Незнайомець, що йде попереду, кинув своїх собак і рушив по снігу сам-один. Минає багато часу, і ми нарешті дістаємося до його собак. Вони лежать безпорадно у снігу зі своєю упряжжю з ковдри і тихенько скиглять, як голодні малі діти, коли ми проходимо повз них та сани, що стоять позаду.

Тоді й ми кидаємо наших собак і йдемо далі по снігу самі. Чоловіку й жінці майже капець, вони кашляють, стогнуть і пхикають, але все одно йдуть. І я іду. І в голові моїй одна лише думка: наздогнати незнайомця. Тоді і тільки тоді я зможу відпочити, і мені здається, що коли я ляжу відпочити, то просплю щонайменше тисячу років — такий зморений я був.

До незнайомця лишається п'ятдесят ярдів. Він сам-один посеред снігу. Він падає, повзе, потім, похитуючись, підводиться — і знову падає, і знову повзе. Той чоловік подібний до смертельно пораненого звіра, що намагається втекти від мисливця. Сили поволі покидають його, і він уже не йде, а просто повзе навкарачки. Піднятися він уже не в змозі. Мої супутники теж повзуть за ним навкарачки. Але я тримаюся на ногах. Інколи я падаю, але все одно встаю і тримаюся на ногах.

То була дивна картина. На ній — тиша і сніг, а по снігу повзуть чоловік та жінка, наздоганяючи ще одного чоловіка, який повзе трохи попереду. По кожен бік сонця — сонячні примари, тому здається, що на небі не одне сонце, а три. Розлитий у повітрі іній схожий на діамантовий пил. Ось жінка зайшлася кашлем і лежить у снігу, поки напад не відпустить її, а потім знову повзе вперед. Ось чоловік піднімає свої затуманені, як у старого діда, очі і протирає їх, щоби уздріти попереду незнайомця. А ось і незнайомець озирається через плече. А Сітка Чарлі інколи падає в сніг, але завжди знову встає на ноги.

Через деякий час незнайомець кинув повзти. Він повільно спинається на ноги, погойдуючись на всі боки. Потім скидає одну рукавичку, витягає револьвер і чекає, погойдуючись сюди-туди. Його обличчя — почорніла шкіра та кості. Це — обличчя змученого голодом чоловіка. Очі глибоко запали, а зуби погрозливо вишкірилися. Чоловік та жінка теж ледь-ледь зводяться на ноги і повільно, дуже повільно ідуть до нього. А навкруги — сніг і тиша. На небі — три сонця, а повітря наповнене блискучим діамантовим пилом.

Ось так і став я, Сітка Чарлі, свідком того, як вовченята вполювали нарешті свою здобич. Не було сказано ані слова. Тільки незнайомець гарчав, вишкіряючи своє зголодніле обличчя. Він стояв, розгойдуючись на всі боки, зсутуливши плечі, підігнувши коліна і широко розставивши ноги, щоб не впасти. Чоловік та жінка зупинилися десь за п'ятдесят футів від нього. Їхні ноги теж широко розставлені, щоб не впасти, атіла похитуються сюди-туди. Незнайомець дуже слабий. Його руки тремтять, тому коли він вистрілив у чоловіка, куля вдарила в сніг. Незнайомець знову стріляє в нього, і цього разу куля свиснула поруч у повітрі. Тоді незнайомець стягує зубами другу рукавицю, але марно, бо рука обморожена, і револьвер падає в сніг. Я поглянув на жінку. Та вже зняла рукавицю, і руці в неї — кольт. Один за одним вона робить три постріли. Бах! Бах! Бах! Не припиняючи злобно гарчати, незнайомець падає навзнак у сніг.

На мертвого вони навіть не поглянули. «Ходімо», — кажуть вони мені. І ми йдемо. Але тепер, коли вони знайшли того, кого шукали, чоловік та жінка перетворилися на мерців. Рештки сил покинули їх. Вони більше не в змозі стояти. Вони більше не в змозі повзти. Їм хочеться лише одного: заплющити очі і заснути. Неподалік я бачу підходяще місце для стоянки. І я даю їм копняків. Зі мною був собачий батіг, і я почав їх стьобати. Вони кричать і плачуть, але мусять повзти. І таки доповзають до стоянки. Я розклав вогнище, щоб вони не позамерзали. А потім повертаюся по сани і вбиваю собак незнайомця, щоб ми не повмирали з голоду. Після цього загортаю чоловіка й жінку в ковдри, і вони засинають. Час від часу я бужу їх і даю трохи їжі. Вони не прокидаються, але все одно їдять. Жінка відсипалася півтора дні. Потім прокинулася — і знову заснула. Чоловік проспав два дні, потім прокинувся — і знову заснув. Після цього ми вийшли на узбережжя біля Сент-Майклз. А коли з Берингового моря пішла крига, чоловік і жінка сіли на пароплав й подалися геть. Але спершу розплатилися зі мною по сімсот п'ятдесят доларів на місяць. Та ще й подарували тисячу доларів зверху. І того року Сітка Чарлі пожертвував багато грошей місії Христа Господнього.

— Але ж за що вони вбили того чоловіка? — спитав я.

Сітка Чарлі затримався з відповіддю, аж поки не запалив люльку. Потім поглянув на ілюстрацію з «Поліс газет» і розуміюче кивнув головою. А тоді сказав — задумливо і з розстановкою:

— Я багато про це міркував. Хтозна. Це просто сталося — от і все. Це — картина, яку я побачив і запам'ятав. Це — як поглянути у вікно і побачити в ньому чоловіка, що пише листа. Вони як прийшли у моє життя, так і пішли, а картина, як я вже сказав, залишилася без початку та без кінця.

— Під час розповіді ти написав багато картин, — сказав я.

— Еге ж, — кивнув індіанець. — Але всі вони — теж без початку й без кінця.

— Але ж найостанніша мала свій кінець, — не погодився я.

— Еге ж, — відповів індіанець. — Але ж який?

— То був шматок життя, — сказав я.

— Так, — погодився Сітка Чарлі. — То був шматок життя.

ПОШИТИЙ У ДУРНІ

Це був кінець. Субєнков пройшов довгий шлях поневірянь і жахіть, повертаючись до європейських столиць, як повертається додому голуб, але тут, за тридев'ять земель, у Російській Америці[29], цей шлях перервався. Сидячи в снігу зі зв'язаними за спиною руками і чекаючи, коли його почнуть піддавати тортурам, він з цікавістю дивився, як кремезний козак, розпростертий перед ним на снігу, корчився від болі і стогнав. Чоловіки кинули бити велетня і віддали його на поталу жінкам. Несамовиті крики бідолашного засвідчили, що своєю диявольською жорстокістю представниці слабкої статі навіть перевершили чоловіків.

Субєнков спостерігав за розправою, і його проймав дрож. Надто довго ніс він своє життя у власних руках виснажливим шляхом від Варшави до Нулато[30], щоб тремтіти від сцени вбивства. Але він терпіти не міг тортур. Проти них протестувало все його єство. І цей протест, у свою чергу, спричинявся не лише тим, що внаслідок тортур він зазнає болю, а й тим, що завданий біль зробить із нього жалюгідне видовище. Він виглядатиме просто огидно. Померти хоробро і красиво, з глузливою посмішкою на вустах — ото було б здорово! Але втратити самовладання, верещати і белькотіти, як мавпа, коли твою душу рвуть на шматки пазурі нестерпного болю, перетворитися на примітивну тварину — це було просто жахливо.

Шансу втекти він не мав. Від самого початку, коли ним заволоділа полум'яна мрія про незалежність Польщі, він став іграшкою в руках Долі. Від самого початку — у Варшаві, в Санкт-Петербурзі, в сибірських копальнях, на Камчатці, на хитких кораблях бандитів, що торгували хутром, — Доля вела його до цієї розв'язки. Ясно, що саме такий кінець призначався йому в похмурих підвалинах світу. Йому — поету, художнику і мрійнику, такому вишуканому і чутливому, вразливими нервами, ледь прикритими ніжною шкірою. Його ще не було на світі, а Доля визначила, що цей тремтливий вузол трепетних нервів, які становили його сутність, буде приречений жити в жорстокій та кричущій дикості і померти в цьому краю полярної ночі, у цьому похмурому закапелку за краєм світу.

Субєнков зітхнув. Бідолаху, якого на його очах перетворили на жалюгідну твариноподібну істоту, звали Великий Іван — Іван-здоровань, чоловік без нервів, чоловік із заліза, козак, що став морським розбійником. Він був флегматичний, як віл, з нервовою системою настільки примітивною, що те, що було сильним болем для звичайної людини, було для нього як ледь відчутний лоскіт. Та ці індіанці з Нулато змогли-таки намацати нерви Великого Івана і відшукати їхнє коріння в його тремтячій душі. Неможливо було повірити, що людина може стільки винести й досі залишатися живою. Іван-здоровань розплачувався за примітивний устрій своєї нервової системи. Він уже прожив удвічі більше, аніж будь-хто інший на його місці.

вернуться

29

Російська Америка — неофіційна назва російських колоній на Алясці та Алеутських островах, якою користувались у 2-й пол. XVIII й XIX ст.; у 1867 р. її території були продані США.

вернуться

30

Нулато — російський пункт торгівлі хутром, заснований у 1838 р. на злитті річок Нулато і Юкон, місто Нулато на Алясці існує досі.