— Це ви так тепер підтримуєте правопорядок? Так ваш бос тепер наказує вам охороняти законність?

— Він людина крупна, здебільшого по загальних питаннях. — Картер обернувся до комори, і її засапане серце ледь не зупинилося. Потім він поглянув на свій годинник і ще раз підсмикнув зіпер. — Подзвониш містеру Ренні або мені, якщо твій чоловік намалюється. Так буде найкраще, повір мені. Якщо не повідомиш, а я взнаю, наступним разом трахну тебе прямо в твою стару піхву. Хоч би й на очах твоїх дітей. Публіка мені не завадить.

— Забирайся звідси, поки вони не прийшли.

— Скажи «будь ласка», мамуню.

Їй заціпило горло, але вона зрозуміла, що Терстон ось-ось знову її погукає, і пересилила себе:

— Будь ласка.

Він рушив до дверей, але, зазирнувши до вітальні, зупинився. Побачив маленькі валізки. Вона не мала в цьому сумнівів.

Але він дещо інше мав на думці.

— І поверни мигалку, я бачив її в твоїй машині. Якщо забула, я тобі нагадую: з поліції тебе звільнено.

Коли через хвилину в дім зайшов Терстон з дітьми, вона була нагорі. Першим чином зайшла до дитячої кімнати. Їхні валізки лежали на ліжках. З одної стирчав ведмедик Джуді.

— Агов, дітки, — весело гукнула вона на нижній поверх. Toujours gai[434], ось вона яка. — Погортайте поки що книжечки, там є з картинками, я спущуся за хвильку!

До підніжжя сходів підійшов Терстон.

— Нам треба вже поспі… — Побачив її лице й осікся. Вона покликала його кивком.

— Мамо, — погукала її Дженні, — можна ми вип'ємо останню «Пепсі», якщо я з усіма поділюся?

У звичайний час і мови не могло б йти про содову так рано-вранці, але тепер вона дозволила.

— Можна, тільки не обляпайтеся там.

Терсі піднявся до половини сходів.

— Що трапилось?

— Говоріть тихіше. Тут був коп. Картер Тібодо.

— Великий, високий, з широкими плечима?

— Так, він. Приходив мене допитувати…

Терсі зблід, і Лінда зрозуміла: він пригадав, що був гукнув їй з двору, вважаючи, що вона в хаті сама.

— Гадаю, у нас все гаразд, — сказала вона. — Але я хотіла б, щоб ви перевірили, чи він дійсно пішов. Він приходив пішки. Подивіться на вулиці й на задньому дворі за паркан зазирніть до наших сусідів Едмандсів. Мені треба перевдягти штани.

— Що він з вами робив?

— Нічого! — прошипіла вона. — Підіть переконайтеся, що він пішов, і якщо так, ми притьмом к чорту вшиваємося звідси.

Пайпер Ліббі відпустила коробочку й сіла тут же, дивлячись на місто з повними сліз очима. Вона думала про всі ті нічні молитви до Несьогосвітнього. Вона зрозуміла, що то було не що інше, як недотепний, школярський жарт, і той жарт, як тепер з'ясувалося, обернувся проти неї. Несьогосвітнє було поряд. От лишень воно було не Богом.

— Ви їх бачили?

Вона здригнулася. Поряд з нею стояла Норрі Келверт. Така стоншена на вигляд. Постаршала також, і Пайпер помітила, що дівчинка виросте гарною. Для хлопчаків, з якими товаришує, вона, либонь, уже красуня.

— Так, любонько, бачила.

— Значить, Барбі з Расті праві? Люди, котрі на нас роздивляються, це діти?

Пайпер замислилась: «Може, мале малого впізнає».

— Я не певна на всі сто відсотків, любонько. Спробуй сама.

— Йо? — поглянула на неї Норрі.

І Пайпер, сама не відаючи, на добре чи на зле робить, кивнула їй: «Так».

— Якщо я… ну, дивно поводитимуся, чи там щось таке, ви мене відтягнете?

— Так. Але не треба, якщо не хочеш. Не сприймай це як виклик.

Але для Норрі це був саме виклик. А ще їй було цікаво. Вона опустилась на коліна серед високої трави і міцно вхопилася з обох боків за коробочку. Її вмент пройняло. Голова Норрі відкинулась назад так різко, що аж Пайпер почула, як з кістяним тріском хруснули шийні хребці дівчинки. Вона хотіла було її вхопити, але тут же опустила руки, побачивши, що Норрі розслабилась. Підборіддям вона вперлася собі в груди, а очі, котрі заплющились, коли її пронизало шоком, знову розплющилися. Затуманені, нетутешні.

— Навіщо ви це робите? — промовила вона. — Навіщо?

По руках у Пайпер побігли мурашки.

— Скажіть мені! — з ока в Норрі викотилася сльозинка, впала на коробочку, зашипіла і випарувалась. — Скажіть!

Потягнулася тиша. Вона здалася дуже довгою. А потім дівчинка відірвалася і похилилася назад, поки не вперлася сідницями собі в п'ятки.

— Діти.

— Точно?

— Точно. Скільки їх там — сказати не можу. Там усе змінюється. На них шкіряні шоломи. Вони лихословлять. На них спеціальні окуляри і вони крізь них дивляться в свою коробочку. Тільки їхня схожа на телевізор. Вони бачать повсюди, по всьому місту.

— Як ти це взнала?

Норрі безпорадно похитала головою.

— Сама не знаю, тільки знаю, що це правда. Вони погані діти, з лихослівними, брудними балачками. Я ні за що більше не доторкнуся до цієї штуки. Мене немов у грязюці викачали, — почала вона плакати.

Пайпер обняла дівчинку.

— Коли ти питала їх, навіщо вони це роблять, вони тобі щось відповіли?

— Нічого.

— А вони тебе чули, як ти гадаєш?

— Чули. Просто їм байдуже.

З-за їхніх спин почулося рівномірне, пульсуюче молотіння, воно гучнішало. З півночі, ледь не торкаючись верхівок дерев на боці ТР-90, наближалися два транспортних гелікоптери.

— Навіщо вони так наближаються до Купола, вони ж можуть розбитися, як той літак! — скрикнула Норрі.

Вертушки не розбились. Досягши визначеної безпечною для польотів відстані двох миль, вони почали знижуватися.

Кокс розказав Барбі про стару покинуту дорогу, що вела від саду Маккоя до межі з ТР-90, і висловив думку, що вона ще годиться для проїзду. Тієї п'ятниці, десь о сьомій тридцять ранку Барбі, Расті, Роммі, Джулія і Піт Фрімен вирушили по ній машиною. Барбі вірив Коксу, але не настільки, щоб цілком довіряти знімкам старого, розбитого тракторами й ваговозами путівця, зробленим з висоти двісті миль, тому вони взяли фургон, украдений Ерні Келвертом зі стоянки Великого Джима Ренні. Цієї машини, якщо вона десь застрягне, Барбі був цілком не проти здихатись. Піт був без камери; його цифровий «Нікон» перестав працювати після того, як він наблизився до коробочки.

— Неземляни не люблять папараці, братику, — усміхнувся Барбі. Він гадав, що зауваження прозвучить скромним жартом, але, коли йшлося про його фотоапаратуру, Піт геть втрачав почуття гумору.

Колишній фургон телефонної компанії довіз їх до Купола і тепер вони всі вп'ятьох дивилися, як два великих CH-47 кривуляють на посадку до густо порослого травою лугу на території ТР-90. Ґрунтова дорога продовжувалася аж туди, і ротори «Чінуків» здіймали величезні хмари куряви. Барбі і решта прикривали собі очі долонями, але інстинкт виявився зайвим, непотрібним наразі; пилюка досягала тільки Купола, а гам уже розліталася навсібіч.

Вертольоти приземлялись із повільною грацією обважнілих леді, що намагаються вмостити свої завеликі сідниці в театральні крісла. Барбі почув скажене вжжжііі металу по валуну, і той гелікоптер, що був зліва, відринув футів на тридцять вбік, перш ніж спробувати сісти знову.

Хтось виплигнув з люка першого гвинтокрила і поспішив крізь хмару здійнятої пилюки й дрібних камінчиків, роздратовано відмахуючись. Барбі будь-де впізнав би діловиту ходу цієї схожої на пожежний гідрант фігури. Наблизившись, Кокс повівся, немов сліпець у персональній темряві: витягнув уперед руку, намацуючи перепону. А потім витер на ній пил зі свого боку.

— Приємно бачити вас дихаючим повітрям свободи, полковнику Барбара.

— Так, сер.

Кокс перевів погляд.

— Вітаю, міс Шамвей. Вітаю вас усіх, друзі Барбари. Я хочу почути все, але все мусить діятися швидко, у мене призначено невеличку циркову виставу на іншому боці міста, і мені не хотілося б туди запізнитись.