— Наскільки мені відомо, — долучився до їхнього гурту край дороги Роммі, — радіація світиться тільки в науково-фантастичних фільмах.

Расті хотів було сказати йому, що вони зараз наяву переживають такий науково-фантастичний фільм, і Роммі сам у цьому переконається, побачивши ту коробочку на вершечку гряди. Проте Роммі дійсно мав рацію.

— Це спеціально, щоб ми її побачили, — сказав він. — Те ж саме й з мертвими тваринами. Припускається, що ми собі подумаємо: «Ого, якщо тут якісь смертоносні промені, які спонукають до самогубства великих ссавців, нам краще триматися звідси подалі». Врешті-решт, що я таке, як не великий ссавець.

— А от діти не відступилися, — нагадав Барбі.

— Бо вони ж діти, — сказав Ерні, а секунду подумавши, додав: — Та ще й скейтбордери. Вони іншої породи.

— Мені це все одно не подобається, — оголосила Джекі, — але оскільки нам дійсно більше нікуди діватися, може, ми скоренько проїдемо крізь цей пояс Ван Аллена[420], перш ніж я зовсім не втратила рішучість. Після того, що відбулося у поліцейській стайні, я почуваюся дещо непевною.

— Одну хвилиночку, — промовив Барбі. — Тут щось не в порядку. Я це бачу, але дозвольте мені секунду подумати, щоби я зміг пояснити це словами.

Вони чекали. Місячне сяйво і радіація освітлювали рештки ведмедя. Барбі вдивлявся в нього. Зрештою він підвів голову.

— Гаразд, ось що мене турбувало. Тут присутні вони. Нам це відомо, бо коробочка, яку знайшов Расті, не природний феномен.

— Чорт забирай, тут ніяких сумнівів, це безумовно створена розумом річ, — підтвердив Расті. — Але не на Землі. Я на це готовий закластися своїм життям. — Раптом, згадавши, як близько він перебував менш ніж годину тому від втрати свого життя, Расті аж пересмикнувся. Джекі стиснула йому плече.

— Не переймаймося цим зараз, — повернув їх до свого Барбі. — Отже, існують якісь вони, і якщо б ці вони насправді бажали не допустити нас туди, їм це було б легко зробити. Вони цілий світ не допускають до Честер Мілла й навпаки. Якщо б вони хотіли утримати нас подалі від своєї коробочки, чому б їм не створити навкруг неї міні-Купол?

— Або якісь звукові обертони, від котрих наші мізки спеклися б, немов курячі стегенця у мікрохвильовці, — докинув Расті, починаючи в'їжджати в тему. — Чорт, та просто справжню радіацію.

— Так вона і є справжньою, — сказав Ерні. — Лічильник Ґайґера, котрий ви сюди приносили, це підтвердив наочно.

— Так, — погодився Барбі, — але чи означає це, що її рівень, зареєстрований лічильником, дійсно небезпечний? Ні Расті, ні діти не отримали ніяких явних уражень, у них не повипадало волосся, вони не виблювали свої нутрощі.

— Поки що принаймні, — зауважила Джекі.

— Звучить обнадійливо, да, — гмикнув Роммі.

Барбі ігнорував його репліку.

— Беззаперечно, якщо вони змогли створити бар'єр такий міцний, що відбиває найкращі ракети з тих, якими лишень його можуть обстріляти Сполучені Штати, вони змогли б і радіаційний пояс встановити такий, що вбивав би швидко, практично миттєво. Зробити саме так було б у їхніх інтересах. Пара жахливих людських смертей набагато краще відлякувала б можливих дослідників, ніж кілька трупів тварин. Ні, я гадаю, Джулія має рацію і так званий радіаційний пояс виявиться безпечним сяйвом, яке просто придає пікантності тому, що показують наші технічні засоби. Котрі їм здаються, мабуть, збіса вкрай примітивними, якщо вони дійсно інопланетяни.

— Та навіщо? — вибухнув Расті. — Навіщо їм якийсь бар'єр? Я не зміг підважити ту кляту коробочку, ба я навіть похитнути її не зміг! А коли накинув на неї свинцевий фартух, фартух загорівся. Хоча сама коробочка залишилася на дотик холодною!

— Якщо вони її захищають, отже, мусить бути якийсь спосіб, яким її можна знищити або вимкнути, — сказала Джекі. — Якщо тільки…

Барбі усміхався їй. Він дивно почувався, так, ніби ледь не ширяв зараз десь угорі, в себе над головою.

— Давайте, продовжуйте, Джекі. Кажіть.

— Якщо тільки вони її зовсім не захищають, так? Принаймні не від людей, котрим випаде до неї наблизитися.

— Більше того, — уточнив Барбі. — Чи не здається нам, що вони насправді вказують на цю коробочку? Можна сказати, що Джо Макклечі з друзями сюди привела буквально стежина з посипаними по ній хлібними крихтами.

— Ось вона, кволий Землянине, — проголосив Расті. — Що ти можеш з нею зробити, ти, котрий набрався достатньо хоробрості, щоби наблизитися до неї?

— Оце ближче до істини, — кивнув Барбі. — Гайда. Давайте підніматися вгору.

— Давайте вже я звідси поведу машину, — звернувся Расті до Ерні. — Недалеко попереду те місце, де зомліли діти. А Роммі майже зомлів. Я теж відчув це. Бачив галюцинацію. Гелловінське опудало, яке спалахнуло вогнем.

— Ще одне попередження? — спитав Ерні.

— Не знаю.

Расті доїхав туди, де закінчувався ліс і відкривався голий, кам'янистий узвіз, що вів до саду Маккоя нагорі. Прямо попереду буяло таке яскраве сяйво, що їм довелося на нього дивитися примружившись і скоса, але ніде не було видно джерела того сяйва; яскраве світло плавало просто посеред повітря. Барбі воно здалося схожим на те сяйво, що його видають світляки, але посилене в мільйон разів. На око цей пояс був завширшки з п'ятдесят ярдів. Поза ним знову лежала темрява, освітлювана лише рожевим світлом місяця.

— Ви певні, що не зомлієте знову? — спитав Барбі.

— Тут, схоже, так само, як і тоді, коли вперше торкаєшся Купола: відбувається вакцинація, — промовив Расті, вигідніше вмощуючись за кермом і перемикаючи трансмісію. — Тримайте руками ваші вставні зуби, леді і джентрі.

Він утоптав педаль газу так різко, що аж задні колеса провернулися. Фургон рвонув у сяйво. Вони були занадто щільно затулені свинцевими фіранками, щоби самим бачити, що відбувалося далі, а от ті кілька людей, що вже перебували на пагорбі, край саду, бачили — зі зростаючою тривогою — все. Якусь мить фургон було видно чітко, він немов перебував у промені прожектора. Вирвавшись зі світлового поясу, він ще сам сяяв кілька секунд, ніби перед тим його занурили в радій. А слідом за ним, немов ракетний вихлоп, тягнувся кометний хвіст.

— Святий-драний, — промимрив Бенні. — Це найкрутіший спецефект з усіх, які я бачив.

Потім сяйво навкруг фургона погасло, а далі і шлейф щез.

Коли вони мчали крізь осяйний пояс, Барбі відчув щось на кшталт короткого запаморочення, і не більше того. В Ерні реальний світ цього фургона й цих людей раптом заступила готельна кімната, наповнена запахом сосен і ревінням Ніагарського водоспаду. І в ній була жінка, котра стала його дружиною всього дванадцять годин тому, вона підійшла до нього, одягнена в нічну сорочку, не важчу за подих лавандового серпанку, взяла його за руки і поклала їх собі на груди зі словами: «Цього разу нам не треба перериватися, коханий».

А потім він почув крик Барбі і це повернуло його до реальності.

— Расті! Її трясе! Стій!

Ерні озирнувся й побачив, що Джекі Веттінгтон смикається в конвульсіях, очі в неї закотилися, а пальці судорожно скручені.

— Він тримає хрест, і все горить! — кричала вона, з губ у неї бризкала слина. — Весь світ горить! ЛЮДИ ПАЛАЮТЬ! — видала вона верещання на всю машину.

Расті ледь не перекинув фургон, загнавши його в рівчак, потім здав задом на середину дороги, вискочив з кабіни і кинувся кругом до бокових дверей. Тим часом їх уже відсунув Барбі, і Джекі витирала слину собі з підборіддя зібраною у формі горнятка долонею. Роммі її тримав за талію.

— З вами все гаразд? — спитав її Расті.

— Тепер нормально, так. Я просто бачила… це було… там усе було охоплене вогнем. Білий день, але навкруги темрява. Люди п-п-палали… — вона почала плакати.

— Ви щось казали про когось із хрестом, — промовив Барбі.