Несподівано — я розумію, шо зараз тут буде… На моє привітання Артур відповідає швидким ударом в обличчя. Не встигаю підвестися, як на мене накидається ця нікчемна, істерична дурепа Іруся. У неї буквально падає планка: чорними туфельками з гострими носаками вона боляче б'є по боках, по ногах, ледве встигаю прикриватися руками. Врешті зриваюся на ноги й устигаю з усієї сили затопити цій курві в мордяку, вона звалюється з ніг і кумедно йойкає, наче всралася. Наступний удар Артура отримую в шию. У голові від цього аж літають вертольоти, навмання викидаю руку й потрапляю йому в підборіддя. Бий цю суку! — верещить, як ненормальна, Іруся, по яйцях його! по яйцях! щоб знав! Артур блискавично наносить серію, від чого я знову звалююся. Придуркувата Іруся підлітає до мене й товче своїми гострими туфельками, з притиском викрикуючи «гнида!». Це за те, щоб ти не пиздів, чую голос Чихаренка. Тобі, фуфєл, торба, зиркаю на нього, побачиш, бля, відповідаю, вихаркую згустки крові. У ліве вухо отримую від Артура удар ногою й падаю. Хвора на голову Іруся на ціле подвір'я кричить, що хоче дати мені по яйцях, кілька разів б'є мене в по геніталіях, серед інших ударів по моєму тілу — її найдокучливіші. За Іру! — копає мене Артур. Ага, за Сталіна — зціплюю зуби, аби не вити. Бий його! бий! — кричить Іруся. Толя, ти загнався, зніяковіло каже Чихаренко. Лох, мабуть, доганяє, що перейшов межу й усе це йому так просто не минеться. Мені настільки боляче, що не можу ні кричати, ні захищатись. Чихаренко й далі бурмоче до мене, чути навіть приховані, несміливі погрози. Побачимо, насилу видихаю у відповідь. Що цей гівняр сказав? — знову визвіряється Артур, він хапає мене за голову, підводить до своїх очей і гнівно перепитує: ти шось квакнув, придурок?! Я дивлюся йому в очі й мовчу. Він б'є мене в голову й відходить. Мішком прибита Іруся ніяк не може заспокоїтися й продовжує копати, але її удари, слава богу, припадають на мою праву руку. Здається, чути крики старих дядьків і жінок, які зирять із вікон за видовищем, здається, грубий незнайомий голос погрожує викликати міліцію. Чихаренко перелякано каже, що треба тікати, здається, мене залишають, пухкі пальці переляканої літньої жінки обмацують мені обличчя, а один зі старших чоловіків каже, він із нашого будинку, треба відвести його додому, поруч йойкають «це мій сусід».

Тільки на третій день мати більш–менш заспокоюється, не вимагає пояснень, оскільки бачить, шо це гнилий номер. Випитувати вона мастак: любить вчепитися, наче воша до кожуха, й капати на мозґи. Вчора ввечері її прорвало плакати, до дванадцятої ночі ганила мене за те, що я не вчуся, а тільки вештаюся з ким попало й де попало, що через це маю купу неприємностей, за це мене й віддубасили, дякувати Богу, що не прибили або не зробили калікою, тоді б, синку, мені до повного щастя ніц би не бракувало. У такі хвилини я не перебиваю матір, бо це мало що дасть, заспокоюю, все неприємне, що зі мною відбувається, це лише випадковість, сліпа й незрозуміла випадковість. Забагато випадковостей! — кричить вона; пауза; а якшо в тюрягу попадеш, то це також буде випадковість?! Мовчу, бо нічьо не можу змінити. НІЧЬО НЕ МОЖУ ЗМІНИТИ! Це таке сране життя, як сумно кажуть похилі бабусі, когось треба любити, бити чи просто закопувати… я нічьо не можу змінити. Торба. Навіть зараз, коли відчуваю, як по–звірячому болить бік (мабуть, права нирка), з великими труднощами і стражданнями підіймаюся з ліжка й пересуваюся по квартирі, навіть зараз, коли згадую, як мене недавно гасили ці суки — неврівноважений дебіл, лох тупорилий Артур і його мішком прибита Іруся, якій я рано чи пізно влаштую справжнє Дахау, — навіть зараз я посміхаюся, бо подібне рано чи пізно може трапитися з ким завгодно. Це така жизнь і всьо. Синяки з обличчя зійдуть, нирка перестане боліти, а кістки й ребра про себе нагадувати ниттям. І настане новий день, і настане новий мордобій.

Годину тому від мене пішов Риня. У кімнаті й досі стоїть запах від його шмалі. Риня захоплено розповідав, як учора зранку після першої пари разом із Коновалом вони опускали Чихаренка, з мордяки зробили відбивну, наклали на лосяру контрибуцію, а Коновал на завершення ще й його обісцяв, уявляєш, Толян, всі наші бачили; сьогодні цей поц забрав свої документи й кинув бурсу, а всіх нас пообіцяв порвати, за ці слова ми його ще по разу копнули під зад, чьмо так тікало, шо не доженеш… Коновал казав, що в Чихаренка в Старому парку живе двоюрідний брат, серйозний штемп, під два метри, уявляєш, яка дилда, можливі розборки, скоро знову буде весело, готуй біту, ланцюги, хокейні щитки. Да, коли трапляються серйозні заворушки, ми з Ринею завжди одягаємо хокейні щитки — на лікті, ноги й плечі, а ще — саморобні щитки з десятиміліметрової фанери на живіт. Рині взимку це навіть допомогло: один підар вошивий ударив його довгим шилом у живіт і попав у щиток, а так би було хана (навіть грубий теплий одяг не врятував би). Я деколи дістаю з–під ліжка ящик, де лежить усе моє «озброєння»… і це мені здається дитячим і наївним, єдине, що є переконливим і важливим, — виграний у карти кастет. Його важкість у руці приємна, проте впадло ним користуватись — я бачив морди після ударів кастетом — ворогам не побажаєш.

Я сам у квартирі, мати прийде за дві години, вона працює до 17:15. Мої роздуми несподівано перериває телефонний дзвінок. Від першого ж слова Ляні «дурачок» — млію. Вона схвильована, каже, що тільки сьогодні дізналася від Капусти про те, що сталося. Висловлює свої співчуття й зізнається, що дуже хвилюється, чуєш? я дуже непокоюся! Ой, сюсі–пусі. її слова, тривога, інтонація голосу — все це мене збуджує; тримаю слухавку біля вуха й згадую нашу першу ніч, згадую її погляд у темряві, білявість теплого тіла. Ляня запитує мою адресу, хоче прийти до мене. Вона прийде! Торба! Навіть не знаю, що їй від хвилювання сказати. Звичайно ж, хай приходить. Дивлюся на повний срач у моїй кімнаті — на гору брудних шкарпеток, на хаотично розкидані інші лахи, на неприбраний письмовий стіл — і мене мало не охоплює паніка.

Потерпаючи від неприємного болю в боках, підводжуся і все це прибираю: запихаю ногами під ліжко брудні шкарпетки, закидаю в шафу футболки, штани, в шухляду столу згрібаю магнітофонні касети, олівці, кілька недочитаних книжок, з попільнички через відчинене вікно висипаю купу недопалків. Вона зараз буде тут! Признатися, я вже кілька днів думаю про Ляню й у мріях часто бачу її у своїй кімнаті. Вчора телефонував, але слухавку підняв її батько, і це мене трішки злякало, я не сказав жодного слова. Пригадую, як старший Машталір говорив, що від тьолок у пацанів їде дашок, особливо тоді, коли вони не можуть без них жити й на кожному кроці клянуться тим куркам, що їх люблять, а насправді роблять купу дурниць і перетворюються на слюнтяїв; а шмаркадявці цього тільки й треба… Невже на мене така лажа чекає? Невже я стану схожим на тих закоханих придурків зі скорботними очима, яких показують по ящику в латиноамериканських серіалах? Це буде повна торба, смішно уявити. Через півгодини приходить Ляня. Вона стривожена й водночас усміхнена, дивиться на мене, наче на прибульця з космосу, обережно торкається пучками до моїх синців і ран на обличчі, шепоче «дурачок». Гладжу її пальці, ніжно перебираю, ніби рідкісні витвори природи, які можу бачити тільки я, підношу до своїх губ, цілую, немов найдорожче. Ляня мовчки стежить за мною й не рухається, у її очах помічаю теплі сльозинки. З невеликої чорної сумочки вона дістає маленький тюбик, відкриває й на вказівний видавлює білий крем. Що це? — морщуся, бо мені всі ці косметичні штучки здаються смішними; це дуже гарний крем, каже Ляня, він лікує пошкоджену шкіру. Я посміхаюся, підколюю, тіпа, звідки знаєш? часто б'ють морду? ой, пробач, я хотів сказати «мордашку»…

— Дурачок! Це мені брат із Канади вислав. Пам'ятаєш, я тобі про нього розповідала?

— Да, пам'ятаю. Це той, як його, бобер? Да?

— От, — із удаваним незадоволенням киває головою. — Бомбер, а не бобер! Бобер псує дерева, а бомбер — тільки будинки й паркани.