Нараз я помітив біля них на палубі темні плями крові і подумав, що вони, пересварившись ізп'яну, мабуть, зарізали один одного.

Поки я отак приглядався до них і розмірковував, шхуна на хвильку пристала, і Гендс, ворухнувшись і стиха застогнавши, спробував сісти на попереднє своє місце. Почувши цей стогін, що свідчив про біль і смертельну слабість, та ще побачивши, як у нього одвисла щелепа, я мимоволі відчув жаль. Але жаль одразу зник, як тільки я згадав про розмову, що її почув, сидячи в діжці з-під яблук.

Я підійшов до грот-щогли й насмішкувато мовив:

— Я знов на борту, містере Гендсе!

Він подивився на мене затьмареним поглядом, навіть не здивувавшись, і спромігся тільки на одне слово:

— Горілки!

Я вирішив, що не треба гаяти часу і, прослизнувши під гротом, який знову загородив палубу, вискочив на корму й збіг трапом униз у каюту.

Там вчинили такий погром, що годі й уявити собі. Геть усі замки були збиті: розбишаки шукали карту. На підлозі — густий шар багнюки, бо ж пірати збиралися тут пиячити й проводити свої наради, наблукавшись на болоті, де вони були отаборились. На покритій білою фарбою і прикрашеній золотим бордюром переділці — відбитки брудних пальців. Десятки порожніх пляшок валялися по кутках і з дзвоном перекочувалися з місця на місце. Одна медична книжка лікарева лежала розгорнута на столі, добру половину аркушів з неї було видерто, мабуть, щоб розпалювати люльки. А посеред усього цього розгардіяшу точила своє тьмяно-буре світло підвішена над столом лампа. Я спустився до комірчини. Там не вціліло жодного барильця, тільки під ногами було повно порожніх пляшок. Було ясно, що пірати безперестану пиячили від самого початку бунту.

Понишпоривши, я все-таки знайшов одну недопиту пляшку для Гендса. Собі я взяв трохи сухарів, трохи сушеної садовини, повну жменю родзинок і шматок сиру. На палубі я поклав усе це біля стерна, якомога далі від стерничого, напився води з діжки, і вже потім дав Гендсові пляшку з горілкою. Він вихилив не менше половини того, що було в ній, і тільки тоді відірвав її від рота.

— Ху, — прохрипів він, — саме цього мені й бракувало, їй-бо! Я сів у своєму кутку й почав їсти.

— Дуже поранено? — спитав я його.

Він буркнув, чи, точніше сказати, прохарчав:

— Коли б той лікар був на борту, він би вмент підняв мене на ноги. Та мені, бачиш, завию не таланить. А оцей пентюх, — він кивнув на пірата в червоному ковпаку, — він уже кувікнув. Та моряк з нього був ніякий… Стривай, а звідки ти тут узявся?

— Я прибув на судно перебрати його під свою руку, містере Гендсе, — сказав я. — І прошу підлягати мені, як вашому капітанові, доки не буде інших розпоряджень.

Гендс понуро бликнув на мене, але не сказав нічого. Щоки його знову порожевіли, хоч він усе ще виглядав кволим і хилився набік при кожному поштовху корабля.

— Між іншим, — докинув я, — мені зовсім не подобається цей прапор, містере Гендсе. І, з вашого дозволу, я його спушу. Краще ніякого, ніж оцей.

Знову прошмигнувши під гротом до щогли, я смикнув за линву, спустив того проклятого чорного прапора й викинув його за борт.

— Боже, боронь короля! — вигукнув я, вимахуючи шапкою. — Геть капітана Сілвера!

Гендс, усе не підводячи голови, пильно й хитрувато стежив за мною.

— Я гадаю, — озвавсь він урешті, — я гадаю, капітане Гокінсе, ви б хотіли пристати до берега. То, може, побалакаймо про це?

— А чого ж, — відповів я, — залюбки, містере Гендсе. Я вас слухаю. — І я знову заходився ревно їсти.

— Цей хлопака… — почав Гендс, ледь помітно кивнувши на забитого. — Його звали О'Браєн… запеклий ірландець… Так ото ми з ним підняли вітрила, аби пригнати шхуну назад до бухти. Але тепер він мертвий, як колода. І хто тепер кермуватиме судном, я не знаю. Без моїх порад ви з цим не впораєтеся, — так я гадаю. Отож слухайте… дайте мені поїсти й попити, знайдіть старого шарфа чи хустину перев'язати мою рану, а я натомість покажу вам, як треба кермувати шхуною. Гаразд?

— Тільки попереджую, — відповів я. — На Кідову стоянку я не збираюся вертатись. Я хочу вести шхуну в Північну бухту й там причалити до берега.

— Згода! — вигукнув він. — Не такий уже ж я бовдур, далебі. Хіба я не бачу, що програв, дав маху, і цю ваше зверху? Хочете до Північної бухти? Ну що ж, мені не перебирати. Хай йому грім на голову, я допоможу вам довести судно хоч би й до моєї шибениці!

В його словах, як мені видалося, був певний сенс, і ми тут-таки дійшли порозуміння. Ще за три хвилини вітер уже мчав „Еспаньйолу“ вздовж берегів Острова Скарбів. Я сподівався досягти Північної бухти ще до полудня, щоб увійти в неї перше, ніж почнеться приплив, а там уже стати в безпечному місці, перечекати, поки спаде вода, і зійти на берег.

Закріпивши румпель, я зійшов униз і дістав зі своєї скриньки шовкову хустинку, яку подарувала мені мати. З моєю допомогою Гендс перев'язав цією хустинкою глибоку криваву рану на стегні. Трохи під'ївши та випивши ще пару ковтків бренді, він помітно побадьорішав: сів пряміше, почав говорити голосніше й виразніше і взагалі зробився зовсім іншою людиною.

Віяв погожий вітер, і шхуна неслася вперед, мов птах. Краєвиди на березі швидко змінювалися. За пагорбами пішла пласка піщана низовина, вкрита карликовою сосною. Незабаром ми пропливли повз скелястий мис, що височів на північному краю острова.

Мені страшенно подобалася моя нова роль, мене тішила чудова сонячна погода й розмаїття краєвидів. Я мав досить харчів і питної води, і сумління мене вже не мучило за дезертирство з форту, бо ж мені пощастило оволодіти шхуною, про що годі було й мріяти. Мене тільки непокоїв погляд Гендса, який пильно стежив за всіма моїми рухами на палубі, і дивна посмішка, цю не зникала з його уст. У цій химерній посмішці відчувалося не тільки страждання і безсилля літньої людини, а й щось притамоване й зловісне, коли він так хитрувато осміхався й пас мене очима.

Вітер, мов зумисне нам на догоду, повіяв тепер на захід, завдяки чому ми швидше допливли від північно-східного краю острова до Північної бухти. Але оскільки ми не могли спустити якоря і не наважувались увійти в бухту, поки не підніметься приплив, то в нас з'явилося трохи вільного часу. Стерничий пояснив мені, як поставити судно в дрейф, і по кількох невдалих спробах я спромігся зробити це. Після цього ми мовчки заходилися їсти.

— Капітане, — звернувся він до мене, знову так само неприємно посміхаючись, — ось лежить цей О'Браєн, з яким я стільки наплавався. То чи не спустили б ви його за борт? Мені воно не муляє, і я не журюся тим, що сплавив його на той світ, але, як на мене, він не така вже й оздоба для судна, ге ж бо?

— Я не маю на це сили, та й взагалі ця робота мені не до смаку. Хай собі лежить, — відповів я.

— Ну й нещасливе ж судно, Джіме, оця „Еспаньйола“! — мовив він, примружившись. — Скільки людей перебито на ній, скільки бідолашних моряків загинуло, відколи ми відпливли з Бристоля! Я зроду-віку не пам'ятаю, щоб коли так не щастило. І ось цього О'Браєна теж не стало… він бо таки справді помер, ге ж? Я чоловік темний, а ви вмієте читати й рахувати, то скажіть мені отак навпрошки: мертвий так уже повік буде мертвим чи колись іще може воскреснути?

— Ви можете вбити тіло, містере Гендсе, але не дух, — сказав я. — Ви мали б це знати. О'Браєн тепер на тім світі й, може, якраз і стежить за нами.

— Он воно як! — зітхнув він. — Шкода! Тож, виходить, вбивати — це дурно час гаяти? А втім, духи мало чого варті, як на мене. І я, Джіме, не боюся їх. А тепер, коли ми так любенько погомоніли, Джіме, то чи не була б ваша ласка зійти вниз у каюту й принести мені… Хай йому трясця, я забув, що мені треба… Ага, пляшечку винця, Джіме. Бо це бренді заміцне, як на мою голову.

Вагання стерничого здалося мені неприродним, а вже й зовсім неймовірним було те, що він хотів вина, а не горілки. Очевидячки, він шукав просто приключки, аби спровадити мене з палуби. Тільки для чого — я не міг збагнути. Гендс уникав дивитись на мене — він неспокійно поводив очима, кидав погляд то на небо, то на тіло О'Браєна. З його посмішки, коли він аж кінчик язика вистромляв з рота від надміру запопадливості, навіть дитина добрала б, що він щось недобре надумав. Я поспішив уволити його волю, не показуючи й знаку, що здогадуюсь про його лукавство, — але такого заплішеного дурня й не важко було обіграти.