— Гаразд, ти заслужив на відповідь. Ти ж, кінець-кінцем, у нас шеф. Правда, Картере?

— Йой, — сказав Картер.

— Відповідь буде однозначна — ні. І це тому, шефе Рендолф… слухай мене уважно… бо вони не можуть втекти. Навкруг Честер Мілла стоїть Купол, і вони абсолютно… беззастережно… не мають ніякої змоги кудись втекти. Тепер ти второпав, як робляться умовиводи? — Він помітив, як почервоніли щоки в Рендолфа, і додав: — Будь обережним з відповіддю. Я тобі раджу.

— Я розумію.

— А тоді зрозумій ще й інше: поки Дейл Барбара перебуватиме десь на волі, не кажучи вже про його спільника Еверета, люди ще ревніше шукатимуть захисту у своїх урядовців. І як би нам не хотілося закручувати гайки, але ми змушені будемо зреагувати на такі обставини.

Рендолф прояснів. Нехай він і не мав поняття, що є й президент і є також гора на ім'я Маккінлі, проте він зрештою докумекав-таки, що Барбі в чистім полі для них може бути набагато вигіднішим за Барбі в кулаку.

— Так, — сказав він. — Будемо змушені. Чорт, а точно ж. А як щодо прес-конференції? Якщо ти на неї не підеш, то, може, захочеш послати…

— Ні, не захочу. Я буду тут, на своєму посту, де моє законне місце, моніторити розвиток подій. А преса нехай собі провадить конференцію з тисячею або й більше тих людей, які припруться туди, до південної межі міста, й лупитимуть там очі, немов ті роззяви на нову будівлю. Нехай щастить їм в інтерпретаціях того белькотіння, якого вони там наслухаються.

— Дехто там може розповісти про не дуже похвальні стосовно нас речі, — промовив Рендолф.

Великий Джим блиснув крижаною усмішкою.

— На те і дав нам Бог міцні плечі, друже. Окрім того, що зможе зробити той нахабний нікчемаха Кокс? В'їде сюди верхи на коні й витурить нас із кабінетів?

Рендолф запопадливо захихотів, вирушив до дверей, але раптом про щось іще згадав.

— Там збереться дуже багато людей, і вони там перебуватимуть довший час. Військові на своєму боці встановили пересувні туалети. Чи не треба нам зробити щось подібне і зі свого боку? У нас, здається, було кілька таких кабінок на складі. Для дорожніх робітників їх використовували. Може, Ел Тіммонс міг би…

Великий Джим послав промовистий погляд, у якому ясно читалася його думка: він вважає, що новий шеф поліції раптом здурів.

— Якби моя воля, наші люди завтра сиділи б у безпеці по своїх власних домівках, замість того щоб відходити з міста, мов якісь ізраеліти з Єгипту. — Він витримав паузу для наголошення на наступному. — Якщо комусь припече, дозволиш їм піти й покакати там, десь у клятих чагарниках.

Коли Рендолф нарешті пішов геть, Картер промовив:

— Якщо я побожусь, що не маю наміру лізти не в свої справи, чи можу я вам дещо сказати?

— Так, звісно.

— Я люблю дивитися, як ви дієте, містере Ренні.

Великий Джим вишкірився — в широкій сонячній посмішці, яка освітила цілком усе його обличчя.

— Ну, ти маєш свій шанс, синку; навчався чогось в інших, повчись тепер у кращого.

— Я так і думаю робити.

— А зараз від тебе мені лише потрібно, щоб ти підвіз мене додому. Будь у мене завтра рівно о дев'ятій ранку. Ми приїдемо сюди й дивитимемося шоу по Сі-Ен-Ен. Але спершу ми посидимо на міському пагорбі, подивимося, як виходитиме народ із міста. Сумно це, насправді; ізраеліти без Мойсея.

— Мурахи без мурашника, — підхопив Картер. — Бджоли без вулика.

— Але, перш ніж забрати мене, я хочу, щоб ти з деким побачився. Або спробував принаймні. Можу закластися сам із собою, що вони виявляться безвісті зниклими.

— Хто це?

— Розі Твічел і Лінда Еверет. Дружина медика.

— Я знаю.

— Можеш також перевірити, де Шамвей. Я чув, що вона може зараз жити в Ліббі, у тієї проповідниці з погано вихованим собакою. Якщо хоч когось із них побачиш, допитай їх про місцеперебування наших утікачів.

— Жорстко чи м'яко?

— Середнє. Мені не конче потрібно, щоби Барбару або Еверета зловили саме зараз, але я б не відмовився знати, де вони ховаються.

Вийшовши на ґанок, Великий Джим набрав повні груди смердючого повітря, а відтак і видихнув із гмиканням, у якому вчувалося задоволення. Картер теж почувався вельми задоволеним собою. Ще на минулому тижні, в банькатих окулярах, щоб уберегти собі очі від іржавої лупи, яка сіялася з поїдених сіллю вихлопних систем, він міняв глушники. Сьогодні він впливова людина зі становищем. Легкий сморід у повітрі здавався невеликою ціною за це.

— Маю до тебе одне питання, — промовив Великий Джим. — Як вона тобі смакувала? Нічого була?

Картер трохи завагався, а потім таки відповів:

— Трохи сухувата спершу, але далі все поїхало, як по базарній олії.

Великий Джим розреготався. З якимсь металевим призвуком, немов монети посипалися у лоток торговельного автомата.

Північ, і рожевий місяць спускається до обрію, за яким лежить Таркер Мілл, там місяць може собі висіти, поки не надійде світло дня і, перед тим, як йому зовсім зникнути, перетворить його на привид.

Джулія обережно ступала крізь темний сад туди, де ферма Маккоя переходила в західний схил Чорної Гряди, і не здивувалася, помітивши темнішу тінь людини, що сиділа під одним із дерев. Праворуч від себе вона кожні п'ятнадцять секунд бачила проблиски, які посилала коробочка з викарбуваним на ній чужинним символом: найменший, найдивовижніший у світі маяк.

— Барбі? — погукала вона, намагаючись робити це якомога тихіше. — Як там Кен?

— Поїхав до Сан-Франциско взяти участь у ювілейному гейпараді. Я зажди знав, що він хлопець не простий.

Джулія розсміялась, а потім узяла його руку й поцілувала.

— Друже мій, я страшенно рада, що ви тепер у безпеці.

Він обхопив її руками, розцілував в обидві щоки і тільки потім відпустив. Затяжні цілунки. Справжні.

— Я теж, друг мій, Джуліє.

Вона засміялась, але всередині неї виник раптовий трепет, яким її прохромило від шиї до колін. Знайомий трепет, хоча їй давно не траплялося його відчувати. «Розслабся, дівчинко, — переконувала вона себе. — Він же тобі в сини годиться».

Ну так, авжеж… якби вона завагітніла тринадцятирічною.

— Всі вже сплять, — сказала Джулія. — Навіть Горес. Він у будинку разом з дітьми. Вони кидали йому ломачки, і він їх приносив, аж поки язик йому буквально не почав стелитися по землі. Він думає, що вже помер і потрапив у рай, я певна.

— Я теж намагався заснути. Та не зміг.

Він двічі вже майже засинав і обидва рази знову опинявся в камері, бачив перед собою Джуніора Ренні. Перший раз Барбі помилився і, замість кинутися вправо, розпластався на тапчані, перетворившись на ідеальну ціль. Другий раз Джуніор простягнув крізь ґрати неймовірну довгу гумову руку, вхопив його й утримував достатньо довго для того, щоб позбавити життя. Після цього Барбі полишив сарай, де полягали спати чоловіки, і прийшов сюди. Тут теж стояв запах кімнати, в якій півроку тому помер споконвічний курій, але все одно повітря тут було кращим, ніж у місті.

— Так мало вогнів там, унизу, — промовила вона. — Звичайної ночі їх було б удев'ятеро більше, ніж зараз, навіть о цій годині. Вуличні ліхтарі скидалися б на подвійну низку перлин.

— Зате тут є оце, — лівою рукою Барбі обнімав Джулію, і зараз він показав вільною правою на осяйний пояс унизу. Якби не Купол, проти якого світіння раптово обривалось, вона б визнала цей пояс за ідеальне коло. А так він був схожим на підкову.

— Авжеж. А як ви гадаєте, чому Кокс не говорив про це? Вони мусили б його зафіксувати на супутникових фото. — Вона замислилась. — Мені він принаймні ні словом не прохопився. Може, вам щось казав?

— Ні, а мусив би. Що означає — вони його не бачать.

— Ви вважаєте, що Купол… як це? Фільтрує картинку?

— Щось таке, либонь. Кокс, новинні телеканали, весь зовнішній світ, вони цього не бачать, бо їм його не потрібно бачити. Так мені здається.

— А Расті правий, як ви гадаєте? Ми ті мурашки, що їх катують жорстокі діти, граючись із лінзою? Яка ж це розумна раса могла б дозволити своїм дітям творити таке з іншою розумною расою?