— Ні, — проказує педагог, — зараз додати не можна. Потрібно усе робити своєчасно. Ідіть і відпочивайте. Чотирнадцять балів — цілком непогана оцінка, Еламе. Далебі, дуже хороша.

У Саянах я полюбляв підніматися у гори сам-один. Краще, коли це робиш сам, нікого не наздоганяєш, не ждеш, — світ видається ширшим, думкам вільніше. Я знав стежину до самих гольців. Спершу мене провели по ній місцеві хлопчаки, пізніше я ходив сам і навіть спускався з гір уночі, запам’ятавши поміж кущів і скель примхливий малюнок доріжки. Хороше залишатися на вершинах до зірок, бачити, як вони спалахують над тобою раптово і яскраво. А ще чудові у Саянах квіти. От тільки дарувати мені їх нікому. Маленький гірський курорт населений похмурими хворобливими людьми, які більше гомонять про дієту і процедури. Я зовсім не дорікаю їм, навпаки, сповнений співчуття до них і сам належу до цієї категорії… Проте у гори я піднімаюсь сам. Побіля самих гольців — луки: царство трав і квітів. Іноді я зриваю квіти. Не бездумно і не поспіль. Гілка рододендрона — саган-даліня по-місцевому, пара жарків цілком задовольняють мене. Часом я зриваю альпійський мак — червоний і жовтий. Однак це недовговічна квітка — вона в’яне і помирає на очах. Мені її шкода.

Гори дають простір уяві. Мріялося про крила. Не про ті, на які прилаштовують гвинти і турбіни. І не про пташині, досконалі, але слабкі. Мріялося про крила, які понесли б до інших світів, гарних і добрих, — є ж десь такі світи!..

Я прощався з Саянами. Термін путівки скінчився, у кишені лежав квиток на зворотний рейс. Лікування мало допомогло мені. Більше, мабуть, допомогли гірське повітря і тиша. Передбачалося повернення до міста, в лабораторію з колбами, реактивами, до незакінченої дисертації “Про хімічні способи боротьби з бур’янами”. Усе це чекало на мене вже завтра. А поки що хотілося побути самому на улюбленій галявині. Цілком природне бажання. Однак воно було порушене вторгненням Бєльського.

Спершу я почув сопіння, мурмотіння, скрипіт каменів на стежині. Потім виразно долетіло запитання: “Про що промовляють тюльпани?..” Знову незрозуміле мурмотіння, і нарешті з-за скелі вийшов дуже високий, дуже сутулий і дуже худий старий у картатій сорочці, з фотоапаратом через плече. Турист, подумав я. Дивно, упродовж всього сезону я не зустрічав тут туристів… Старий прямував стежиною до мене, і, звісно, зараз відбудеться розмова, пустопорожня балачка, яку заводять туристи, — про місцевість, про натерті мозолі, про тушонку, яку важко дістати і яка так необхідна на вечерю. Мій останній вечір буде зіпсований.

— Тут уже хтось є, — сказав старий, помітивши мене.

Знайомство не обіцяло нічого доброго. Проте у мене майнула думка: раптом старий пройде мимо. Та він сів поруч зі мною на камінь.

— Рододендрон, маки, — сказав, глипнувши на квіти, у мене в руках. — Денеб і Алголь… Вдале поєднання. Ви їх чуєте?

— Кого? — запитав я.

— Квіти, — відповів старий.

— Як можна чути квіти? — запитав я.

Старий сидів згорбившись, опустивши руки поміж колін.

— Про що промовляють тюльпани? — запитав він, зосереджено дивлячись у землю.

У нього нав’язлива ідея, подумав я. Однак обличчя старого було добре, світлі короткозорі очі викликали довіру. Божевільним він не був, і це мене заспокоїло.

— Мене звати Борис Андрійович Бєльський, — сказав він. — Я приїхав з Південного Казахстану, їздив дивитися тюльпани.

“Ботанік…” — вирішив я і навіть відчув до Бєльського щось схоже на симпатію.

— Яке диво ці тюльпани! — продовжував він. — Мільйони тюльпанів. І яка загадка!..

— Пробачте, — сказав я, — для мене тут щось незрозуміло…

— Отже, ви їх не чуєте? — кивнув він на гілку саган-даліня і маки.

— Ні, не чую, — признався я.

— Шкода! — вигукнув Бєльський. — Мені здалося, що ви їх слухаєте і я не сам!..

Старий щось недоговорював. Зачекати, поки розмова проясниться?

— Жодної людини, — сказав він. — Окрім мене… — І знову опустив голову.

У нього горе, він не може зібратися з думками і якось відволікає себе від величезної турботи…

— Нічого, — сказав я співчутливо, — минеться…

— Не минеться, — заперечив він. — 3 самого дитинства. Але розуміти їх по-справжньому я став близько десяти років тому. О, якби раніше! Адже мені шістдесят сім!..

Я запитав:

— Вас щось непокоїть?

— Легко сказати — непокоїть! — вигукнув Бєльський. — Мені ніколи не вірили!

Він нахилився до мене, дивлячись поверх окулярів. Окуляри у нього були з подвійними скельцями. Я ні в кого не бачив таких окулярів.

— Мали за брехуна! — продовжував він. — А я чую, як розмовляють квіти!

— Квіти?.. — перепитав я.

— Квіти! Кожна співає по-своєму! І кожна зв’язана з якоюсь зіркою.

Я подумав: чи не встати мені і не піти вниз по схилу? Він затримав мене.

— Рододендрон зв’язаний з Денебом, — сказав, беручи гілку саган-даліня з моїх рук. — Маки з Алголем. Ромашки… боже мій, ромашки — не знаю, з якою зіркою вони зв’язані!.. І так кожна квітка. Від найнепоказнішої до тюльпанів.

Він усе ще тримав гілку рододендрона. Я не відпускав гілку, побоюючись, що букет у моїх руках розсиплеться. Ми так і сиділи — двоє чоловіків з гілкою саган-даліня.

— Ви коли-небудь запитували себе, — продовжував Бєльський, — чому у світі так багато квітів і чому вони схожі одна на одну, як зірки?

— Ні, не запитував, — сказав я.

— А це ж мініатюрні телескопи! Радіотелескопи, і всі вони обернені до зірок!

У маренні старого, якщо це було марення, відчувалися послідовність, переконаність, і це утримувало мене на місці — зовсім не гілка рододендрона, яку ми тримали удвох. Гілку я міг йому віддати. Однак мені хотілося послухати, що ще скаже ця дивна людина.

— Погляньте, — він відпустив нарешті гілку саган-даліня, — кожна квітка, чи то це нагідки, мак, чи орхідея, має віночок у вигляді розгорнутого келиха і стерженьок або систему стерженьків у центрі. Гляньте на цей рододендрон: хіба це не радіотелескоп з ажурним дзеркалом і антеною?.. Ми проходимо мимо, ми не помічаємо дива, тому що воно звичне. Але це антена, приймач, настроєний на певну хвилю; він приймає передачі з космосу. Залишається підсилити їх, розібратися в них. Хочете послухати?

Бєльський розщібнув шкіряний футляр, у якому, як я гадав, міститься фотографічний апарат, витягнув прилад, схожий на мінітранзистор. З одного боку під металевою сіткою я розгледів кружальце вмонтованого у корпус динаміка, з іншого у пластмасовій рамці було натягнуто кілька волосків. Цим боком він наблизив прилад до маків у моїй руці. З динаміка полинула тиха, мені здалося, навіть боязка музика. Співали два інструменти: один низьким, другий високим тоном. Проте це були не віолончель, не скрипка, не саксофон, мелодія була неземна, незвична і водночас хвилююча, ніби голоси кликали до себе і не сподівалися на відповідь.

— Музика з Алголя, Бети Персея, — пояснив Бєльський. — А ось Денеб. — Він наблизив прилад до квіток рододендрона. У динаміку забився, забурмотів низький, вібруючий голос, наче хтось стукав у лункі двері. — Чуєте? — запитав Бєльський. — І так з кожної зірки. Скільки квітів — стільки зірок.

— Невже промовляють зірки?

— Не зірки, звісно, — заперечив Бєльський. — У зірок є планети з розумним життям. Передача ведеться у промені зірки.

— Як ви дізналися про це?

Бєльський усміхнувся, довірливо дивлячись на мене.

— У дитинстві мене лікували, — сказав він, — від шуму у вухах. Як правило, це починалося навесні, коли зацвітали сади. Я чув спів, бурмотіння дерев навіть крізь ставні. Коли ж відкривали вікно, я не міг спати. “Це вітер…” — говорили мені. Якщо ж я починав переконувати, що квітуча вишня звучить, ніби хор, а яблуня, як оркестр, мені вимовляли і називали брехуном. Журавець на вікнах співав у три голоси, пишна примула не лише звучала ночами, а й світилася. Клумба під вікнами джеркотіла, аукала, верещала. Особливо надокучали мені півники: вони безперервно тріскотіли на високій верескливій ноті, не даючи спокою ні вдень, ні вночі. Тепер я знаю, що це морзянка, а у 1907 році, чотирирічним малюком, що я розумів на цьому? “Фантазер!” — говорили мені. Затим стали возити до лікарів.