— Вірус…

Планета складалася з суші, океану й атмосфери. Суша була абсолютно гола — ні кущика, ні травинки. Океан, навпаки, був напханий водоростями, як Саргасове море. Водорості насичували киснем атмосферу. У високості пропливали такі ж, як на Землі, хмари, і грози були такими, як на Землі. А ріки й озера інші: безживні. У озерах і ріках водорості не приживалися — вода в них була занадто прісна. Зате океан засоленістю перевищував усе відоме людям — пластикові деталі виштовхував, як пробку. Однак водорості до нього пристосувалися. Окрім них, в океані не було нічого: ні риби, ні молюсків. Загалом планета була гарна: жовта суша, синьо-зелений океан, бірюзові ріки. На пропозицію Кости Тройчева планету нарекли Міленою. Назва усім сподобалася.

А в повітрі Женька Бурмистров виявив вірус, більше тижня досліджує його, і більше тижня ми не виходимо з “Райдуги” без скафандрів. Після чотирьох років польоту дістатися до Землі з вітром, грозами, ріками і не занурити голу руку у воду — з глузду можна з’їхати!

— Вірус… — попереджає Женька.

— Чого ж ти з ним возишся? — смикали його.

Женька возився недаремно. Чим більше возився, тим сильнішим ставало його зачудування.

Нарешті він виклав усе не криючись.

Кожних три дні у нас проводилися наради — щось схоже на планерки. На першій з них одразу після прибуття на планету було багато захвату і вигуків. Біологи доповідали про водорості, геологи — про мінеральні багатства, синоптики — про грози та повітряні течії. Усе вкладалося у звичні норми: життя на планеті існувало на основі вуглецевого циклу, таблиця Менделєєва була заповнена геологами повністю, синоптики якось завбачили град, і він справді випав!.. Як на Землі! Лише Женька Бурмистров вилив на нас відро холодної води.

— Боюсь, — сказав він, — що засмагати на сонечку нам не доведеться.

— Чому?

— Бачите…

— Ти не крути, — перебив його бортелектронік Стоян. — Всі знають, що за бортом кисню двадцять чотири відсотки!

— Бачите… — Бурмистров навіть бровою не повів у бік Стояна. — Цей триклятий вірус не дасть нам дихнути.

— Женю!..

— Незвичайний вірус, — вів далі Бурмистров, — ні на що не схожий.

У нього була звичка — сотати жили не кваплячись. Але тут він відчув, що переборщив.

— По-перше, — одрізав, — у біологічній основі вірусу не вуглець, а залізо…

Ми відсахнулися од Бурмистрова. Кремнієвий цикл, навіть фторний були б несподіваними, проте усе ж зрозумілими. Але те, що в основі життя було залізо, не вкладалося в голові. Ферожиття?!

— По-друге, — продовжував Бурмистров, — антибіотики та інші ліки на вірус не впливають.

Новина не краща за першу.

— По-третє, — Бурмистров ніяково роззирнувся, — мені здається, що це інакопланетне життя. Воно геть чуже Мілені.

Повідомлення Бурмистрова справило враження блискавки, що вдарила під стелю: мовчав, мовчав — та й бовкнув. Певний час ми не знаходили слів.

Нарешті біолог Частний запитав:

— Ти не помилився, Женю?

— Ось розрахунки і формули. — Бурмистров простягнув біологові бланк.

Той переглянув цифри і формули. Стоян зазирав у бланк через його плече.

— Дивовижно!.. — сказав Частний.

— Звідки ж тут ферожиття, — запитав Стоян, — якщо в океані водорості?..

Частний знизав плечима:

— Схоже, що Бурмистров правий: ферожиття на планеті є інородним.

— Занесене метеоритом з космосу?

— А раптом не метеоритом?

— Тоді ким?..

Перед цим запитанням пасували усі.

— Відхиляємося убік, — сказав капітан. — Якщо це невідоме життя, треба дізнатися про нього якомога більше. Бурмистров, що ви зможете додасти?

— Зовсім мало. Звичайні віруси розмножуються на живому субстраті. Цей вірус живе в атмосфері. В океані й у водоростях його немає. З місцевим органічним життям він узагалі не взаємодіє. І земна антисептика проти нього безсила.

— Це гірше, — сказав капітан.

Якою б чарівною не були Мілена, її повітря, вода, схоже, що нам доведеться животіти у скафандрах.

— А може, вірус не шкідливий для людини? — запитав добродушний механік Берг. — Хіба мало абсолютно не шкідливих вірусів?

— Справді, — підтримав Берга геолог Трушин. — Життя в океані споріднене із земним, а вірус йому не шкодить; може, для нас небезпеки немає?

Це було спокусливо. Дуже спокусливо. Екіпаж схвально дивився на геолога.

— Адже в організмі людини є залізо, — продовжував Трушин.

Один Женька, як на зло, не піддавався загальному настрою.

— Можливо, вірус і не шкідливий для нас, — мовив він із якоюсь, здалося нам, байдужістю. — Але я за цілковиту обережність.

Знову відро холодної води.

— Усе-таки, Бурмистров, — сказав капітан, — невже на вірус неможливо вплинути?

— Здається, — відповів Євген, — вірус з фероосновою можна ослабити, змінивши магнітне поле. Але при всьому бажанні ми не можемо змінити магнітне поле планети.

Убивчий доказ! Проте, як це буває, він розлютив усіх, примусив шукати обхідні шляхи. Дуже хотілося людям справжнього вітру, грози. Гарна була планета. На Землі ставало тісно, Марс і Венера для заселення не годилися. А тут… Насадити ліси, вибудувати міста — буде другий наш дім.

— Поставити ряд дослідів, — запропонував Частний. — Прищепити вірус водоростям у лабораторії. Випробувати його на земних організмах…

— На кому? — гмукнув Коста Тройчев. — На нас самих?

Частний затнувся. Білі миші та кролики, привезені експедицією, загинули. Із земних організмів на “Райдузі” були тільки ми, люди. Та ще улюблениця екіпажу ангорська кішка Муфта. її одразу ж уявив кожен з нас — зеленоока, лагідна. Випробувати вірус на Муфті?..

— Заперечую, — сказав механік Берг. — Жодних щеплень на Муфті!

— Одначе… — Частний на знак протесту підняв руку. — 3 яким результатом ми повернемося на Землю? Чи, може, змотаємося за партією білих мишей — і назад?..

Правильно. Але Муфту всім було шкода. Не лише тому, що ми до неї звикли. Кішці, як і нам, надокучило жити під замком: годинами вона дряпала вихідний люк, просилася, щоб її випустили на волю.

— Як вирішимо з Муфтою? — запитав капітан.

Хвилина збігла у мовчанні, перш ніж хтось сказав:

— Випустимо… без щеплення.

Так і вирішили: Муфту з корабля випустити. Вірус прищепити водоростям у лагуні і контрольним екземплярам у лабораторії. Якщо негативних результатів не буде, виходити без скафандрів.

Нас було на “Райдузі” чотирнадцять чоловік. Чотирнадцять різних доль. Були серед нас люди молоді й літні, були веселі й сердиті. Це добре, що всі різні. Дальні експедиції комплектуються такими людьми. Кожен міг багато про що згадати і розповісти про себе. Капітан експедиції Сергій Петрович Попов ледве не загинув у пиловій хмарі побіля Проксими Центавра. Механік Берг був практикантом, коли вибухнув буй і відніс юнака у таку далеч, що його знайшли через шістнадцять місяців, випадково, уже втративши останню надію. Лікар Грінвуд і досі з жахом згадує епідемію, що спалахнула на “Океані” в середині рейсу, коли не було й натяку на яку-небудь тривогу… Усе це були мужні люди, сильні, чимось схожі і несхожі один на одного.

Треба було бачити їх, коли Муфту випускали з корабля. Чотирнадцять пар очей стежили за кішкою крізь ілюмінатори. Стежили з надією, зі страхом. Зрештою, це було більше, ніж випустити тварину на свободу. Вирішувалася доля експедиції: подаруємо ми Землі голубу планету чи повернемося ні з чим. Такі випадки бували: траплялися планети, повні сонця і світла, проте кожний атом їхньої атмосфери був смертельний для космонавтів.

І от чотирнадцять чоловік з “Райдуги” дивляться, як Муфта робить перші кроки. Колись, перш ніж завоювати небо для себе, людина підняла на повітряній кулі барана, півня і качку. Певно, про це думали капітан і екіпаж “Райдуги”, спостерігаючи, як кішка обтрушує лапки, ступаючи на незвичний пісок. Муфта пройшла кілька кроків, торкнулася сірого камінця. І… тої ж миті завалилася на бік. Чотирнадцять космонавтів охнули. Проте нічого не сталося: кішка гралася з камінцем, як з мишею.