драглисті філософи[15], що любили хапати за ґудзик і приголомшувати несамовитим месіанством; тут розважалися поети, геніальні і п'яні або безталанні і п'яні не згірш; тут бенкетували і бешкетували різномасті художники, кожен з яких може скільки завгодно пити і скільки завгодно любити самиць; тут страждали і ловили кайф редактори-мазохісти; тут недограні довколамистецькі жінки починали і закінчували свої партії; тут самовпевнені музиканти самотньо виголошували тости і оди; тут меркантильні педерасти спали, обіймаючи вазонки, в очікуванні кращого дня; тут поетеси-аутистки вивчали власні вульви, тут, зрештою, був навіть Прокуратор з бляшанкою віденського пива і смутний юний демон, майже воланд, у котрого, як і годиться, одне око зелене і божевільне, а інше — порожнє і зовсім мертве[16].
Не вистачало тут хіба Хруща.
Ти стояла на тлі темного вікна — надворі ледве сірілося — в оточенні якихось… скажімо, просто в оточенні, стояла, схиливши голову, і лінія твого волосся продовжувалася лінією плеча, аж я чомусь розгубився. Я так розгубився, що почав оглядати неіснуючу виставку замість того, щоб тверезо проаналізувати шляхетність твоїх рис і привабливість форм. Я, зрештою, вже й не дивився у твій бік. Я вештався кімнатами, вітаючись і лаючись, стріпуючи з себе драглистих філософів, і чіхаючи за вульвами самотніх поетес, я перехиляв недопиті шклянки і підспівував мертвим музикантам, відбивався від вологих гуру і всує згаданих уже недограних жінок, а ти стояла все так само за стінами, за мурами, засовами, а може тебе вже й не було, — як могла б ти бути у такому місці, — ти зникла, зникла, розчинилась за вікном, і страх, пекучий страх можливої втрати стиснув мені нутро, я раптом кинувся, відштовхнувши мирного поета — той похитнувся і упав, крізь двері, коридори, переходи, крізь зарості вазонків, педерастів, лам до тебе, до твого волосся, до лінії плеча, та всюди тривало «крізь» і ніде не виднілося «до», — по всіх кутах сидів самотній воланд і мертве око його було мов живе, а те живе горіло смутком і тугою нетутешньою.
4(«Футинути, штототакоє, ужастакой пріснілса, нікакой нікагда нєбило, нет, ідажебиць німожет!»[17]). Пиття — це звикла земна річ, і як будь-яку з земних речей його можна зробити досконалим. На жаль, я вже й цього не вмію. Однак. У мене є пляшка вина, слоїк спиртового настою валеріани і якийсь смердючий лосьйон. «Утро», здається. Ненавиджу лосьйони, але зараз не час перебирати. Вино добре б підігріти, лише не занадто, так, щоб не почав випаровуватися спирт. Добре б до градусів 40–45 за Цельсієм. І пити потрошку, маленькими ковтками, в перервах розжовуючи хліб, тоді в шлунку утвориться велика хлібно-винна маса, вона буде діяти довго і надійно. Вино найдешевше і, мабуть, тому найслабше. Доводиться половину валеріани виливати до нього. Це я вже щось плутаю, але хай є, як є. Дякувати Богу, є ще кава. Можна пити вино, навіть і холодне, впереміш із кавою, тоді вино буде грітися просто в шлунку, і це ґарантія, що намарно не пропаде ні грама алкоголю. Отже, вино плюс валеріана і кава. І цигарка. Цигарок всього дві, раніше я б розділив їх у часі і таким чином досягнув би більшого ефекту, однак тепер я палю їх одна за одною, припалюючи другу від першої — цього я навчився у Млинарського[18]. Млинарський багато речей робить так, що годі опиратися звабі. Він незлий чоловік. Він, може, Пан цинамонових крамниць[19]. Він вміє вимовляти твоє ім'я, як ніхто. Навіть я так не вмію. Зрештою, я вже багато чого не вмію. Тому і палю цигарки одну за одною. Виходить непогано. Навіть дуже добре, але то ненадовго. Є ще добрий спосіб змішувати напої різної міцності. Пити спочатку вино, потім трішки розведений спирт, потім щось важке на зразок лікеру, потім знову вино і горілку і гарячий чай. Шлунок не встигає призвичаїтися до одного ґатунку, як ти вже пропонуєш щось інше, і дезорієнтований організм швидко втрачає опір. Добре також додати якогось снодійного або протигістамінного препарату — ефект буває неперевершеним, однак, чесно кажучи, я найбільше люблю чисте алкогольне сп'яніння. Не толерую також пива і газованих напоїв. Це, що називається, розкатав губу. Коли вибору немає — доводиться бути скромнішим, отож мінусуємо вино, валеріану, каву і дві цигарки. Залишається не густо. На денці настоянки і лосьйон. Ненавиджу лосьйони, вже казав, здається. Я пробую перепускати його через вугільний фільтр, але то марудно і майже не дає ефекту. Вихлюпую парфуми в шклянку, випиваю раптово, відразу по тому ковтаючи валеріану, завдяки чому на декілька секунд вдається перебити неприємний ґалантерейний дух. Тепер вже все. Навіть теплого чаю не вип'єш — знудить. Одинокий спосіб — залізти в гарячу ванну. Коли в горлі з'являються мерзотні випари — мені вже однаково. Температура розганяє кров, кров жене тілом алкоголь. Нарешті приходить спокій… Спокій уявляється великою шапкою піни, під котрою лиш на денці брудна вода. Не думаю про це. Тепер головне — не піддатися спокусі мастурбації. Однаково з цього нічого не вийде, витрачені зусилля лиш відберуть добру половину кайфу. Тому найкраще лежати спокійно, час від часу відригуючи «Утром», і намагаючись не згадувати, що на цьому світі, окрім мене, існують різноманітні живі істоти, істотки, створіння, люди-птахи-звірі, плазуни і гади і діти[20], мишенята, кактуси, огірки, черви і рожеві хробачки, школярки, канарки, канапки, єхидни і качконоси, іспанські королі, шпанські мушки, глауберова сіль, дрозофіли, трихомонади та інші принади. Забути про всіх цих клятих співвітчизників. Бо забувши про них, я, можливо, забуду про тебе.
11
«Nie wyobrazam sobie, mily…» — початок пісні «Jestem kobieta» легендарної польської групи «Maanam». Обличчям групи від початку і досьогодні залишається солістка із дивовижним сценічним іменем Кoра (О. Jackowska) і з не менш дивовижним поетичним обдаруванням. «Jestem kobieta» — одна з тих речей, що в «часи цитування та класифікації» оволоділи напівмістичною енергією концентрату (або, якщо звернутися до початку нашої розмови, фактично стали своєрідним суверенним коментарем). Так, інспірована цією піснею «Шафа» (невеличка новела, писана мною в 1984 році) майже дослівно повторювала прегарний епізод із «Нотаток Мальте Лаурідса Бріґґе» Рільке, який дозволю собі зацитувати:
«А поруч ще були шафи, темні, коли їх відчинити, темні від наглухо запнутих одностроїв, які, здавалося, зносилися більше, аніж усе інше, і зовсім не бажали, щоб їх тут берегли.
Кому ж видасться дивним, що я все це видобував і тягнув на світ Божий; що то одне, то інше прикладав до себе, накидав на плечі, що костюм, який видавався мого розміру, я похапцем натягував на себе, і згораючи від цікавості й збудження, кидався в сусідню кімнату до настінного дзеркала, складеного з окремих, нерівномірно зелених кавалків.
(…)
Тоді-то я дізнався, яку владу над нами має костюм. Тільки-но я наряджався в одне з цих вбрань, я змушений був визнати, що потрапив до нього в залежність; що він диктує мені рухи, гримаси і навіть примхи; рука, на яку все опадав мережаний манжет, уже не була звиклою моєю рукою; вона рухалася, ніби актор і сама собою милувалася, яким би перебільшенням це не здавалося.»
Роман Рільке я вперше прочитав у 1988 році, і раціонального пояснення того, як чотирма роками раніше мені вдалося майже дослівно записати текст цього епізоду, немає. Втім, історія мала своє продовження. На обкладинці «Нотаток…» була відтворена старовинна французька шпалера, на якій зображалася сцена спокушання єдинорога Прекрасною Панною. Образ єдинорога якось архетипно-тотемічно заволодів мною відтоді, як я прочитав вірш Юрія Андруховича під такою назвою і написав до нього музику. Згодом я ілюстрував редаґований Андруховичем журнал «Перевал» різними мітичними створіннями, серед яких, звісно, був і єдиноріг. Навіть наше спільне видавництво ми згодом назвали «Unicornus» (логотипом якого став, до речі, той самий єдиноріг із обкладинки). Аж раптом, перечитуючи коментарі до роману Набокова «Подвиг», я довідався, що містичну істоту Індрика (не плутати з Іздриком), ворога Змія і змій, слов'янська традиція ототожнює з єдинорогом…
Аж так далеко завела нас простенька пісенька Кори.
12
«Я нагадав собі старе Пепине оповідання» — Про Пепу, свого інститутського колегу, я писав уже так багато, що немає сенсу повторюватися. Здається, в мене немає жодного твору, в якому би він так чи інакше не з'являвся. Інтрига ж цього епізоду повністю запозичена з ранньої новели Пепи «Сад настрою». Наскільки мені відомо, на еміґрації Пепа облишив літературні вправи, то ж це, мабуть, його єдиний вклад у літературу. Тому мені видається симпатичним майже повністю відтворити його:
Сьогодні вранці, йдучи на роботу, я заглянув до свого ящика і витяг листа: «Шановний друже! Запрошуємо тебе оглянути наш сад настроїв. Чекаємо на тебе о 18.00 на вул. N-ській, 16. З повагою». Заінтригований, я одразу після роботи рушив у напрямку вул N-ської. Трамвай довіз мене до зупинки, розвернувся і поїхав назад — до міста.
Назустріч мені йшла дівчина. Тримала в руках букет якихось квітів. Минаючи її, я помітив, що кілька квіток випали їй з рук і розсипалися на вологій від дощу бруківці. Допомагаючи їх позбирати, я ненароком доторкнувся до її руки. Рука в неї була не мала й незавелика. Вузька долоня з досить чітко помітними синюватими венами. Довгі пальці закінчуються акуратними нігтями. В її руці ясно читалася вся анатомія: кості, фаланги пальців, вени, сухожилля, м'язи, шкіра. Це не заважало милуватися нею. Не було блідої аморфності, анемічності, яка декого хвилює й надихає.
Була одягнена в світлу сукню з відкритими руками і шиєю. Міцні засмаглі ноги взуті в низькі сандалики, з яких виглядали рожеві п'яти і гарно складені пальці. Волосся вільно зав'язане ззаду однією стрічкою. Воно тепле і м'яке. Зеленуваті очі дивилися трохи винно, без зверхності і переляку. Розлогі брови, повнуваті уста, ледь рум'яні щоки довершували справу. (…)
Вона присіла до квітів, сукня трохи задерлася, і я побачив на мить її коліна. На одному з них ледь помітно білу рисочку — слід якоїсь подряпини.
Сукня щільно облягала стегна, видаючи місце з'єднання ніг і живота. Невеликі пружні сідниці вгадувалися під тонкою тканиною. Коли рухалася, на шкірі виникали ледь помітні зморшки, і відразу ж зникали. На грудях сукня натягувалася, коли вона вдихала повітря. Груди були розставлені в боки, між ними можна було покласти долоню.
«Дякую. Дуже дякую» — спокійно сказала вона і, повернувшись, пішла, вимахуючи вільною рукою. В поставі була легка втома.
На хвилю я знерухомів, почуваючи тиху радість і смуток. Був по-доброму змучений. Отямився і рушив до будинку № 16. Подзвонив. Двері відчинив усміхнений чолов'яга. Запросив досередини. Я здивовано оглядався довкола. Кілька скульптур, картин. «А де ж ваш сад?» — запитав. «А ви вже відвідали його! — усміхнувся чолов'яга. — Заходьте ще колись».
Я подякував і рушив на зупинку. Хай трамвай повезе мене додому.
Надрукував оце і вкотре згадав Ахматову: «Когда б вы знали, из какого сора растут стихи, не ведая стыда».
13
«Lipstick on the glass» — назва ще однієї пісні «Maanam».
14
«велетенськими, в ріст людини вентиляторами» — Відсилання до образної системи фільму Алана Паркера «Серце ангела», де вентилятори були одним із візуальних знаків інфернального. Коли я вперше побачив цей фільм, враження від нього були радше клінічними, аніж естетичними — я мав страшенний напад лихоманки, який тривав майже цілу ніч, і який ледве вдалося перебороти. Загравання Паркера з темними силами (що, правда, дозволило йому зняти геніальний фільм) перебувають у кревних стосунках із булгаковськими ігрищами, тому закономірно, що з'являється на стор. 18… (далі відсилання до наступної примітки за № 16 — «смутний юний демон, майже воланд…» — Прим. верстальника).
15
«Тут панували драглисті філософи…» — один із перших для мене ґротескових описів івано-франківського бомонду. Та якщо тут я зумів ще витримати певну дистанцію і відстороненість, то у «Воццеку» в розділі «Прихід героїв» мені не вдалося дотриматися бодай елементарних норм коректності. Втім, можливо, це мої ретроспективні докори сумління. Адже поява Прокуратора Бубабу, львів'янина Віктора Неборака «з бляшанкою віденського пива» свідчить радше про те, що це бомонд львівський. Хтозна. По стількох роках правду відтворити важко.
16
«смутний юний демон, майже воланд, у котрого, як і годиться, одне око зелене і божевільне, а інше — порожнє і зовсім мертве» — Булгаков описує Воланда так: «Раньше всего: ни на какую ногу описываемый не хромал, и росту был не маленького и не громадного, а просто высокого. Что касается зубов, то с левой стороны у него были платиновые коронки, а с правой — золотые. Он был в дорогом сером костюме, в заграничных, в цвет костюма, туфлях. Серый берет он лихо заломил за ухо, под мышкой нес трость с черным набалдашником в виде головы пуделя. По росту — лет сорока с лишним. Рот какой-то кривой. Выбрит гладко. Брюнет. Правый глаз черный, левый почему-то зеленый. Брови черные, но одна выше другой. Словом — иностранец». (Виділення моє. — Ю.І.). Але повернемося ще на хвилю до стор. 18… (далі відсилання до попередньої примітки за № 15 — «Тут панували драглисті філософи…» — Прим. верстальника).
17
«футинути, штототакоє, ужастакой пріснілся, нікакой нікагда нєбило, нєт, ідажебиць німожет!» — Див. Юрій Тарнавський. «У РА НА». Харків — Нью-Йорк, 1992. — С.119. Юрій Тарнавський, як на мене, унікальний і абсолютно недооцінений український письменник. Один із учасників Нью-Йоркської групи. На жаль, я дуже мало знайомий із його текстами, але навіть те, що мені вдалося прочитати, вражає своєрідністю обдарування і широтою творчого діапазону. В кожному разі, мені не зрозуміло, чому, скажімо, роман «Вісім бльондинок і смерть» донині знайшов українського видавця. Гадаю, що відпало би дуже багато непотрібних розмов про український модернізм і український постмодерн, за які ще років десять тому вже годилося б карати не лише судом честі, а й адміністративними штрафами. Підозрюю, що поема «У РА НА» займає в творчості Тарнавського особливе місце, хоча б з огляду на її несамовиту дидактичність. Основним естетичним здобутком поеми є ненависть, та рафінована й незрівненна за силою ненависть, яку Юрій Андрухович із дещо іншого приводу нарік «святою». Можливо, я ніколи б не дозволив собі так відверто виявити с в о ю ненависть у «Воццеку», якби не був знайомий із текстом «У РА НИ».
18
«цього я навчився у Млинарського» — Маркус Млинарський — автор «Некрополю» (див.: Тарас Прохасько. Інші дні Анни. Некрополь. Київ. «Смолоскип», 1998), один з ідейних опонентів ліричного героя «Острова КРК». Власне кажучи, я не знайшов у «Некрополі» кадру, в якому б герой прикурював цигарку від цигарки, зате наткнувся на неперевершений за філіґранністю епізод, що стосується куріння, і не відмовлю собі в задоволенні зацитувати його:
«Цілий вересень Млинарський працював по двадцять годин денно, укладаючи нескладний реєстр-опис схеми рекомбінацій. Першоструктурою він вибрав дію, дієслово. Дослідження мало вигляд переліку найчисленніших варіацій дій, що галузилися від кількох визначальних до все витонченіших і вишуканіших, все детальніших; від одного дієслова до цілих словосполучень, з підрядними реченнями, що характеризували найспецифічніші дії (наприклад, розділ «Курити» розтинався кількома десятками площин на кількасот підрозділів, таких як курити люльку, курити тонкі сигарети, курити тютюн, загорнений в газету — це за одною площиною розтину, а ще за іншими — курити в горах, курити в приміщенні, курити насамоті, курити цигарку за цигаркою (Ось воно, ось! — Ю.І.). І так дробилося аж до складнющих понять «курити в ліжку під ранок її сигарети витонченого смаку що майже невідчутно запаху обдимленості попільничка на грудях іноді попіл падає на простирадло перетворюється на сіру пляму від засильного струшування триває довше ніж звичайно лиш тримання цигарки стримує від сну однак те що говориться є вже фактично маренням свідомість погоджується з виміром заданим напрямами координатних шкал положення сигарет».
Вперше я читав «Некрополь», набираючи його текст на комп'ютері для журналу «Четвер» (№ 4,93). І тоді я зрозумів, що темп читання, обмежений швидкістю друкування, у випадку з прозою Прохаська є оптимальним. Її варто читати з такою ж швидкістю, з якою сам Прохасько її пише. Інакше можна проґавити дуже багато суттєвих речей. І ніколи не навчитися прикурювати цигарки одну від одної.
19
«Пан цинамонових крамниць» — імовірний натяк на «Цинамонові крамниці» Бруно Шульца. Цілком можливо, теж викликаний ненавистю чи бодай антипатією, особливо, якщо зважити на подальше іронічне обігрування імені Шульца у «Воццеку».
20
«Люди-птахи-звірі, плазуни і гади і діти…» — Синонімічний (хоча чому синонімічний?) ряд, який є типовим прикладом згаданої вже лексичної засміченості тексту. Не розшифровуючи всіх можливих алюзій та квазіцитат, наведемо лише найоднозначніші паралелі: Чехов, Анна Середа, Ґеорґ Мальхерс, Пепа, Вернер Кохлер, Віктор Неборак, Юрій Андрухович, Чарльз Діккенс. (Відтворюю тут повністю попередній варіант коментаря і з певними докорами сумління усвідомлюю, що вже не пам'ятаю, хто такий, скажімо, Ґеорґ Мальхерс чи Вернер Кохлер. Підозрюю, що тут закладена якась доля «постмодерністських» забав, але яких саме, не збагну. Зате пригадую, ніби в тумані, імена Чехова та Діккенса. Всіх інших знаю особисто).
