— Але ж Веллз!.. — Л’юїс рвався у бік міста.

— Назад! — наказав капітан. — Я не хочу позбутися команди на цьому руйновищі! — Уоррен тупнув ногою. — Будь воно прокляте!

Чутно було, як хлопці пришвидшено дихають у скафандрах. Одвічне питання обов’язку і самозбереження кожен пробував вирішити на свій лад. Веллз зник — це не була смерть або вбивство. Він просто зник на очах у всіх. Можливо, на планеті є хтось, хто це зробив; отже, його можна побачити. Але він може зробити те ж саме з кожним із них. Треба тікати.

— Тікаймо!.. — наполягали одні.

— Як же Веллз?.. — заперечували інші.

Тупцювали на місці. Дивилися на місто. Відчували зрадницький дрож у спинах і нічого не могли второпати.

Вітер жбурлявся навсебіч цементною курявою.

Вирішили ждати. Одні піднялися у ракету, інші залишилися внизу, біля трапа. Ждати вирішили, поки вистачить терпіння. Позиркували на місто, озиралися, чи немає когось за спиною. Нікого не було. Найсміливіші пропонували скористатися анігіляторами. Але проти кого? Це було мертве місто…

І все ж у кожного в голові ворушилася думка, що вони зіткнулися з незвичайним. З якоюсь силою, що могла протистояти їм. Вона не знищила їх. Можливо, не знищила Веллза. Тому треба ждати. Але вже не було чути жартів і кпинів на адресу міста, давньої цивілізації. У людях росла тривога. Вона примушувала озиратися, примушувала ждати Веллза.

У місто ніхто не йшов. Навіть гадки про це не виникало. А воно лежало поряд, таке ж, як сотні інших на планеті. Чому, думав кожен з команди, це сталося тут? І що, власне, сталося? Чому з Веллзом?.. Ось Гаррі, страхополох і слинько; Уоррен, нікудишній з капітанів, але він власник ракети. Він був поруч із Веллзом, з людиною, яка знала слово “честь”, сміливцем, якого кожен хотів би бачити на місці капітана. Може, саме тому всі й чекали, що це був Веллз, а не хтось інший? Де він тепер, що з ним?.. Кожен втішав себе надією, що Веллз не загинув, Якби це була загибель, вона стала б загальною для всіх. Треба ждати. Веллз повинен прийти. Ще годину, півгодини…

Інших охопила безпричинна злість. Похмура рівнина, місто, в якому немає жодної душі, асоціювалися з безплідністю пошуків, блукань у космосі. І на інших планетах були пустелі та пилюка. Але не було міст з красивими будівлями. Не було надій на удачу. А тут… Все говорило за те, що мають тут бути незліченні багатства. Міста, картинні галереї. Хтось милувався ними, потопав у розкоші. Чому не залишили по собі нічого? Де господарі?.. І оце зникнення Веллза. Чудовий хлопець Томас. Треба зачекати на нього. На цьому сходилися усі. Почекаємо годину.

І Веллз прийшов.

Сонце вже торкнулося шереги будинків. Навскісна тінь упала від них. залишивши вузеньку смужку світла — доріжку на східному боці вулиці. Цією освітленою доріжкою і прямував до них Веллз.

З ракети стрімголов котилися трапом униз. Ті, хто чекав на землі, дивилися у бік Веллза. Він ішов квапливо, не роззираючись, і тримав у руці камінь.

— Якого біса? — запитували внизу, біля трапа. — Навіщо йому камінь?

— Навіщо? — повторювали спантеличено.

Веллз вигулькнув з вулиці Всім хотілося пошвидше роздивитися його обличчя. Проте воно було звичайним. Тоді знову стали дивитися на камінь. І в ньому нічого незвичайного не було.

— Якого дідька?.. — знову запитали у натовпі, не припиняючи стежити за кожним рухом Веллза.

У навушниках не чутно було дихання, тиша стояла така, що, якби не місто, кожен подумав би, що він сам-один у цілому світі. Він і Веллз. Веллз прямує до нього, і не збагнути, Веллз це чи хтось інший. У кожного перехопило подих і, здається, кров потекла у жилах повільніше.

Веллз підійшов упритул і сказав, — кожен запам’ятав його слова, ніби вони йшли не від Веллза, а від судді з особливо важливих справ:

— Хлопці, треба ушиватися звідси негайно. Нам дається п’ятнадцять хвилин. Якщо не випурхнемо за цей час, з нами станеться ось що.

Він кинув камінь — зовсім так, як зробив би це з недопалком сигарети — трохи вбік од себе. Не долетівши до землі, камінь спалахнув безгучним вибухом. Туга хвиля повітря хилитнула команду. Веллза також гойднуло.

— П’ятнадцять хвилин, — повторив він, — чотирнадцять… — виправився, глипнувши на годинник.

Залізний трап загув під каблуками добувачів.

— Ну от, — сказав Веллз, коли диск планети став відпливати до кормових ілюмінаторів. — Тепер я розповім, що сталося.

Довкола нього зібрався увесь екіпаж ракети. Були тут молоді обличчя і літні, з чорними, карими і голубими очима. Не було тільки посмішок і скептично підтиснутих вуст. Веллза добре знали і раніше, він не кидав слів по-пустому. З моменту повернення до нього придивилися. Це був колишній Веллз — жодна зморшка на його обличчі не змінилася.

— Не знаю, що мене тягнуло вперед, — почав він. — Я чув, як ви кричали мені услід, але не міг повернути голови, відгукнутися. Піді мною була тверда земля. Коли я став угрузати в неї, я бачив кожний камінчик, піщинку, хоча власних ніг не бачив. Потому настала пітьма. Скільки це тривало, не знаю, може, хвилину, може, годину. Та ось наді мною відкрився колодязь, шахта. Я стояв на дні. Вгорі і піді мною коливалася пітьма, тільки якийсь простір у ній був освітлений. Уявіть язичок полум’я у суцільному мороці, — ось у якому становищі я опинився. Але найдивовижніше те, що я бачив свою тінь, ще чорнішу, ніж пітьма довкруг мене. Нібито світло падало на мене ззаду і згори й тінь лежала переді мною страшенно чорна, відчутна, як оксамит. Ви знаєте, я не боягуз, але цієї тіні я злякався…

Слухачі мовчали. Вони знали витримку Веллза: на Ікарі він викришив анігілятором зуби величезного мегатерія і вибрався живий із страхітливої пащі. Якщо цього разу він злякався власної тіні, значить, було чого лякатися.

— Отож я й кажу, — продовжував Веллз, — ця тінь довела мене до тремтіння в ногах. Певно, я криком закричав би, якби раптом не відчув, що я не сам. Хтось був поруч, стежив за мною. Швидше машинально, ніж подумавши, хто це може бути, я запитав: “Хто тут?” У відповідь я почув зітхання. Але зітхнула не одна людина, а кілька, — перш ніж почути відповідь, я вже збагнув, що поруч люди. Мертва планета виявилася зовсім не мертвою.

І тут я почув:

— Ми знаємо, хто ви і навіщо прийшли. Але нам хочеться знати, чому ви такі. Як вийшло, що з такою психологією ви оволоділи фотонною технікою, анігіляцією? Розкажіть нам про себе, про свою планету.

Голос був зовсім поруч, говорили нашою мовою. Я навіть подумав було, що мені все це сниться, що я заснув у каюті і хтось бешкетує по радіо, вимкнувши світло, а дихання, яке я чув, долинає з динаміка.

Однак тінь ворухнулась у мене під ногами, — я підвів голову, — і нагадала мені, що все відбувається насправді і треба відповідати на запитання. Але що це за манера — розпочинати розмову у такий спосіб? Бачать мене чи ні? Якщо бачать, то чому самі невидимі? Може, я в якійсь капсулі, як павук, вкинутий у банку?.. Хто мене запитував? Голос був жіночий або дитячий — на високих тонах… Все це промайнуло в моїй голові, наче листя, зірване вітром з дерев. Було щось дивне у самому запитанні — чому ми такі, — це слово особливо підкреслювалося у вимові. Воно було найважливішим у поставленому переді мною запитанні й звучало як звинувачення. Винуватити нас було за що — хто б сперечався. Але нехай би сказали прямо, що ми негідники, а то ж запитували чому, — влізали у корінь запитання, в історію. Я в історії не сильний — всі ми тут недоуки. Але мій дід, член Колегії Знавців, був дойдою у цьому питанні, і він мені дещо розповідав, коли я подавав надії на більше, ніж космічний гангстер. Дід миттю згадався мені, з сивою бородою і сльозавими очима. Він був єретиком у нашій родині та й у Колегії також. Під кінець життя його позбавили звань і привілеїв і навіть стежили за ним, чи не навертає він до єресі інших. Розповідаючи свої казки, він стишував голос до шепоту, і я мимоволі прислухався до його слів. На біду собі: коли я пробував дещо повторити з дідових казок, батько бив мене по губах і сичав: “Тихше. За це — знаєш, що?” А на діда він кричав на повний голос, називав його старою жабою і дармоїдом. Батькові було нелегко, вій нічого не досяг у житті й злостився на діда за те, що той розжалуваний і позбавлений виплат, на які розраховувала наша родина. Мені було шкода діда, я любив його побрехеньки, проте усе рідше пробував повторювати їх.