Зрештою, по-своєму вона розуміла все.

Ми пекли бульбу, гріли між теплого каміння вино і цілувалися. З берега до нас гукали хлопчаки. Ми вітали їх жестами. Обличчя і губи наші були висмарувані попелом. Літо минало безповоротно.

Потім вона збирала кошик, а я докурював цигарку і за дурною своєю звичкою питався сам себе: невже ця клята річка не може от просто зараз взяти і вийти з берегів, невже її затхлих вод не вистачить, щоб затопити місто, перелісок, хлопчаків, всі смердючі міста, всі смердючі переліски, всіх смердючих кошенят разом із смердючими хлопчаками, невже цього ніколи не буде, (а коли прокинувся, за сценою чогось там захлинався нікому не відомий Хрущ).

— Ну що ж, все воно, звичайно, непогано, але це якась така суцільна тягуча каша, замішана на злості, розпачі і твоїх еротично-дефекаційних проблемах. Бракує їй, як на мене, якоїсь структурованості, може, виходів на певні узагальнення, я вже не кажу про такий критерій, як «катарсис». Замало у цьому всьому форми. Або хоча би вдалого закінчення. Це, звичайно, страшенно дотепно — винести епілог на початок, але що там у ньому? — дівчинко моя, прощавай, — здається, — я буду думати про тебе ще?

10(нічого)[40].

Інші історії[41] 

Коридор[42]

Італія, благословенна Італія лежала переді мною[43]. А, може, то була Норвегія чи Україна. Будівля колишніх цісарських стаєнь простягалася, скільки сягало око, вліво і вправо, являючи собою безсумнівну перешкоду для будь-якого мандрівника. Я вперся в неї погожого літнього ранку і змушений був залишитися. Нові господарі були майже строгими і більш ніж мовчазними. В строгій і мовчазній атмосфері відбувалися наші з ними контакти. Мені імпонувало це літнє подружжя, котре мужньо зносило тягар колишньої величі.

Зовсім інша справа — діти. Не кажучи вже про кухарку і сторожа. Зрештою, челядь можна опустити. Тобто не в прямому, а в цілком переносному сенсі. (Якщо лише під переносним розуміти пристойне лінґвістичне (sic!) поняття, а під прямим — брутальний арештантський сленґ). Отож — діти. Мої господарі мали двох чарівних донечок. Або краще так, — чітко і вишукано: — двійко дівчат. Старшу і молодшу (що, вочевидь, є зайвим зауваженням, адже навіть серед близнюків хтось завжди посідає право старшинства). Старшій вже за двадцять, дещо анемічна, з невиразними потягами, вже достатньо вимучена двозначністю свого становища, що називається — на виданні. Молодшій — років десять-дванадцять[44], гормональні експлозії, не інакше, як бурхливі еротичні переживання, загострені тим, що відбуваються вперше. Таке от чортеня в короткій спідничині, котре повністю здає собі справу з призначення коротких спідниць.

Однак — про все по черзі.

Із старшою було достатньо нудно і аморфно. Напочатку я, щоправда, зацікавився, роздивившись добірку книг на полицях, але згодом, — у міру того, як переконувався у цілковито унікальній здатності жіночого мозку перепускати найсміливіші філософські чи естетичні ідеї на зразок того, як пісок перепускає воду, — мій інтерес згас, а ентузіазм вичерпався. Зі всіх сумнівних багатств супермаркету культури моя нова знайома вибрала якихось замріяних дів за шовковими фіранками — вочевидь, їй так і не вдалося перетнути кордон ґалантерейного відділу. В її уявленнях любов повинна була б виглядати як сукупність балетних па на штивних закрохмалених простирадлах. Кілометри марлі мали розвіватися вітром, аби створювати ефект присутності, відсутності, простору і… Річ ясна, у всій цій маячні не було місця ерекції, зволоженому епітелію, прозаїчним яйцям, нарешті. Я не кажу вже про піт, чи, не дай Боже, сперму. Зіжмакане простирадло і вперта присутність фалоса й без того найфатальнішим чином шкодили моїй репутації. Ні про яке задоволення, звісно, не могло бути й мови. Час від часу юна пані видавала якісь звуки, схожі на писк голодно цуцика, але я так досьогодні й не певен, чи було це пов'язано з нашими сексуальними вправами, котрі до того ж в подібному звуковому оформленні непоправно скочувалися в розряд біологічного вовтузіння.

Дуже швидко мені почав набридати такий необов'язковий зв'язок. Зрештою, як кожен чоловік, я не від того, щоб звільнити сім'яники, коли трапляється нагода, однак перед подібними малокровними заняттями віддаю перевагу мастурбації. Ситуацію (з мастурбацією) розрядило втручання молодшої сестри. Не пам'ятаю, з чого все почалося, мабуть, з елементарної підозри. Декілька разів, виходячи кімнати старшої, я помічав, що молодша сестра крутиться десь поблизу, а якось я просто таки стусонув її дверима, коли після суперечки раптово вискочив у коридор. Мала знітилася, та ненадовго, а потім виклично подивившись мені в очі, крутнулася й пішла, вихитуючи вузенькими стегнами. Це було так несподівано, що я розреготався й повернувся до своєї коханки шукати перемир'я. Поступово я остаточно впевнився, що мала поганка підглядала за нами. Крім того, з певним здивуванням виявив, що це починає мені подобатися. Присутність глядача, себто усвідомлення його присутності, хай навіть суто гіпотетичної, дозволяло якось абстрагуватися від специфіки фриґідного коітусу і переводило його, коітус, в ранґ театрального дійства. І що ж? Я самовіддано грав ролю (саме так — «ролю», з маленької літери, якщо хтось, може, подумав, ніби це ім'я). Зрештою, творчий запал частково передався навіть моїй партнерці. Наші фрикції набували осмисленості, можливо, навіть згаданої вже балетності, та мене збуджував не так естетичний бік справи, як усвідомлення того, що там за дверима, цей маленький пальчик, він тягнеться під спідничку, він проникає під білизну, нічого недозволеного, правда? просто втихомирити це лоскотання, почіхати там, де свербить, ніде не забороняється, ах, як лоскітно, тільки то не звичне свербіння, бо там вже гаряче й волого, ця несподівана волога, і це несподіване поєднання вологи й жару, і цілком незнайомий рельєф, і здивовані доторки, так відбувається вивчення власного тіла, а що, як не вивчення власного тіла, приносить тобі справжню насолоду, ось тут і тут, ти вже напевне знаєш де і коли, де і коли чекає твоїх доторків спрагла плоть, де і коли жар і напруження набувають такої жахливої концентрації, що будь-який порух, вже навіть будь-який порух, або лише думка про нього, руйнують всі внутрішні греблі, і бажаний-жаданий-бажаний струмінь витікає з тебе разом із свідомістю[45].

Ну, про свідомість я, допустимо, загнув, але в загальному все передано майже адекватно.

Отож бо. Гадаю, саме час перейти до опису колишніх цісарських стаєнь. Вони виходили з невідомості й губилися за видноколом, про що вже згадувалося. Властиво, нині вони являли собою широкий занедбаний коридор із житловими та господарськими приміщеннями по обидва боки. Шаленої, просто таки незбагненної краси сірі облуплені стіни і ґрандіозні сірі плити на підлозі. Все було надто, надмірно великим. Простора заля кухні з непрацюючим устаткуванням — тут можна було б грати у футбол. А неозорі душові певно могли б прийняти одночасно роту солдат. З офіцерами, річ ясна. Як це називається у них — «на помивку»? На помивку — кроком руш!

Я приймав душ, потерпаючи від холоду, бо навіть найгарячіша вода не могла зігріти цього зимного космосу.

Хмару гарячої води, що утворювалася довкола мене, здувало протягом, і до підлоги вода долітала наполовину вистигла. Очевидно, перебуваючи під враженням непорушності всього цього кам'яного маєстату, я не відразу зреаґував на вигуки «Пожежа!», котрі невиразно долітали ззовні крізь шум води. Лише коли закінчив митися, закрутив фітінги і ще раз почув крик: «Горимо!», відчув неясну загрозу. Обмотавшись рушником, я виглянув до кухні.

вернуться

40

«10(нічого)» — оте «нічого» згодом викристалізувалося у вірш, який за правилом єдності й боротьби протилежностей належить зовсім іншій кліматичній зоні, аніж сонячний, теплий, літній світ «Острова…» — вірш так і називається:

ХОЛОДНЕЧА
Холоднеча. Кохана, чи чуєш, яка холоднеча?
«Смертний протяг», — сказала би Марта, а Марта знає сенс.
Не врятує ніщо  — ні мовчання, ні зустріч, ні втеча, —
не врятує ніщо, бо у холод зникає все.
Хоч неначе й немає зими — ні заметів, ані заметілі.
Холоднеча суха, мов запущений туберкульоз.
Лиш на тілі відбитки одеж, що недавно безславно зотліли
в намаганні згоріти. Можливо, згоріти всерйоз.
Проростає цибуля, і яблука в'януть потроху.
Розсипається в прах великодній вінок на стіні.
Допиваю вино, що бродило минулого року,
і жбурляю пляшки за вікно, в неіснуючий сніг.
Холоднеча стерильна, і марно чекати предтечу.
Це Різдво не прийшло і, напевно, уже не прийде.
Я ховаюсь в кімнатах, натягую шкури на плечі,
та сховатись від цього, кохана, не можна ніде.
Треба вбрати, кохана, ці шкури, поїджені міллю,
і виходити з дому, і переступати поріг,
і рушати на південь, у край, де ще є заметілі,
щоб упасти обличчям у білий, незайманий сніг.
вернуться

41

Вперше — в журналі «Четвер» № 3, 1992 в циклі «Апокриф». Цикл створювався спеціально для «глосарійного» числа журналу, тому в ньому переважають короткі шкіци, стилізовані під енциклопедичні гасла. Однак, у ньому є кілька новел, котрі можна вважати самостійними творами. П'ять із них «Батько», «Війна», «Вітер», «Вода», «Коридор» вміщено в цій книзі. Вони розміщені тут у зворотному, ніж у журналі порядку (тобто не за абеткою, а проти неї), оскільки так, на мій погляд, становлять певну цілість.

Подаю за текстом «Четверга» із незначними змінами.

вернуться

42

Новела написана влітку 1991 року в електричці «Трускавець-Львів» (Щасливий, я тоді ще міг писати в поїздах. Взагалі міг писати). Оскільки весь твір пронизано еротичними мотивами, мабуть, не дивно, що в процесі писання я переживав не тільки творче, але й сексуальне збудження. Пам'ятаю навіть здивовані погляди пасажирів — напевно любосні флюїди передалися не менш, ніж половині вагону. Пам'ятаю також, що у Львові я вийшов з поїзда червоний, знесилений і, мабуть, заслинений. Але справу було зроблено — в торбі лежав готовий рукопис.

вернуться

43

«Італія, благословенна Італія лежала переді мною» — Коли Юрій Андрухович прочитав цю новелу, він сказав мені: «3наєш, старий, я збираюся писати книгу про Венецію, і якщо напишу, то перша фраза «Коридору» буде слугувати в ній епіграфом». Я звичайно потішився такій реакції, але розцінив це радше як жарт, аніж як обіцянку. Яким же було моє здивування, коли через кілька років, відкривши роман «Перверзія», я побачив на місці епіграфа це, можливо й гарне, але абсолютно голослівне твердження — адже я ніколи не був в Італії.

вернуться

44

«Молодшій — років десять-дванадцять» — річ ясна, після «Лоліти» будь-які педофілійні мотиви звучать як постнабоковські, однак у 1991 році я ще не читав «Лоліти». Що, втім, не завадило Володимиру Єшкілєву писати через сім років у «Воццекургії Бет»: «Нам нічого не відомо про специфіку сексуальних уподобань самого Іздрика, але герменевтика уривків, подібних до коментованого, дозволяє припустити певну синхроністичність найглибших джерел «внутрішньої енциклопедії» авторів «Лоліти» і «Воццека». Досьогодні не знаю, як розцінювати цю заяву — як грубий комплімент чи як витончену образу.

вернуться

45

«…що будь-який порух, вже навіть будь-який порух, або лише думка про нього, руйнують усі внутріші греблі, і бажаний-жаданий-бажаний струмінь витікає з тебе разом із свідомістю.» — Мені цікаво було прочитати ще раз цей фрагмент і порівняти його із подібним у «Воццеку»: «…бо врешті-решт ставала очевидною неможливість будь-якого поруху — бо зціплених відчаєм щелеп, ледь помітного напруження шийних м'язів, ковтального рефлексу чи навіть тремтіння повік виявлялося достатньо, щоб лещата болю стискалися ще на один хід, і ще на один, і ще, аж поки всередині зболеної оболонки не розливалася вода чистого прозріння…» Що це — автоплаґіат, самоповтори чи, може, образи, що переслідують?