— Зупинися, — сказала раптом Ліда.

Її вже била пропасниця. Едуард спинив машину, сидів поруч і не знав, що робити. Над лісовою дорогою, на якій спинилися дві дорогі легкові іномарки, стояла густа, аж дзвінка тиша. Така густа, що не було чути ані шелесту листя, хоча крони дерев нависали над дорогою, ані якогось щебету птахів — усього того, що мало б порушити цю тишу, посеред якої люди стояли перед вирішальним вибором свого життя. Коли вони вийдуть з машин, спочатку чоловіки, а потім і жінки, станеться те, що й мало статися: Едуард впізнає у Яніні одну з своїх колишніх коханок, а Ліда зустріне свого колишнього однокласника, нині доволі успішного художника Віктора Старовського.

— Я допомагала тобі чим могла і нічим не дорікнула, — сказала Ніна. — Ти не почув від моїх дітей жодного поганого слова.

— Так, — згодився Сильвестр.

— Толик навчав тебе, як водити трактора, комбайна, машину, як ремонтувати.

— Так, — підтвердив Сильвестр.

— Я переконувала і дітей, і сусідів, що ти всьому навчишся, що з тебе вийде справжній господар. Я хвалила тебе і в очі, й позаочі.

— Я знаю.

— Тобі не дорікнув ніхто з родини Георгія… Більше того, вони приймали тебе як свого, майже кревного.

— Спасибі тобі.

— Я не вимагала від тебе особливих подвигів у ліжку, розуміла, коли ти стомлювався, а стомлювався ти часто, що було природно в твоєму становищі…

— Вибач, — сказав Сильвестр.

Він чомусь затято ховав під час цієї розмови під столом свої потовчені пальці — кілька невдалих ударів молотком, а ще шрам, коли ножівка зірвалася. Він подумав про своє загоріле цього літа — вперше за стільки років, — загрубіле і таки помітно змужніле тіло.

«Зрештою, втома фізична була, але я почав звикати, навіть долати її, — подумав Сильвестр. — Але причина навіть не в моєму невмінні, не в тому, що зникли мої почуття до Ніни, вони навіть почали знову народжуватися…»

— Ти мене зовсім не слухаєш, — почув він Нінин голос.

Він подивився на неї. Час її, звісно, змінив. Як і його. І все ж ця сорокадворічна жінка була ще досить привабливою, навіть дуже привабливою і вродливою. Особливо коли зважити, як вона себе навантажувала.

Крізь відчинене вікно у їхньому (їхньому чи її?) будинку долинав запах яблук: нарізані на тоненькі скибочки, вони сушилися якраз під вікном.

«Яблука доспілі, яблука червоні…», — пригадалося йому.

Хотів запитати, чи пам’ятає Ніна цього вірша Рильського.

І відчув — нема потреби питати про це. Запитання було б недоречним і фальшивим.

У цьому світі місце — справжнім яблукам і їхньому п’янкому запаху. Його навіть не помічають, цей запах.

Він природний, він частинка, власне, природності цього світу. Єднати яблука з почуттями — справа поетів, людей зі світу зовсім іншого.

— Я все розумію, — сказав він.

— Навіщо ти приїхав? — спитала Ніна.

— Запитай щось легше.

Він устав і вийшов. Ніна пішла за ним. На подвір’ї вона раптом притулилася до його плеча.

— Присмак нашого щастя вийшов гіркуватим, — сказала вона. — Не ображайся, будь ласка. Цьому дому справді потрібен господар.

– І ти його вже знайшла…

— Знайшла, не ображайся, але не в цьому річ. — Вона подивилася Сильвестрові в очі, й він пригадав її давнійдавній погляд — у класі, в школі. — Чуєш, як пахнуть яблука? Пам’ятаєш, у Рильського: «Яблука доспілі, яблука червоні…», звичайно, пам’ятаєш.

Я вирішив писати цей щоденник, бо інакше збожеволію від самотності й розпачу на цьому маленькому, проклятому, забутому Богом і людьми острові. Насправді ніякого щоденника нема. Де б я взяв на цьому острівці посеред лісового озера папір і ручку, не кажучи вже про ту велику блискучу штуку, яку люди називають комп’ютером (звідки я знаю про цю штуку?). А якби й знайшов якимсь дивом, то хіба зайці вміють писати?

Втім, якщо я можу ось так думати, то напевно зумів би й писати. Але ні паперу, ні ручки нема. Тому я змушений буду подумки складати текст, запам’ятовувати його, тоді кілька разів повторити, щоб не забути. Наступного дня я складатиму новий текст, знову запам’ятовуватиму його, повторятиму. Заодно повторятиму й текст попереднього дня. Господи, думаю я, але із кожним новим днем кількість, розміри тексту зростатимуть. Мені доведеться запам’ятовувати все нові й нові слова і речення. Скільки їх буде? Це ж каторжна робота, від якої можна справді збожеволіти, від якої напевне розпухне моя бідна заяча голова.

Десь там люди йдуть чи їдуть, а я тут сам, сам, сам… Чому я побоявся і за прикладом Пінги не здався їм? За що я боровся, невже за цю самотність? За самотність?! Коли я побачу мою любу Пінгу?

Коли люди припливли і забрали цього чоловіка, чому Пінга вирішила пливти з ними? Про яке кохання до нього вона казала? Чому я не відважився пливти з ними? Я уявляю, як цей чоловік несе Пінгу на руках, тулить її до грудей, в яких зяє велика дірка. Крізь цю дірку можна побачити небо, простір і, як я подумав раптом, самого себе? Кого ж бачить Пінга і куди несе її цей чоловік? Я бачу якесь село, будинки, багато людей, він приходить і щось говорить до них. Слова зримо зависають у повітрі, їх можна прочитати, але люди їх не розуміють. Дивно, що не розуміють.

Це вже третій день. Я гасаю по острові, я, самотній і покинутий, не знаю, що мені робити. Пригадую наші найкращі хвилини, проведені на цьому острові. Наше самотнє кохання, народження зайчат, появу хлопця й дівчини, полювання на нас, потім те, як приплив цей дивний чоловік, що вирішив чомусь застрелитися саме на цьому острові. «Який сенс у цих подіях, яка прихована пружина?» — питаю я себе. Знаю, що вона мусить бути, але знайти її не можу.

Яка гірка трава на цьому острові! Трохи пожував і виплюнув. Як я раніше не помічав цієї гіркоти? Якби вовк Сільвер був розумник, він би приплив і з’їв мене. Я б не став навіть утікати, хіба б трохи побігав для годиться.

Сидів на краю острова. Пінги на тому березі не видно. Невже вона забула про мене? Отже, вона зрадниця, вона мене й не кохала?

Я раптом побачив, як вона біжить лісом. Вона чи істота, схожа на людину? Так, це біжить жінка — вже не молода, з розпатланим волоссям, з перекошеним від жаху чи розпачу обличчям. Отже, це за нею женеться Сільвер? Я бачу його роззявлену пащу — він ось-ось наздожене цю жінку. Жінку, яка насправді є моєю Пінгою…

Я кричу, я хочу, щоб мій крик спинив вовка, що має з’їсти Пінгу, але хіба хтось у цьому світі здатен почути заячий крик?

Щоденник лишився недописаним. Недодуманим. Стерся. До острова підпливав човен, в якому сиділо двоє чоловіків. Півгодини тому вони виловили цього човна і вилили з нього воду. Затулили дірки. На березі озера стояло двоє жінок. Їх пронизували ненависть одна до одної і почуття до чоловіка, який лежав на острові.

Останнє марево Сильвестра зникло, ледве його руки торкнулася рука Едуарда. Важким зусиллям волі Сильвестр розплющив очі. Над ним схилився незнайомий чоловік.

— Хто ви? — прошептав Сильвестр.

— Слава Богу, він живий, — сказав Едуард.

— Він живий, живий! — крикнув Віктор Старовський до Яніни і Ліди.

Його гучний радісний голос відбився луною об стіну лісу і наполохав чайку, котра знялася над водою. Над поліським озером стояв погожий літній день, вперше того року вагітний спекою.

А тепер уявімо, що поранена і зболена душа Сильвестра переселилася в цю чайку. Бідний птах заквилив над озером так, що двоє чоловіків на острові й двоє жінок на березі здригнулися.

Чайка-душа квилила про неможливість бути щасливим у цьому грішному й недосконалому світі, якщо ти істота мисляча, а не стеблина, котра розмовляє. Це відчуття особистого нещастя і дисгармонії у Сильвестра з’явилося рано, надто рано. Його душа плакала від неможливості досягти того, що і є в принципі ідеальним, — людського в стосунках між людьми, правди у першопричинах цих взаємин, а не лише меркантильних інтересів. Але оскільки завжди перш за все промовляти ме їхнє егоїстичне «я», хай і замасковане чи то нашаруванням цивілізованості, чи хитрістю, то людина щасливою бути не може. Зрештою, протилежність егоїзму — здатність до самопожертви — це теж тільки продукт людських уявлень і комплексів, у кінцевому підсумку — страху перед життям як таким і його труднощами та викликами.