* * *
— Спи, батьку! — він витер непрохані сльози
І хрипко промовив, козак сивобровий:
— Нехай тобі сняться шаліючі грози,
І лицарі вірні, і пісня з діброви…
Спи, батьку!.. Трипілля твоє в узголов’ї
І нива в колоссі, на жито багата!
Прислухайсь крізь сон, як гуде Придніпров’я,
Як славне козацтво січе супостата…
— Спи, батьку!.. — І гримнули тричі салюти,
Відлунням відбилися гори й долини…
— Спи, батьку!.. Шаблюки, вогнем перекуті,
Горіли на сонці, як гнів України!
* * *
Зима минула… Одцвіла весна…
Зарослий Гощів їх прийняв у гості…
Землянки. Нетрі. Ліс. Трясовина.
Та неба шмат, та сонце в високості…
— І хто б міг думати в високу мить
Гарячих рейдів і стрімких походів,
Що доведеться на безлюдді жить,
Що висихатимуть бурхливі води
І тільки в снах жахтітимуть бої?..
— У снах? Ні, ні! Мене підносить мрія,
Що десь Петлюра… уряд… є свої!
Ми не самотні! Україна зріє,
Як світлий колос! Ще душа жива!
І кров у жилах закипа, іскриться!.. —
Промовив сотник, і його слова
Дописувала шаблею правиця…
— Так, сотнику! Ще є у нас мечі!
Лише б Зеленого!.. Ніхто не збудить
Отамана…
— Це добре, що вночі,
Коли пішли із похорону люди,
Подбали ми про вічний супокій —
Переховали Батька…
Хижі звірі Глумилися б у лютості лихій…
О Божа сило! Бий їх, бузувірів!
Скарай їх, зайдів!
— Добре, що в ту ніч
Переховали й зброю… О надіє! —
І мовив сотник: — Оживе ще Січ!
І знов з Трипілля полум’ям повіє!
Вогнем із яру!.. Якось в темноті
Блукаючи, я вийшов на узлісся…
Блідий світанок зорі золоті
Гасив у небі… Наче камінь ніс я…
І враз — як в казці! — блиснули мені
Понад Трипіллям, пройнятим імлою,
Жаскі вогні, запалені вогні!
Мов блискавиці, кресані грозою…
Спливала мла, і густо бурий дим
Дихнув у сутінь, над Дніпром розлиту.
І я здригнувся… Довго ще ходив
І дивувався… Не заснув до світу… —
Загомоніли лицарі: — Ні, ні!
То не вогні, то блиск мечів із яру,
Де ми сховали їх у глибині
На слушний час — на боротьбу, на кару!..
На слушний час!..
…І досі уночі,
Як Бог благословляє світло днини,
Жахтять із яру месницькі мечі —
Святі мечі за волю України!
Микола ЩЕРБАК
Щербак М. Чебрець. Поезії / Ред. Д. Чередниченко. — Київ: ПВП “Задруга”, 2004.
Сергій Олексієнко.
ПопілОй де твоя сила, Терпило Данило?
Ой де твоя слава, орел сизокрилий?
Ой де твоє тіло навіки спочило?
Ворожа навала зрівняла й могилу.
Зрівняла могилу, посіяла трави.
Скосили й спалили ту славу лукаві,
За вітром розвіяли попіл по світу,
— Не буде щеміти, не буде кортіти.
Чого ж Україну тривожить той попіл?
За ким вона тужить, навіщо той клопіт?
Протерла свої запорошені очі
І бачить: зоря серед темної ночі.
— А де ж ти була? — запитала світила.
— Мене закопали з Данилом в могилу.
Сховали від тебе за хмари осінні
І слави, і волі яскраве проміння.
А я зігрівала козацькую силу,
А я Воскресіння у Бога просила
Любови і ласки. Я знала, що мати
Покличе Данила весною до хати.
Зведися ж, Терпило Даниле, земляче,
Та стань на майдані, щоб ясно побачить:
Твоя Україна і вільна, й велика,
— За що ти боровся, до чого ти кликав.
Бо тут твоя сила, Терпило Даниле,
Бо тут твоя слава, орел сизокрилий.
Та слава крилата про вірного сина
Літатиме вічно, не вмре, не загине.
Сергій ОЛЕКСІСНКО, заслужений артист України м. Київ, 1997 р.
Михайло Іванченко, Василь Литвин.
Трипільське полеМузика Василя Литвина Слова Михайла Іванченка
Отут, з Трипілля, наш пречистий виток
І неперервна в часі борозна,
А сизе жниво копитами збито,
Як безкінечних битов віщий знак.
Хоч ми ще духом зовсім не змаліли,
Зухвалих орд не заростає слід,
— У цьому полі половецькі стріли
Ще й досі не закінчили політ.
Не даймося чужинцям на поталу,
Що сіють терня в праведну ріллю,
“А скільки вас?” — козацтво не питало,
Коли напасть рубало без жалю.
Переорем бедлам у себе вдома
Напругою прадавніх лемешів,
І запанує наша мудра дума,
Й засвітиться святилище душі.
О родовладні безкінечні гони!
Ніхто тут не розтопче наш народ,
Поки, як шабля, рідна пісня дзвонить
Гучніш дурного лементу заброд.
Тврвс Силенко, Микола Щербак.
Пісня про отамана ЗеленогоМузика Тараса Силенка Слова Миколи Щербака
Богуслав понад Россю і Корсунь в боях стугонять.
Біла Церква гримить — москалів блискавицями стріла.
Наш отаман як грім: у Черкасах сідлає коня,
Над Дніпром пролетить, у Таращі розпростує крила.
Як вогонь він випалює й нищить бур’ян-блекоту,
Мов двосічним мечем розбиває червоних бандитів!
У Трипіллі Зелений подивиться в мряку густу,
Де в огні клекотить і вирує розтерзаний Київ.
Заскрегоче зубами, гляне з болем на рідне село,
Стисне в боки коня і як вихор шугне в надвечір’я…
Вільна Січ ожила, і козацтво як мак розцвіло,
— Це Зелений у вічність веде українське безмір’я!
