— Вибачте, що він вас розбудив, — промовила Джоуні. — Йому погано.

— Дуже заслаб? — спитав Барбі.

Расті похитав головою.

— Не знаю. За звуком схоже на бронхіт або сильну застуду, але, звісно ж, це зовсім не те. Це від поганого повітря. Я дав йому подихати киснем зі «швидкої», йому ненадовго покращало, але тепер знову… — Він знизав плечима. — А ще мені не подобається його серце. Так довго під цим стресом, а він же вже далебі не юний.

— А кисню у вас більше нема? — запитав Барбі, показуючи на червоний балончик, дуже схожий на ті вогнегасники, що люди тримають у себе в кухонних коморах, завжди забуваючи перезаправляти. — Оце і все?

До них приєднався Терсі Маршалл. У промені ліхтаря він виглядав похмурим, знеможеним.

— Є ще один, але ми погодилися — Расті, Джинні та я, — тримати його для менших дітей. У Ейдена теж почався кашель. Я його підсунув якомога ближче до Купола, до вентиляторів, але він все одно кашляє. Коли Ейден, Аліса, Джуді та Дженілл прокинуться, ми почнемо давати їм по ковтку кисню по черзі. Можливо, якби бюрократи привезли більше вентиляторів…

— Це не має значення, скільки на нас дме свіжого повітря, — зазначила Джинні. — Сюди проходить стільки, скільки проходить. І наскільки близько розташовані ми до Купола, теж не має значення, ми все одно вдихаємо це лайно. І постраждали вже саме ті люди, від яких і слід було цього очікувати.

— Найстарші і найменші, — промовив Барбі.

— Барбі, вертайся назад та лягай спати далі, — сказав Расті. — Економ сили. Тут ти нічим не можеш допомогти.

— А ти?

— Можливо. У санітарній машині є також деконгестанти, протизастійні засоби для слизової, епінефрин, якщо точніше…

Барбі пробирався назад вздовж Купола з лицем, оберненим до вентиляторів — всі вони зараз так поводилися, суто автоматично, — а діставшись Джулїї, жахнувся тому, яким змореним він почувається. Серце в нього колотилося, він захекався.

Джулія не спала.

— Йому дуже погано?

— Не знаю, — зізнався Барбі, — але недобре, це точно. Йому давали кисень із запасів у санітарній машині, але він не прокинувся.

— Кисень! А там ще є? Скільки?

Він розповів, з сумом бачачи, як пригас вогник у неї в очах.

Вона взяла його за руку. Пальці в неї були спітнілі, але холодні.

— Ми зараз, немов ті гірники, яких завалило у шахті.

Вони тепер вже сиділи, обличчям одне до одного, спираючись плечима на Купол.

Між ними віяв найделікатніший вітерець. Уперте ревіння вентиляторів «Ер Макс» перетворилося на постійний фон; розмовляючи, треба було кричати, але взагалі-то його вже зовсім не помічали.

«Ми звернемо увагу, якщо це ревище припиниться, — думав Барбі. — На кілька хвилин принаймні. А потім знову перестанемо щось помічати, назавжди».

Вона кволо посміхнулася.

— Перестаньте непокоїтись про мене, якщо саме цим ви зараз переймаєтесь. Я в порядку, як для середнього віку леді республіканських поглядів, котра ніяк не може вдосталь надихатися. Принаймні я знову отримала досвід злягання. Правдивого та правильного, і приємного, між іншим.

Барбі відповів їй також з усмішкою.

— Не варто дякувати, я теж отримав велике задоволення, повірте мені.

— А той точковий ядерний вибух, що вони його хочуть застосувати в неділю? Що ви про це думаєте?

— Я про це не думаю, я просто надіюся.

— Ну, й чи високого рівня ваші надії?

Йому б не хотілося казати їй правду, але вона заслуговувала саме на правду.

— Засновуючись на тому, що вже встигло трапитись, і судячи з тієї дещиці, яка нам відома про істот, котрі керують коробочкою, не дуже…

— Скажіть мені, що ви ще не здалися.

— Це я можу. Я ще навіть не переляканий, як, либонь, мусив би бути. Гадаю, це тому… тому що все йде непомітно-поступово. Я навіть починаю звикати до цього смороду.

— Правда?

Він розсміявся.

— Та ні. А ви як? Боїтеся?

— Так. Проте здебільшого журюся. Отак закінчується цей світ: не у вибуху, а в задусі. — Вона, притискаючи до рота кулак, знову закашлялась. Барбі чув, що й інші роблять те саме. Один з них, той малюк, котрий став тепер малюком Терстона Маршалла. «Вранці він отримає трішки кращого повітря», — подумав Барбі, та тут же згадав, як сказав про це Расті: по ковтку кисню по черзі. Навряд, щоб таким способом малюку вистачило вдосталь надихатися.

Нікому так не вистачить надихатися.

Джулія сплюнула в траву і знову обернулась до нього.

— Мені важко повірити, що ми самі все це собі наробили. Ті, що керують коробочкою — шкіроголовці, — підстроїли цю ситуацію, але я гадаю, вони просто зграя дітлахів, це в них така забавка. Щось на кшталт відеогри, мабуть. Вони зовні. А ми всередині, і самі собі все це наробили.

— У вас і так доволі проблем, навіть без того, щоб звинувачувати в цьому себе, — зауважив Барбі. — Якщо хтось і винен, так це Ренні. Це він започаткував нарколабораторію, він почав нишком стягувати туди пропан з усього міста. І він же послав туди людей і цим спровокував конфронтацію, я певен.

— Але ж хто його вибирав? — запитала Джулія. — Хто наділив його владою все це робити?

— Не ви. Ваша газета виступала проти нього. Чи я неправий?

— Праві, — кивнула вона, — Але тільки щодо останніх років восьми чи близько того. Спершу «Демократ» — тобто, інакше кажучи, я — я думала, що він наше найцінніше надбання після винаходу парової машини. Але на той час, як я розібралася, ким він є насправді, він уже угніздився. Крім того, перед собою він тримав, як щит, того бідолаху, усміхненого дурника Енді Сендерса.

— І все одно ви не можете звинувачувати…

— Можу й буду. Якби я розуміла, що цей сварливий, некомпетентний сучий син під час реальної кризи може довести нас своїм керуванням до такого, я б… я б утопила його, як кошеня в мішку.

Він розсміявся, а відтак почав кашляти.

— Ви стаєте дедалі менше схожою на республіканку з такими ба… — почав він, та раптом замовк.

— Що це? — перебила вона, і він тоді теж почув. Щось скрипіло й торохтіло у темряві. Звук наблизився, і вони побачили якусь фігуру — людину, котра, спотикаючись, тягнула дитячий візок.

— Хто там? — гукнув Дагі Твічел.

Коли бурлака-прибулець відповів, голос його прозвучав так, ніби був чимось приглушений. Як виявилося, він був приглушений кисневою маскою.

— Хух, слава Богові, — видихнув Нечупара Сем. — Я був трішечки задрімав край дороги і вже боявся, що мені не вистачить кисню сюди дочалапати. Але ж ось я. І якраз вчасно, бо в мене вже майже весь запас скінчився.

Армійський табір при шосе 119 у Моттоні був печальним місцем того суботнього ранку.

Тут залишилося тільки три дюжини військових і один «Чінук». З десяток чи більше солдатів займалися складанням великих наметів і розмонтуванням кількох великих вентиляторів «Ер Макс», котрі полковник Кокс наказав негайно сюди доставити, щойно надійшла інформація про вибух. Ці вентилятори так і не вмикалися. На той час, як вони прибули, не залишилося вже нікого, хто міг би вловити той мізерний вітерець, який вони здатні були проштовхнути крізь бар'єр. Вогонь погас близько шостої вечора, задушений відсутністю палива й кисню, але на боці Честер Мілла всі були уже мертві.

Десяток солдатів опустили і скачували медичний намет. Незайняті цим займалися одвічно традиційною армійською роботою — прибирали територію. Заняття вочевидь було безглуздим, але ніхто з членів сміттєвого патруля цим не переймався. Ніщо не могло змусити їх забути той кошмар, свідками якого вони стали минулого полудня, проте підбирання бляшанок, обгорток, пляшок і недопалків сигарет трішечки відволікало. Скоро зовсім розвидниться і заведеться великий «Чінук». Вони залізуть на борт і полетять деінде. Члени цієї задовбаної команди ніяк не могли дочекатися, коли ж це врешті станеться.

Одним з них був рядовий Клінт Еймс, родом з Гікорі Гроув[475] у Південній Кароліні. Із зеленим мішком для сміття в одній руці, він повільно брів по витоптаній траві, вряди-годи піднімаючи покинутий плакат або розчавлену бляшанку з-під коли, аби лиш, якщо сюди кине погляд маніяк всяких правил сержант Грох, було видно, що він працює. Він мало не спав на ходу, тому спершу йому здалося, що стук, який він почув (такий звук, ніби кісточками пальців по посудині з термостійкого скла), йому примарився. Та майже напевне так і є, бо стук надходив з того боку Купола.