Ось тут вона впала… а тут…

Він відчув трепет, про який вона казала, але замість того, щоб минутися, вібрація в нім поглибилася до пекучого болю в лівій ключиці. Часу в нього вистачило хіба на те, щоб згадати останні слова, сказані йому Брендою: «Бережися зі своїм серцевим стимулятором» — і тоді той вибухнув йому в грудях з такою силою, що аж прорвав светр «Вайлдкетс», котрий Дюк одяг цього ранку на честь сьогоднішньої гри. Кров, клапті тканини і шматки плоті вихлюпнулися на бар'єр.

Натовп ахнув.

Дюк силувався промовити ім'я дружини, та не зміг, проте обличчя її ясно постало в його уяві. Вона посміхалася.

А далі — темрява.

Хлопця звали Бенні Дрейк, і він був Рейзором[55]. «Рейзорами» називала себе спільнота, до якої належали нечисленні, але затяті скейтбордисти, котрих не полюбляла, але поза законом все-таки не ставила місцева поліція, незважаючи на спонукання її до цього з боку виборних Ренні й Сендерса (на загальних міських зборах у минулому березні цей самий динамічний дует успішно заблокував виділення бюджетних коштів на створення безпечного скейтодрому на міському майдані поза сценою).

Дорослого звали Ерік «Расті»[56] Еверет, він був помічником лікаря на ім'я Рон Гаскелл, котрого сам Расті подумки називав Дивовижним Чудотворцем Країни Оз. «Тому що, — міг би пояснити фельдшер Расті (якби наважився на прояв такої нелояльності перед кимсь іншим, окрім власної дружини), — він завжди залишається за лаштунками, поки я роблю всю роботу».

Зараз він шукав у картці дату, коли Майстру Дрейку востаннє робили щеплення проти правця. Осінь 2009-го, дуже добре. Особливо зважаючи на те, що юний Майстер Дрейк, роблячи вілсона[57], поцілувався з бетоном і добряче розідрав собі гомілку. Не те щоб геть серйозна травма, але й не просто подряпина.

— Чувак, електрику знов увімкнули, — ознайомив його з новиною Майстер Дрейк.

— Це генератор, чувачок, — відповів Расті. — Тягне на собі весь шпиталь разом з амбулаторією. Круто, ге?

— Олдскульно, — погодився Майстер Дрейк.

Якийсь час дорослий із підлітком мовчки розглядали шестидюймову рану на гомілці Бенні Дрейка. Очищена від бруду й крові, вона вже не здавалася надто жахливою. Міський ревун замовк, натомість звіддаля долинули звуки автомобільних сирен. А тоді раптом заревла й міська пожежна сирена, аж вони обоє здригнулися.

«Незабаром і наша санітарна карета помчить, — подумав Расті. — Як на срачку. Буде роботи і Твічу, й Еверету. Треба мені тут поспішати».

От лишень обличчя в хлопця геть зблідло, та ще Расті здалося, ніби в очах його блищать сльози.

— Страшно? — спитав він.

— Трохи, — відповів Бенні Дрейк. — Мамка мене уриє.

— Так це ти її боїшся? — він здогадався, що Бенні вже неодноразово отримував прочуханку. Цікаво, як часто пацанові дістається?

— А… дуже боляче буде?

Расті розпечатував шприц. Потім уколов три куби ксилокаїну з епінефрином[58] — суміш знеболювальних, що він її по-старосвітському називав новокаїном. Чекав, щоб узятися врешті до акуратного очищення рани, сподіваючись не завдати хлопцю болю, більшого за той, якого неможливо було уникнути.

— Десь так.

— Bay, бейбі! — вигукнув Бенні. — Сигнал до атаки: три синіх свистки.

Расті розреготався.

— То ти крутонув повну трубу[59] перед тим, як вілсонутися? — йому це дійсно було цікаво, як колишньому бордеру, котрий сам уже давно покинув це діло.

— Лиш половинку, але відчуття було чумове! — розквітнув Бенні. — А скільки швів треба, як ти гадаєш? Коли Норрі Келверт гепнулася з парапету в Оксфорді минулого літа, їй наклали дванадцять.

— Та ні, так багато не буде, — запевнив Расті. Він знав цю Норрі, дівчинку міні-готку, чиїм головним бажанням, як здавалося, було вбитися на скейтборді раніше, ніж вона встигне народити від якогось байстрюка. Расті натиснув кінчиком голки біля рани. — Відчуваєш тут?

— Атож, чувак, сповна. А ти чув, як там щось грюкнуло таке, ніби стрельнуло?

Сидячі в трусах на оглядовому столі, з підкладеним під закривавлену ногу паперовим рушником, Бенні махнув рукою приблизно в південному напрямку.

— Та ні, — відповів Расті.

Насправді він чув два звуки, і не на постріли схожі, а на вибухи, на превеликий жаль. Треба швидше закінчувати з хлопчиком. А де ж той Чудотворець? Робить обхід, казала Джинні. Що, швидше за все, означає — хропе в докторській спочивальні лікарні імені Кетрін Рассел. Там і таким чином здебільшого й відбувалися тепер обходи Чудотворця.

— А тепер відчуваєш? — Расті знову вколов голкою. — Не дивися туди, зір тебе обманює.

— Ні, дядю, нічого. Ти дуркуєш зі мною.

— Аж ніяк. У тебе там уже заніміло. — «І від страху також», — подумав собі Расті. — Гаразд, почнемо. Ляж на спину, розслабся і насолоджуйся польотом на лайнері авіакомпанії «Кеті Рассел». — Він промив рану стерильним фізіологічним розчином, очистив, підрівняв своїм надійним скальпелем № 10. — Буде шість швів найкращою, яка тільки в мене є, нейлоновою ниткою.

— Супер, — промовив хлопець і тут же додав: — Мене, здається, нудить.

Расті подав йому спеціально розрахований на такі випадки лоток, ригальник, як вони його тут називали.

— Блюй сюди, а якщо хочеш, можеш і відключитися.

Бенні не зомлів. І не зблював. Расті вже накладав на рану стерильну пов'язку, коли пролунав короткий стук у двері й до кімнати зазирнула Джинні Томлінсон.

— Я можу перемовитися з тобою хвильку?

— Не хвилюйся за мене, — сказав Бенні. — Мені зараз гарно, як ото після того, коли довго терпів, а тоді помочився. — Такий собі ґречний чувачок.

— Расті, ходімо до холу? — спитала Джинні. На хлопця вона й оком не скинула.

— Бенні, я скоро повернуся. Сиди спокійно, розслабляйся.

— Без проблем. Прохлаблятимуся.

Расті пішов услід за Джинні.

— Ургентна пора? — спитав він. Позаду Джинні в пронизаній сонцем почекальні сиділа, похмуро втупившись у книжку з ефектною красунею на обкладинці, мати Бенні.

Джинні кивнула.

— На сто дев'ятнадцятому, біля межі з Таркер Міллом. І ще одна аварія, на іншій межі — Моттонській, але я чула, ніби там усі ЗПЧП. — Загиблі під час пригоди. — Зіткнення вантажівки з літаком. Літак намагався приземлитися.

— Ти глузуєш із мене?

Елва Дрейк підняла голову, позирнувши в їхній бік, і знову занурилася в читання книжечки в яскравій паперовій обкладинці. А може, вона просто тупилася в неї, сама тим часом гадаючи, чи підтримуватиме фінансово її чоловік до досягнення Бенні вісімнадцятиріччя.

— Це гарантовано серйозна ситуація, без дурні, — запевнила його Джинні. — Я отримала повідомлення ще й про інші аварії…

— Чудасія.

— … і чоловік на тому шосе, що перетинає межу з Таркером, ще живий. Водій фургона, здається. Кажуть різне. А Твіч чекає.

— Ти закінчиш із хлопцем?

— Авжеж, а ти їдь.

— А доктор Пейберн?

— Він відвідував своїх пацієнтів у меморіальному шпиталі Стівенса. — (То була лікарня, що обслуговувала Норвей і Саут-Періс.) — Уже в дорозі сюди. Рушай, Расті.

Він затримався на хвильку сказати місіс Дрейк, що з Бенні все гаразд. Елва не вельми зраділа цій новині, як йому здалося, але подякувала. Дагі Твічел — Твіч — сидів на бампері старенької машини швидкої допомоги, заміну котрій всіляко уникали купувати Джим Ренні з його товаришами-виборними, і, гріючись на сонечку, курив. У руці він тримав портативну радіостанцію Сі-Бі[60], з якої лунали жваві балачки: голоси, наскакуючи один на інший, підстрибували, мов кукурудзинки на пательні.