Джекі, тримаючись насторожі, ногою по черзі розчахнула навстіж обоє зачинених дверей. За одними виявився кабінет. За іншими на диво шикарний конференц-зал, де панував гігантський телевізор з пласким екраном. Він працював, але без звуку. На ньому, ледь не в натуральний зріст, Андерсон Купер вів репортаж, схоже, що з центральної вулиці Касл Рока. Тамтешні будинки було прикрашено прапорами й жовтими стрічками. Лінда побачила на одній крамниці плакат з написом: ЗВІЛЬНІТЬ ЇХ. Від його вигляду їй стало ще моторошніше. Низом екрана бігли титри: ДЖЕРЕЛА У МІНІСТЕРСТВІ ОБОРОНИ ПОВІДОМЛЯЮТЬ: РАКЕТНИЙ УДАР НЕМИНУЧИЙ.

— Чому ввімкнутий телевізор? — спитала Джекі.

— Бо той хтось, хто опікується радіостанцією, залишив його ввімк…

Її заглушив громовий голос.

— У виконанні Раймонда Говелла для вас звучала пісня «Христос — мій Господь і Проводир».

Жінки аж підстрибнули.

— А я, Норман Дрейк, нагадую вам три важливих факти: переший — ви слухаєте програму «Час відродження» на РНГХ, другий — Бог любить вас, і третій — Він послав Свого Сина на Голгофу померти за вас на хресті. Зараз дев'ята двадцять п'ять ранку і, як ми не втомлюємося вам нагадувати, — час збігає. Чи віддали ви вже ваше серце Господу? Почуємося за кілька хвилин.

Норман Дрейк поступився місцем якомусь солодкомовному дияволу, котрий почав рекламувати цілком записану на DVD Біблію, а головне, що сплачувати за цей товар ви могли щомісячними внесками, або повернути його назад з повною компенсацією внесків, якщо не відчували себе щасливими, як та свиня в калюжі. Лінда з Джекі пішли до вікна в студію і зазирнули крізь нього. Ніякого Нормана Дрейка чи солодкоголосого диявола там не було, але, коли після закінчення реклами в ефірі знову з'явився голос діджея, зелена лампочка загорілася червоним світлом, а червона зеленим.

— Тут автоматика, — промовила Джекі. — Ошуканство якесь.

Зазвучала музика, і ще один червоний вогник перетворився на зелений.

— Чому ж тоді в нас таке відчуття, ніби тут хтось є? Тільки не кажи мені, що ти цього не відчуваєш.

Джекі не заперечувала.

— Бо якось це чудно. Діджей навіть час оголошує. Сонечко, ця апаратура мусить коштувати неміряних грошей! Саме доречно згадати духа з машини, як ти гадаєш, скільки це може тривати?

— Либонь, поки не скінчиться пропан, поки не вимкнеться генератор.

Лінда помітила ще одні зачинені двері й розчахнула їх ногою так само, як перед тим це робила Джекі, але… на відміну від Джекі, вона витягла свій пістолет, хоча й тримала його біля стегна дулом вниз і з ввімкнутим запобіжником.

За дверима виявився туалет, порожній. На стіні в ньому висіло зображення вельми європеоїдного типу Ісуса.

— Я особа нерелігійна, — промовила Джекі. — Тому це ти мусиш мені пояснити, навіщо людям потрібно, щоб на них дивився Ісус, коли вони дуються.

Лінда замотала головою.

— Давай заберемося звідси, поки в мене дах не поїхав, — сказала вона. — Вся ця радіостанція немов втілення на суші «Марії Целести»[207].

Джекі тривожно роззирнулася навколо.

— Ну, атмосфера тут дійсно химерна. Твоя правда.

І зненацька вона хрипло заволала на повний голос так, що Лінда аж підстрибнула. Їй навіть захотілося просити Джекі не галасувати так, бо раптом почує і прийде хтось. Або щось.

— Агов! Є тут хто? Останній раз питаю!

Нічого. Нікого.

Уже надворі Лінда перевела дух.

— Коли я була ще тінейджеркою, ми з друзями поїхали до Бар Харбору[208]. Зупинилися на пікнік на тій мальовничій скелі. Нас було десь з півдесятка. День стояв ясний, видно було вдалечінь ледь не до Ірландії. Коли ми вже поїли, я захотіла пофотографувати. Мої друзі скакали, дуркували, лапалися, а я все відступала й відступала назад, щоб усіх упіймати в кадр. А тоді одна дівчина, Арабелла, моя краща подружка на той час, перестала підсмикувати на іншій дівчині аж під пахви труси та як закричить: «Стій, Ліндо! Стій!» Я зупинилася й озирнулася. Знаєш, що я побачила?

Джекі похитала головою.

— Атлантичний океан. Я прозадкувала аж до самого краєчку майданчика для пікніків. Там стояв попереджувальний знак, але не було ніякої огорожі чи поручнів. Ще один крок — і я б полетіла вниз. От точно таке ж, як тоді, відчуття в мене й зараз.

— Лін, та тут же пусто.

— Я так не думаю. І здається мені, що й ти так не думаєш.

— Ну було трохи моторошно, я згодна. Але ж ми перевірили всі приміщення…

— Студію — ні. До того ж телевізор працює і музика грає занадто голосно. Ти ж не думаєш, буцімто вони її постійно вмикають так гучно?

— Звідки мені знати, як роблять ці святоші? — знизала плечима Джекі. — Може, вони чекають на Апокалюксис.

— Ліпсис.

— Та хай, як хочуть. Хочеш — перевіримо оту комору?

— Абсолютно ні, — відповіла Лінда, змусивши Джекі поперхнутися сміхом.

— Окей. Доповімо, що наявності преподобного не виявлено, правильно?

— Правильно.

— Тоді гайда до міста. По каву.

Перш ніж зайняти місце на штурманському сидінні екіпажу номер два, Лінда ще раз окинула оком спливаючу млойними аудіо-радощами будівлю студії. Навкруги не чулося жодного іншого звуку, вона зрозуміла, що не чує співу жодної пташки, і подивувалася, чи не повбивалися вони геть усі об Купол. Звісно ж, це малоймовірно. Чи ні?

Джекі кивнула на мікрофон.

— Хочеш, я наостанок крикну ще через гучномовець? Оголошу, якщо хтось тут ховається, нехай бере ноги в руки і драпає до міста? Бо — я оце лише щойно подумала — вони могли нас злякатися.

— Чого я насправді хочу, так це щоб ти нарешті перестала тут зависати і мерщій везла нас звідси.

Джекі не сперечалася. Вона розвернулася на короткій під'їзній алеї в бік Малої Курви і спрямувала машину на Честер Мілл.

Минав час. Грала релігійна музика. Повернувся в ефір Норман Дрейк і оголосив, що зараз дев'ята тридцять чотири Східного денного часу. Господь любить вас. Слідом пішла реклама «Уживаних автомобілів Джима Ренні», яку читав другий виборний особисто.

— Наша традиційна осіння виставка-продаж, і, Боже, якого тільки в нас не завалялося товару! — воркував Великий Джим жартівливо-покаянним голосом. — У нас є «Форди», є «Шеві», є «Плімути»! Ми маємо рідкісний «Додж Рем» і навіть ще рідкісніший «Мустанг»! Народ, я маю не один, не два, а цілих три «Мустанги», усі як новенькі, один з них знаменитий кабріолет V6, і кожен з них іде з уславленою християнською гарантією Джима Ренні. Ми обслуговуємо те, що продаємо, ми кредитуємо і робимо все це за вельми помірними цінами. А саме зараз, — він загиготів ще покутніше, — Ми мусимо просто розчистити нашу територію! Отже, приїзди, сусіде! Кавник завжди гарячий: САМ СКОРИСТУЙСЯ Й КОЖНОМУ ПЕРЕКАЖИ — НАЙКРАЩЕ ОБСЛУГОВУЄ ВЕЛИКИЙ ДЖИМ!

У дальнім кінці студії відчинилися стиха двері, котрих не зауважила жодна з жінок. За ними ще більше перемигувалося вогників — Ціла галактика. Приміщення, не більше за комірчину, було захаращене дротами, сплітерами, рутерами і всякими-різними електронними причандалами. Ви могли б сказати, що для людини там просто немає місця. Але Майстер був не просто худим, він був ущент охлялим. Лише глибоко утоплені в черепі очі його блищали. Шкіра в нього була бліда, вкрита плямами. Завернуті всередину рота губи спочивали на майже позбавлених зубів яснах. Одягнений він був у брудні штани й сорочку, а білизна для його курчачих стегенець стала далеким минулим. Сумнівно, щоб навіть Саммі Буші впізнала свого пропалого чоловіка. В одній руці він тримав сендвіч з желе й арахісовим маслом (тепер він міг їсти тільки м'якеньке), а в другій «Глок-9».

Він підійшов до вікна, яке дивилося на стоянку, з наміром вискочити й постріляти зайд, якщо вони ще тут; він цього мало не зробив, коли вони перебували всередині. Тільки трохи був злякався. Бо насправді демонів убити неможливо. Коли їхні людські тіла помирають, вони просто перелітають в іншого носія. А перебуваючи між тілами демони мають вигляд чорних дроздів. Майстер сам це бачив у власних снах, котрі траплялися в ті рідкісні тепер моменти, коли він міг заснути.